Про засади надсвітового польоту
Річ піде про властивості фізичного вакууму. В зрозумілому для нас сенсі вони реалізуються у властивостях газів. Тобто ті фізичні властивості, які сучасна теорія приписує газам, насправді є відображенням властивостей міжмолекулярного простору. Одночасно існують властивості, про які говорить ядерна фізика.
Перш ніж говорити про засади надсвітового польоту необхідно розібратися з силами, які діють на літальний апарат на всіх стадіях польоту, починаючи від старту на Землі.
Перша сила, яку треба здолати це – сила гравітаційного тяжіння Землі, величина якої обчислюється за відомою формулою F = mg. Сучасній техніці відомий лише один засіб подолання цієї сили – спалювання палива та відкидання струменю газів реактивним двигуном. Цей спосіб є вкрай енергозатратним, оскільки базується на відсутності знань про природу сил гравітаційного тяжіння та відштовхування. Визначальним параметром, який обумовлює народження цих сил є термін ядерної фізики «спін». Аби створити сили гравітаційного тяжіння та відштовхування, під час старту необхідно кожній молекулі повітря, що оточує літальний апарат і рухається хаотично, завдати певний спін. Нижня поверхня має закрутити молекули в одну сторону (в напрямку обертання зливної воронки). При цьому виникне сила гравітаційного відштовхування від Землі. Над верхньою поверхнею необхідно створити подібний смерч без вітру, який обертається в протилежному напрямку. В цьому випадку виникне сила гравітаційного тяжіння, спрямована до Сонця. Але така постановка питання є спрощеною, оскільки не розкриває сталі хибні уявлення щодо інших сил, які приймають участь у цьому процесі, а саме —сили інерції та сили лобового опору. Утворення сил інерції розглядалася в коментарі до мал. 34 (див. повторно). Реактивний двигун створює силу гравітаційного відштовхування; при цьому виникає так звана сила інерції. Оскільки опублікована на форумі стаття є скороченим викладенням теорії, то в ній не розкривалося призначення пристрою, встановленого в лобовій частині ракети, и означеного цифрою 2; це – генератор Серла. Він генерує силу гравітаційного тяжіння, означену вектором F
т. Ця сила тягне ракету до зеленої планети. Одночасно генератор створює силу тяжіння в протилежному напрямку, яка всмоктує в себе кожну молекулу космонавта і кожну молекулу ракети. Пропадає так звана сила інерції. Цей приклад демонструє створення безінерційних транспортних засобів.
upload image Авіація розглядає силу лобового опору. Виникає питання, чи існує подібний лобовий опір в космосі? Відповідь на це питання надає теорія відносності —існує, але трактовка цього явища надається в рамках традиційної фізики. Теорія Ейнштейна говорить про збільшення маси рухомого тіла в міру того, як швидкість літального апарату наближується до швидкості світла. Це є помилкою! Теорія четвертого способу ототожнює цю силу з лобовим опором, а не зі збільшенням маси. Відмінність полягає в тому, що авіація розглядає лобовий опір, створюваний повітрям. В космосі ж слід говорити про лобовий опір, створюваний ефіром. Термін інертність, який сучасна теорія приписує повітрю, насправді характеризує фізичну властивість ефіру. Саме цю властивість слід використовувати для зменшення лобового опору в умовах високошвидкісного польоту в космосі.
Повернемося до модифікованої схеми літаючої тарілки на малюнку 59 (див. нижче). Тут п’єзокристалічні елементи переключилися. Вакуумні зони білого кольору утворилися на елементах 2 та 4 (мал.59а
2). Вони всмоктують в себе повітря зі всіх сторін одночасно. Але при пересуванні тарілки в горизонтальному напрямку нас цікавить всмоктування повітря в напрямку стрілок V
G. Червоний та синій колір цих стрілок призваний означити стереометричний характер вакуумного утворення навколо тарілки. При цьому перед лобовою поверхнею утворюються каверни «К». Розріджений простір всмоктує тарілку вперед. В подібний спосіб в статті розглядався рух меч-риби. Суттєвою відмінністю, яка відрізняє політ тарілки від літака є те, що тарілка пересувається скрізь високо розріджений простір, в той час, як літак просувається скрізь повітря нормальної щільності. Відповідно це визиває до життя протилежні фізичні процеси. Повітряний простір опирається пересуванню літака, утворюючи силу лобового опору. При пересуванні тарілки каверна «К» всмоктує назад розкидане поверхнею повітря. Але тут в дію вступає інертність. Відкинуте повітря ще продовжує рухатися від лобової поверхні, а вакуумна зона замість повітря починає всмоктувати корпус тарілки. На лобовій поверхні виникає тяглова сила.
uploads Для пересування у космосі в якості аналога розглянемо гравітон (фотон). В статті він порівнювався з кавітаційною булькою і з кульковою блискавкою. Але найбільш наочнім його аналогом слід вважати кільце диму у вигляді тору, який випускає із рота вправний курець (див. ескіз гравітону і фото на мал. 59б). Спосіб утворення гравітону розглядався на мал. 27 та 29. Малюнки 59б та 59в ілюструють його стереометричну форму і утворення сил гравітаційного тяжіння F
г.т. та відштовхування F
від, які забезпечують його пересування зі швидкістю С = 300000 км/сек. За формою і принципом пересування він нагадує реактивний двигун. В цьому вихорі ефір рухається по спіральних траєкторіях, означених червоними і синіми стрілками. Згідно законів механічного руху для того, щоб гравітон міг рухатися в квазінерухомому просторі зі швидкістю світла, пересування ефіру вздовж траєкторії червоного кольору має відбуватися зі швидкістю 300000 км/сек, а вздовж внутрішньої траєкторії синього кольору – зі швидкістю 600000км/сек. Такий рух є можливим лише на засадах ядерної фізики. По зовнішній поверхні ефір рухається під дією слабкої взаємодії. В середині гравітону під всмоктувальною дією каверни «К» виникає сильна взаємодія.
Постає питання: чи є швидкість перетікання ефіру 600000 км/сек максимально можливою? Відповідь на це питання, знов таки, надає ядерна фізика, яка стверджує, що сильна взаємодія більша за слабку в 100 разів. Також вона стверджує, що астрофізична чорна діра всмоктує в себе гравітон. Це означає, що всмоктування в чорну діру відбувається зі швидкістю, більшою ніж 600000 км/сек. Якщо перепад швидкості руху ефіру в гравітоні 600000/300000 = 2, то згідно уявлень ядерної фізики при перетіканні ефіру в чорну діру швидкість світла може бути перевищена в 50 разів. Отже сучасні уявлення про властивості чорної діри припускають можливість надсвітового руху, але при цьому під чорною дірою слід розуміти не матеріальне тіло, а енергетично розріджений простір.
Розглянемо інші можливості щодо забезпечення надсвітової швидкості пересування у космосі. В процесі створення гравітону в атомному ядрі визначальне значення має стереометрична форма електрону. Наведу порівняння із авіації. При створенні літака конструктори намагаються придати йому обтічної форми з метою зменшення величини лобового опору. Електрон же ж виконує протилежну функцію. Він створює найбільшу із можливих силу «лобового опору». Його стереометрична форма володіє вкрай поганими аеродинамічними характеристиками. На мал. 27а наведена форма електрону у вигляді октаедру і схематичне відображення процесу утворення гравітону за рахунок його поступового руху в напрямку вектору V і одночасного обертання J (спіну). Електрон, так би мовити, спочатку намотує ефір на себе, а потому відкидає його від себе. Тарілка, на відміну від електрону, утворює інший ефект. Вона закручує ефір у два смерчі — один зверху, а другий — знизу. Вони розсмоктують ефір перед тарілкою. Особливість четвертого способу полягає в тому, що тарілка створює смерч без вітру (без динамічного напору). Незважаючи на швидкісне обертання п’єзокристалічних хвиль в напрямку ω, рух ефіру набуває квазістатичної форми. Якщо один п’єзоелемент відкидає ефір від тарілки (слабка взаємодія), то сусідній елемент всмоктує його назад зі стократно більшою силою (сильна взаємодія). При цьому в просторі утворюється те, що науковці називають силовими лініями магнітного поля. Фактично тарілка створює навколо себе потужне поле гравітаційного тяжіння, або відштовхування.
Надалі постає питання, чому науковці намагаються і не можуть виявити матеріальні тіла, швидкість яких могла б перевищити швидкість світла. Перший аспект цієї проблеми полягає в тому, що вони досліджують рух тіл, породжений слабкою взаємодією (силою гравітаційного відштовхування). При цьому тверде тіло рухається скрізь квазінерухомий ефір, долаючи його лобовий опір. Другий аспект полягає в тому, що людство використовує та вивчає пасивний спосіб пересування у просторі. В природі ж живі організми використовують активний спосіб руху. Наприклад, меч-риба розсмоктує перед собою воду. При цьому замість сили лобового опору виникає сила гравітаційного тяжіння. Зі сказаного витікає висновок: аби перевищити швидкість світла, транспортний засіб має використовувати сильне гравітаційне тяжіння і одночасно використовувати активний спосіб пересування у просторі, зменшуючи енергетичну щільність ефіру перед лобовою поверхне. І знов таки, виникає питання, чи існують приклади, які свідчать про подібні можливості матерії? Відповідь на це питання надає «чорна діра» е. В центрі чорної діри виникає сила, яка всмоктує найшвидшу відому людству частинку енергії, що створює підстави для здійснення надсвітового руху. Згідно викладеної теорії всмоктувальна сила (аж до утворення сильної взаємодії) виникає в процесі пєзокристалічної вібрації нейтрону в атомному ядрі. І саме цей принцип пропонується використовувати в літаючій тарілці.
Відомо, що світло народжується під час переходу електрону з однієї атомної орбіти на іншу на зовнішніх обріях атомної орбіталі (див. фотомонтаж 1 нижче). І тут ми повертаємося до таємниць гравітації, які сучасна наука не розтлумачує. На малюнку орбіталі зображено рух електронів в тілесних секторах, про які йшлося в коментарях до малюнків 28 та 29. В кожному секторі електрони відлітають від атомного ядра під дією сили гравітаційного відштовхування F
від. На зовнішніх обріях орбіталі відбувається народження світла, що на малюнку означено спалахом жовтого кольору. Стає наочним, що під дією сили відштовхування рух електрону відбувається в декартовій системі координат. Проте…
Малюнок орбіталі графічно демонструє перехід від звичайної математики до математики уявних чисел. Навіть саме слово «уявний» вказує на те, що математика не має фізичного тлумачення цього терміну і вкладає в нього містичний характер. Розглянемо, що в цьому малюнку не відповідає загальним принципам фізики і, що містичного містить в собі цей розділ математики? Який фізичний сенс має формула
upload image?
На малюнку орбіталь електрона за формою нагадує повітряну кулю. Рух від ядра відбувається під дією сили гравітаційного відштовхування F
від, а до ядра – під дією сили тяжіння F
тяж. Асиметричний характер траєкторії доводить те, про що йшлося в коментарі до мал. 59в. Рух електрону відбувається під дією слабкої та сильної взаємодії. Згідно уявлень ядерної фізики швидкість руху по цих траєкторіях може відрізнятися в 10
38/10
25=10
13 разів (не будемо зосереджуватися на цих неймовірних показниках, оскільки вони базуються на незнанні фізичної сутності гравітаційного тяжіння). Рух електрона до ядра сучасна теорія ототожнює з дією електромагнітного тяжіння. Але при цьому виникає питання, на яке наука не здана надати відповідь: чому електрон не падає на протон? Знак мінус перед уявною одиницею означає, що для сучасної науки невідомими залишаються наступні особливості фізичного процесу народження гравітації:
1. Сила гравітаційного тяжіння залежить не від маси матерії, а - від ступеню енергетичного розрідження простору за частинками матерії, тобто джерелом гравітаційної енергії є не матерія, а фізичний вакуум.
2. Ядерна фізика для ідентифікації фундаментальних взаємодій створила порівняльну шкалу сил, з якою елементарні частинки взаємодіють між собою. Величина сили, яка при цьому виникає, залежить від радіусу дії відповідної сили і від певного переліку різноманітних квантів енергії, якими обмінюються ці частинки (фотони, бозони, глюони). Проте я не зміг віднайти в традиційній теорії визначальну фізичну характеристику, яка відрізняє слабку взаємодію від сильної. Фізичні процеси електрослабкої взаємодії відбуваються в Декартовій, а процеси сильної взаємодії - в сферичній системі координат. В викладеній теорії висувається твердження, що існують лише дві фундаментальних взаємодії – гравітаційне тяжіння та відштовхування. Сила відштовхування діє в Декартовій системі координат, а сила тяжіння – в сферичній. При цьому не існує нескінченного зближення частинок під дією сил гравітаційного тяжіння. В певний момент при зближенні виникає сила гравітаційного відштовхування (для цього процесу існує виключення, в ході якого виникає анігіляція). Тож форма орбіталі у вигляді «повітряної кулі» підтверджує цей висновок. Зона, де домінуючою є сила гравітаційного відштовхування за формою нагадує сферу. В міру наближення до ядра сфера перетворюється на конус, верхівка якого розташована в атомному ядрі.
3. Конусна форма орбіталі спростовує сучасне уявлення фізики про те, що в ході будь якого фізичного процесу у відкритому просторі відбувається розсіяння енергії. На зміну будь якому процесу розсіювання енергії (або матерії) в наслідок гравітаційного відштовхування приходить зворотний процес колапсу під дією сили гравітаційного тяжіння. Або на зміну експлозії приходить імплозія.
4. В роботі був зроблений висновок, що імплозія відбувається в три етапи.
4.1. Розповсюдження гравітонів зі швидкістю «світла».
4.2. Під дією гравітонів виникає поляризація матерії.
4.3. Під всмоктувальною дією каверни розпочинається процес колапсу. Причому, початкова швидкість колапсу розпочинається з нульової швидкості і збільшується за законом прогресивно прискореного руху. Знак «мінус» перед умовною одиницею віддзеркалює саме цей процес. В процесі імплозії рух в протилежному напрямку стає неможливим. Проте це - не єдиний чинник, який запобігає процесу розсіяння.
5. Аби подолати інертний характер імплозії існує процес, який математика розцінює, як містичний. В процесі імплозії в зворотному напрямку змінюється плин часу, а в математиці з’являється уявна одиниця.
uploadsПримітка: не слід ототожнювати мал. 1 та фото 2. На орбіталі демонструється рух чотирьох електронів. На фото водню навколо ядра обертається один електрон. Орбіталь на фот. 2 схожа на сферу.
Розглянемо доказ сказаному на прикладі фот. 2. Найбільша за величиною сила тяжіння (сильна взаємодія) народжується в точці «А» між трьома кварками (в чорній дірі), де відсутня будь яка матерія. Ми б не могли довести існування невидимої сили гравітаційного тяжіння, якби при цьому вакуумний простір не народжував світло. Спалах світла в точці «А» і світіння на зовнішніх поверхнях трьох кварків доводять, що не електрон є головним чинником народження світла. Світло народжується в два етапи:
- три вібруючі кварки в атомному ядрі породжують чотири електромагнітні хвилі (три радіальні і один осьовий);
- електрон за один оборот навколо ядра відсікає від кожної хвилі чотири кванти, закручуючи їх у вихор (див. мал. 27а)
Під дією сили тяжіння F
тяж електрон наближується до атомного ядра по спіралі Архімеда, п’ять витків якої світяться в секторі, означеному літерою В. Під дією цієї сили фізичний процес поступово переходить в сферичну систему координат, центр якої розташований в атомному ядрі. На фото центр сферичної системи координат розташований в точці «А» - в чорній дірі між трьома кварками. Але електрон до її центру не долетить. Сила гравітаційного відштовхування відкине його від ядра по траєкторії С. Доречи, розрив світіння у вигляді чорного хреста доводить твердження, що електрон має форму октаедра.
Сказане доводить, що сила гравітаційного тяжіння сягає величини сильної взаємодії, дію якої сучасна теорія приписує чорній дірі. А чорна діра, за уявленнями сучасної фізики, є макроскопічним тілом. Тож навіть традиційна теорія припускає можливість створення сильної взаємодії за посередництвом не те що макроскопічного тіла, а, навіть, - за допомогою астрофізичного об’єкту. Подібну силу здатна створювати літаюча тарілка, принцип якої ми розглядаємо. Тяглова сила, яка виникає на тарілці, може в сто разів перевищувати силу слабкої взаємодії, відповідальну за народження світла. Тож неможливість пересування з надсвітовою швидкістю є здобутком теорії, яка нехтує існуванням сили гравітаційного тяжіння між елементарними частками матерії, сили яка є тим, що ядерна фізика називає сильною взаємодією. В свою чергу, ядерна фізика вивчає рух матерії виключно під дією сили гравітаційного відштовхування, породженою слабкою взаємодією (наприклад зштовхування елементарних часток в андронному колаедрі). Тож висновок про неможливість польоту з надсвітовою швидкістю є постулатом теорії, яка не знає відповідь на питання, чи існує ефір, в ході якого процесу народжується сила гравітаційного тяжіння і якою вона може бути за величиною?
