Физика для летающей тарелки или квантовая теория гравитации

[Евгений]

Мал. 19. Права сторона того ж самого кратеру випуклої форми свідчить, що прямолінійний рух сонячного вітру викривлюється під всмоктувальною дією каверни, яка утворюється за пагорбом. Сам пагорб проглядається за астронавтом праворуч від нього. Випукла форма кривої ВСА і змінний радіус кривизни свідчать, що рух сонячного вітру в вертикальному напрямку є прискореним.

      Запишемо умови задачі.
Дано: частинка сонячного вітру рухається у вакуумному просторі зі швидкістю V = 750000 м/сек. На відрізку ВЕ довжиною S = 11,8 м під дією гравітаційної взаємодії вона в вертикальному напрямку подолала шлях довжиною АЕ = h = 0,47 м.
Необхідно визначити величину прискорення гравітаційної взаємодії G, з яким сонячний вітер рухається в вертикальному напрямку. Дією прискорення вільного падіння на Місяці (g = 1,6 м/сек²) знехтуємо.
Рішення.
Для елементарної частинки, яка рівномірно рухається в горизонтальному напрямку запишемо формулу пройденого нею шляху
ВЕ = S = Vt , де t - час за який пролетить цей шлях частинка;
Час в путі становить
t = S / V…………….(1)
В вертикальному напрямку рух частинки є прискореним. Пройдений нею шлях АЕ визначається за формулою
АЕ = h = G t²/2;  звідси час в путі становить
t = (2 h / G)^0,5…….(2)
Порівняєм (1) и (2) і визначимо прискорення
G = 2h(V/S)²
Підставимо вихідні умови і отримаємо
G = 3.500.000.000 м/сек², що в 2,2 мільярди разів перевищує прискорення вільного падіння g на Місяці.
З таким прискоренням  може рухатися матерія в бідь якій точці космічного простору (включаючи фізичні процеси на Землі. Але це – ще не найвищий показник. Прискорення може бути більшим в процесах які супроводжуються народженням світла.

Чому повзає каміння по Землі і на Місяці

    В долині смерті повзає каміння. Характерними ознаками фізичного процесу є те, що перед каменем виникає кратер і навал землі, а за каменем залишається слід, як за бульдозером. На фот. 20а і на пояснювальних схемах вектором V означено швидкість вітру. Тут працює аеродинаміка з додатком, який традиційна теорія не враховує. Почнемо з того, як цей процес могла б роз’яснити аеродинаміка. Камінь віддалено нагадує аеродинамічний профіль крила, який обдувається потоком повітря. При цьому виникає підйомна сила, спрямована перпендикулярно до верхньої поверхні каменю. Ця сила одночасно зменшує вагу каменю і тягне його в напрямку вітру. На мал. 20 б ця сила відображена двома векторами. Вектор Fлам виникає на ділянці, де рух повітря є ламінарним. На крутій ділянці вектором Fтурб зазначена поява підйомної сили за рахунок утворення турбулентності. Ця сила за величиною більше, ніж сила на ламінарній ділянці. Під каменем іде інший процес, який теж відомий в авіації. В тріщинках землі вітер утворює повітряну подушку, яка додатково збільшує підйомну. Але далі пояснити процес аеродинаміка не в  змозі. Як виникає кратер перед каменем? Цей процес стає загадковим тому, що традиційна теорія не знає про роль пилу в цьому процесі.

Фотомонтаж 20. Повзучій камінь і схеми сил, які приводять його до руху.

Фото 20а. Камінь повзе по пустелі, наче бульдозер, утворюючи перед собою кратер і навал пилу.
Мал. 20б - Схема фізичного процесу. Мал. 20в – збільшена виноска І на мал. 20 б.

На малюнках 20б та 20в. під каменем пил зазначено цяточками коричневого, а над каменем -  зеленого кольору. Стрілками синього та чорного кольору означено рух повітря над каменем і під ним.  Пил, попадаючи в турбулентний вихор перед каменем, створює додаткову силу тяги, зазначену вектором Fграв. Пил більш як в тисячу разів важче за повітря. Він не може крутитися у турбулентному потоці з такою ж швидкістю, як повітря. За кожною пилинкою виникає вакуумне утворення (каверна). На мал. 20в  каверни за пилинками намальовані білим кольором. Каверна  всмоктує в себе і повітря і камінь. Це створює силу тяги, яка на декілька порядків вища ніж та, яку розраховує аеродинаміка.
На Землі таке явище спостерігається зрідка. Розглянемо такий саме процес на Місяці (фото 21). Тут немає повітря, але є сонячний вітер, який здіймає невидимі, але потужні пилові вихри. Їх походження розглядалося на прикладі утворення кратерів. Там розглядався процес, який відбувається за нерухомою горою або пагорбом. Але, коли вранці на межі між лобовою і тильною поверхнями Місяця опиниться камінь або уламок скелі, то він починає повзти. Масштабність цього процесу вражає. Скелі переповзають через пагорби. Розглянемо наведену схему. Місяць летить у космічному просторі зі швидкістю V_м. Вранці за скелею утворюється каверна, зафарбована синім кольором. Дотично до скелі пролітає частинка сонячного вітру 1 зі швидкістю V_св. За нею існує власна каверна, зафарбована блакитним кольором. Коли частинка і скеля зблизяться між ними виникає гравітаційна взаємодія F_G. Каверна скелі всмоктує в себе частинку 1 і викривлює траєкторію її пересування. В свою чергу блакитна каверна частинки сонячного вітру тягне скелю. Процес посилюється, коли частинка 1 зіштовхнеться з поверхнею Місяця в точці 2 і рикошетом відлетить у напрямку вектору V. При цьому вона вибиває із поверхні Місяця пилинки 3, які відлетять по траєкторії, означеній точками 3-4. Під всмоктувальною дією синьої каверни за скелею пилинка поступово гальмується.

Фото 21. Повзучі скелі на Місяці

Але доки вона рухається за нею існує власна каверна ( також замальована голубим кольором). Ця каверна всмоктує в себе скелю. До сили тяжіння сонячного вітру додається сила тяжіння місячного пилу. Міріади пилинок і частинок сонячного вітру тягнуть скелю за собою в напрямку вектору F_G. В точці 4 пилинка зупиниться і почне зворотній рух до каверни, яку утворює скеля. В точці 2 вона зіштовхнеться з поверхнею місяця і утворить кратер, замальований темно синім кольором і означений точками 2-5. За скелею утворюється кавітаційно-пиловий вихор, в якому скеля, частинки сонячного вітру і пил взаємодіють між собою. Внаслідок взаємодії пил не здатен улетіти за межі Місяця, а скеля під силою гравітаційного тяжіння пилу починає повзти. Побачити цей вихор неможливо, але доказом сказаному може бути наявність кратеру перед скелею, означеного точками 5 і 2. На нижньому фото 21 кратер абразивно-кавітаційного походження перед скелею свідчить про динамічний характер процесу. Скеля руйнується і повзе вперед і вгору. Такий саме кратер і навал пилу ми спостерігаємо на фот. 22а.

Фотомонтаж 22. В процесі пересування каміння набуває характерної форми.

      Фот. 22а. Камінь на Місяці. Кратер перед ним дозволяє виміряти довжину каверни, зазначену на мал 21б точками 2-5.
      Фот 22б. Типову лобову поверхню місячних каменів називають карнизом. Він формується під впливом абразивно -кавітаційного руйнування і поступово набуває форми аеродинамічного профілю. Докладно про це йдеться в повноформатній статті (5).
      Фот. 22в. Природний аеродинамічний профіль. Вчених дивує пласка підошва таких каменів. Камінь стерся внаслідок довгого повзання по Місяцю. А колись він, можливо, був скелею.

Фотомонтаж 23. Етапи руйнації скелі.

Фот. 23а. Нещодавно це була ціла скеля. Її свіжий розлом ще іскриться на сонці, а зовнішня поверхня вивітрилась під впливом абразивно-кавітаційного вихору, який постійно утворюється навколо скелі. Скеля повзла під дією описаного процесу, доки на її шляху не опинився кратер. Повзуча скеля нависла над кратером і розкололася. Уламки впали в кратер.
Фот. 23б. Комп’ютерна реставрація скелі. Автор «підняв» уламки із кратеру і повернув їх на місце. Цей фотомонтаж відтворює момент, коли скеля під своєю вагою тріснула.
Фот. 23в. Така доля чекає скелю в майбутньому. Поступово руйнуючись, скеля перетвориться на пил.

Фотомонтаж 24 підтверджує теорію вже на рівні, який досліджує ядерна фізика. Коли астронавт побачив цей камінь (фот. 24а), то здивовано скликнув: «Він світиться»! Астронавт стоїть в тіні і пускає світловий зайчик на камінь. Астронавт зайшов не просто у тінь за скелею. Він увійшов в каверну і опинився в зоні, в який за твердженням квантової фізики діє слабка взаємодія, в зоні, де народжується світло.

Фотомонтаж 24. Народження світла у каверні.

Фот. 24а. Навчений на засадах матеріалістичної фізики, астронавт вважав, що світиться камінь. Але в такому випадку світловий зайчик не може бути більш ярким, ніж поверхня каменю, яка начебто випромінює це світло. Отже, світло генерує каверна – обурений простір за каменем. Турбулентний рух всмоктуваного нею сонячного вітру та пилу породжує світло.
Фот. 24б. Це світлину використовують, як «аргумент шахрайства» щодо польоту Аполлону на Місяць. Нема ніякого шахрайства. Тут так саме світиться простір за посадочним модулем. Довга тінь свідчить, що світлину зроблено вранці. В цей час за модулем утворилася каверна і здійнявся кавітаційно–пиловий вихор. Астронавти його навіть не помітили. Проте згодом науковці дійшли до висновку, що всі технічні прилади на Місяці швидко виходять з ладу.
Фот. 24в (знизу). Світіння місячного кратеру і світіння за каменем мають одну фізичну природу.
Фот. 24г (зверху). Світіння води на нічному пляжі на Землі.
На Місяці немає повітря, тому процес розсіювання світла стає неможливим. Тіньова сторона каменю має бути практично чорною, проте ми спостерігаємо, що вона освітлена. Простір за каменем сяє так сильно, що годинник на руці астронавта віддзеркалює світловий зайчик. Фот. 24а доводить, що світло народжується в каверні за тілом, що рухається у просторі. Згідно викладеної теорії, тут бушує невидимий пиловий вихор, породжений сонячним вітром. Атоми сонячного вітру і мікроскопічно малий пил, який він вибиває, ми бачити не можемо, проте ми бачимо великий об’єм простору, яке генерує світло. Виникає припущення, що світло генерує фізичний вакуум, обурений рухом частинок матерії. Це припущення доводить фот. 24б. Тут тіньова сторона посадкового модуля віддзеркалює відблиски, породжені фізичним вакуумом за модулем. Але фотограф сам знаходиться в середині зони, яка генерує світло. Тому побачити світіння самої зони фотограф (і ми разом з ним) не можемо. Звернемося до фот. 24в. Тут фотограф знаходиться поза зоною, яка генерує світло. Стає видимим гігантський об’єм фізичного вакууму, який генерує світло у місячних кратерах. Раніше було зроблено припущення що світло народжується в процесі обурення фізичного вакууму в ході турбулентного руху матерії. Як довести, що причиною народження світла є саме турбулентність? Звернемося до фот. 24г. Тут ламінарний рух води на пляжі залишається таким же ж чорним, як морок космічної темряви. Проте коли ламінарна хвиля набігає на берег, то в процесі турбулентного закручування води виникає світіння. Але сама по собі вода світитися не буде. Турбулентність є необхідною, але не достатньою умовою виникнення світіння. Необхідна наявність домішок у воді, наприклад мікроорганізмів. Домішка не може рухатися з тією ж швидкістю, як і вода. Тому за нею утворюється каверна. Схлопування каверни народжує світло. Подібний процес розглядався на фот. 9б при народженні і схлопуванні кавітаційної бульки.
      Попередній висновок. Ми розглянули докази того, що каверна, яка виникає за тілом, є енергетичним джерелом гравітаційної енергії; вона викривлює траєкторію польоту сонячного вітру. Це породжує кавітаційну руйнацію поверхні астрофізичних об’єктів і призводить до народження кратерів абразивно-кавітаційного типу. Розглянули рух каміння і скель, як на Землі, так і в космосі. За певних умов в каверні внаслідок турбулентного руху матерії народжується світло. Теорія четвертого способу передбачає, що народження гравітації і світла це – два взаємопов’язаних фізичних процеси – дві сторони однієї медалі. Утворення каверни за тілом призводить до появи гравітаційної взаємодії і світла.
      Але тут виникає головна проблема. Світло народжується в тіні за каменем та за модулем, де відсутні фотони світла, які розповсюджуються від Сонця. Це означає, що народження світла напряму не пов’язане з енергетичними властивостями фотона. Виникає підстава для твердження, що фотон не є носієм світла. Це призводить до необхідності подальшого аналізу щодо енергетичних властивостей фотона. Тобто постає ряд питань, на які необхідно надати відповідь: де, коли і як народжується світло? Що таке фотон і чому наука не може виявити носій гравітаційної енергії під назвою гравітон?

Три причини за якими сучасна наука не здатна вирішити проблему гравітації.

        Проведіть простий експеримент. Візьміть чорний лист паперу і на його тлі під лампою подивіться на свою руку. Ви бачите лампу і свою руку. Проте на фоні чорного паперу ви не бачите фотони світла в проміжку між лампою і рукою. Тобто елементарна частинка світла, яку називають фотоном, є невидимою. Ми зіштовхуємось з логічним парадоксом – носій світла (фотон) є невидимим. В природі не існує видимої частинки світла під назвою фотон. Для того щоб абстрагуватися від фізичного явища, яке називають розсіюванням, сутність світла слід розглядати у космосі.

 

Фотомонтаж. 25  демонструє єдину блакитну сутність холодного світіння.

      Фот 25а. Якщо закрити Сонце, то ми бачимо тоненьку корону розжареної плазми на тлі чорного космосу. Плазма швидко охолоджується; спочатку вона набуває синього кольору, а потім перестає бути видимою і утворює сонячний вітер. Виникає питання, чому ми не бачимо підсвічений сяянням Сонця сонячний вітер, який розлітається у всі сторони від Сонця? Фотони світла мають наздогнати і при зіткненні освітити іони сонячного вітру. Але цього не відбувається. Тобто процесу розсіювання світла не існує.
      Фот. 25б Холодне світіння народжується в вакуумі за твердим тілом. Іони сонячного вітру, не видимі до зустрічі з кометою, стали видимими в іонному хвості. Якщо гази це - прозора і невидима субстанція, а в хвості комети вони почали генерувати світло, то існує лише одне рішення, яке роз’яснює народження світла. Ламінарний до зустрічі з кометою потік сонячного вітру був невидимим. За кометою сонячний вітер закрутився у турбулентний вихор. Висновок: турбулентний рух молекул газу породжує світло.
      Фот. 25в. Ламінарний рух води є таким же ж чорним, як космічний вакуум перед кометою. Проте турбулентний рух народжує світло. Світло народжується в момент, коли перетинаються траєкторії, по якій рухаються молекули речовини. Цей висновок в подальшому обґрунтовує фізичний процес народження світла в атомі матерії (на рівні ядерної фізики)
Фот. 25г. Світлові промені навколо хмаринки свідчать, що світло не розсіюється в повітрі. Все відбувається навпаки. Перепона у вигляді хмаринки посилює хаотичну вібрацію повітря навколо неї – світло меркне. Проте сила тяжіння між Сонцем і Землею відновлює квазікристалічну структуру повітря. Виникають гравітаційні ланцюжки молекул повітря. Самі молекули ми побачити не здатні (вони дуже малі), проте вони обурюють фізичний вакуум навколо себе. Виникає більш масштабне явище - світіння міжмолекулярного простору, яке ми спостерігаємо у вигляді променів світла.
Висновок. Якщо фотон світла є невидимим (фот.25а), якщо не існує процесу розсіювання світла на іонах сонячного вітру перед  кометою (фот. 25б), якщо світло народжується в процесі гравітаційного відштовхування молекул у турбулентному вихорі (за кометою на фот. 25б, у воді на фот. 25в  і у повітрі на фот. 25г), то з цього витікає висновок. В експерименті, коли ви під лампою розглядаєте власну руку, ви спостерігаєте фізичний процес народження холодного світла. Поглинаючи енергію невидимих фотонів світла, які виходять від лампи, кожна молекула Вашої шкіри генерує власне холодне світіння тілесного кольору. Світло народжується в міжмолекулярному просторі між молекулами вашої руки і суміжними з ними молекулами повітря. Це твердження суперечить традиційному тлумаченню природи світла, тому його слід обґрунтувати.
      1. Сучасна наука висунула припущення, що світло це – електромагнітна хвиля. Хвиля це - зрозуміла для нас річ тому, що ми спостерігаємо її на воді та вимальовуємо у вигляді синусоїди. Але тут відбувається фізично-математичний підлог, підміна понять, які призводять до того, що наука зайшла в глухий кут, щодо теорії гравітаційної взаємодії.
        Уявіть, що ви сидите у човні на озері. Навколо вас –вода. Раптом здіймається вітер і виника хвиля. Кажуть, що хвиля здатна перекинути човен. Це – не коректне висловлювання, яке приховує фізичну сутність явища. Фізика розглядає три матеріальні субстанції: човен, зроблений із твердого матеріалу, воду і повітря. Не існує субстанції під назвою хвиля. Хвиля це – образне висловлювання, яке описує траєкторію пересування води під дією вітру та інших фізичних чинників. Розглянемо хвилю на мал. 26. Синусоїда передбачає пересування хвилі у напрямку осі Х. Але при цьому реальна молекула води «А» рухається вздовж осі Y. Вона пересувається в вертикальному напрямку із точки А в точку А₁ з амплітудою а під дією сили гравітаційної взаємодії ±F між водою і повітрям (стрілки синього кольору). Хвильова теорія розглядає зміну форми води, але не розглядає «підйомну силу», яка примушує воду рухатися в вертикальному напрямку. Хвиля народжується на межі двох субстанцій (води і повітря). До того ж, існує більш масштабне явище, коли вода підіймається чи опускається під впливом гравітаційного тяжіння Місяця.

[Евгений]

Мал. 26. Відмінність між хвильовою теорією електромагнітного поля і вихровою теорією утворення гравітації.

      Підсумуємо стосовно світла: існування електромагнітної хвилі в космосі можливе лише на межі двох субстанцій. Не може хвиля сама себе деформувати, бо це буде новий закон фізики, автором якого був барон Мюнхгаузен, коли витягав сам себе із болота за чуба разом із кобилою. Хвиля виникає на межі твердого тіла і ефіру (фізичного вакууму, або тверді, як то вказувалося в цитаті із Біблії). За твердженням квантової електродинаміки фізичний вакуум володіє енергією, щільність якої визначається за формулою
W = a∫₀^Vmax1/2 hν·ν² dν, де h – постійна Планка, a – коефіцієнт, ν – частота.
Особливість цієї теорії полягає в тому, що вона вказує шляхи зміни щільності фізичного вакууму з метою використання енергії вакууму на користь людства. Але при цьому слід змінювати  не частоту, як це пропонує наведена формула, а величину гравітаційного прискорення G.
       2. Крім хвильового існує вихровий тип руху. В квантовій фізиці це – квант енергії (фотон), в гідродинаміці - кавітаційна булька, турбулентність, водоверть, смерч, у аеродинаміці – куляста блискавка. Для вихору Декартова система координат э непридатною. Наприклад, для повітряного вихору слід застосовувати циліндричну. А для кавітаційної бульки справа є більш складною. Під час народження бульки фізичний процес розвивається в сферичній системі координат, а от колапс бульки відбувається в тороїдальній системі координат. Зміна системи координат свідчить, що народження і колапс бульки відбувається під дією протилежних за фізичною сутністю процесів. Розростання бульки відбувається під дією сил гравітаційного відштовхування. Колапс бульки відбувається під дією проти направленої гравітаційного тяжіння. У вихорі, намальованому у вигляді синього кола, діє доцентрова сила гравітаційного тяжіння Fg, яка завжди спрямована до центру вихору (див. мал. 26). Тут рух від центру стає неможливим; для доцентрової сили не існує знаку плюс, чи мінус. З переміщенням вихору переміщується і центр системи координат, бо в природі не існує сили яка здатна подолати всмоктувальну силу каверни в центрі вихору.
Хвильова теорія електромагнітного поля описує відцентрові фізичні процеси, тобто процеси, які спрямовані від центру Декартової системи координат (див. силовий вектор +F і його складові F_τ та F_n). Хвильова теорія поля відкидає з розгляду процеси доцентрового руху і тому не здатна описати процес гравітаційного тяжіння, коли рух відбувається до центру циліндричної, або тороїдальної системи координат. Гравітація подібна гумовому канату, який пов’язує між собою молекули матерії, а не синусоїді. Тому електромагнітна теорія, заснована на хвильовій, або квантово-хвильовій теорії розповсюдження енергії, для процесів гравітаційного тяжіння є неприйнятною.
Зробимо висновок: крім твердого тіла, води та повітря між молекулами існує ЧЕТВЕРТА субстанція, яка примушує молекули приймати велику різноманітність видів руху. Під дією цієї субстанції матерія набуває різних форм від хвилі до цунамі, від приливу до відпливу. Історично цю субстанцію називають ефіром, фізичним вакуумом, торсіонним полем і т. д. Назва не має значення. Але електромагнітне поле входити в цей перелік не може.
        3. Для процесу розповсюдження енергії у просторі традиційна теорія розглядає четверту субстанцію під назвою «електромагнітне поле» у вигляді хвилі або кванту енергії. Стверджуючи, що фотон існує тільки в динамічному стані, електромагнітна теорія заперечує нерухомий стан четвертої субстанції. Тобто на поверхні океану теорія розглядає хвилю, а наявність нерухомої води заперечує. Як може існувати рухома хвиля без нерухомої води?

Чому наука не може виявити гравітон?

      Повернемося до фотону. Перш ніж казати, що фотон це –квант треба назвати субстанцію, яка змінює свою форму. Оберемо історично першу наукову назву четвертої субстанції - ефір. Під терміном ефір науковці минулого мали на увазі «нематеріальний газ» - субстанція яка володіє фізичними властивостями газу. Після цього необхідно роз’яснити фізичний процес, під дією якого ця субстанція набуває певної форми. І це має бути не тільки хвиля світла, але і квантово-хвильове Рентгенівське випромінювання, і квантове гамма випромінювання. Проте і таке уявлення буде не повним. Необхідно роз’яснити більш потужний процес – гравітацію, адже наука стверджує, що повз чорної діри не може пролетіти навіть фотон світла.
       Розглянемо рішення, яке здатне роз’яснити процес народження світла і гравітації. Квантова фізика стверджує, що елементарна частинка енергії фотон є носієм електромагнітної енергії, яка зі швидкістю світла розповсюджується у просторі. В минулій главі роз’яснювалося, що не може існувати рухома хвиля без нерухомої води. Так саме не може існувати рухомий квант енергії без нерухомої субстанції під назвою ефір. Виникає питання: що являє собою фотон? Мудрість Божого творіння полягає в тому, що кожному явищу в світі елементарних частинок існує аналог в світі макроскопічних тіл, які ми можемо спостерігати. В воді ми розглядали розповсюдження світла в кавітаційній бульці. В повітрі аналогом може слугувати куляста блискавка, але для науки вона являє собою тайну. 

«Найбільш відомою і розробленою раніше інших є теорія академіка П. Л. Капіци, яка пояснює появу кульової блискавки і деякі її особливості утворенням короткохвильових коливань у просторі грозовими хмарами і земною поверхнею. Але Капиця так і не зміг пояснити природу цих короткохвильових коливань…» [4].

Забігаючи наперед слід пояснити: куляста блискавка це – кулястий вихор повітря. Його особливість полягає в тому, що повітря у ньому рухається з надзвуковою швидкістю. Пізніше ми розглянемо появу кулястої блискавки в авіації. А на прикладі генератора Серла розглянемо процес коли матерія входить в режим само розгону, коли швидкість рухомого тіла збільшується самостійно без додаткового впливу людини. При цьому виникає світіння, охолодження простору і утворюється потужне електромагнітне поле – всі ознаки кулястої блискавки.
Фотон є динамічною формою існування ефіру, енергетичною частинкою, яку науковці назвали «квантом електромагнітної енергії». Термін «електромагнітна» правильно суміщає два протилежних за своєю фізичною сутністю явища. Але теорія не роз’яснює відмінність між магнітним і електричним полями і механізм їх народження. Тим паче вона не роз’яснює, що таке гравітація і як вона розповсюджується у просторі? Аби розтлумачити походження гравітації традиційна теорія висунула гіпотезу про існування енергетичного утворення під назвою гравітон, але виявити його не можуть. Гравітон є таємницею тому, що традиційна теорія в черговий раз переплутала причину і слідство. Частинка енергії, яку називають фотоном, насправді є носієм гравітаційної енергії, а не світла. Потреби пересування світла (від Сонця до Землі) не існує. Світло народжується в будь якій точці простору, де гравітаційна енергія фотону посилює рух елементарних частинок матерії. Такі приклади розглядалися в попередніх главах. Аби виявити гравітон достатньо поміняти назву фотон на гравітон (надалі замість терміну «фотон» застосовується термін «гравітон»). Постає задача розтлумачити фізичну сутність і механізм народження цієї елементарної частинки енергії.

Мал. 27. Гравітон і його аналоги.

Мал. 27а відображає стереометричну форму гравітону і форму електрона у вигляді октаедру.
Мал. 27б. Веретеноподібний вихор навколо меч-риби.
Мал. 27в. Кавітаційна булька і смерч в середині неї.
Фот. 27д. Куляста блискавка в режимі самовідновлюваного руху. В наукових лабораторіях спостерігають, що в процесі колапсу вона набуває тороїдальної фори, що є цілковитим аналогом кавітаційної бульки.

      Звернемося до мал. 27, де зображено гравітон у вигляді вихору. Він має три аналоги, про які йшлося вище. За формою і за способом утворення він подібний до вихору води, який створює навколо себе меч-риба (мал. 27б). За сутністю фізичного процесу він нагадує кавітаційну бульку, коли під час колапсу в ній народжується смерч (мал. 27в). По тривалості існування і по способу утворення самогенерованого руху енергії він є подібним до кулястої блискавки, в який виникає самогенерований рух повітря (мал. 27г).
На мал. 27а схематично зображено процес народження гравітону за участю електрону. Електрон перетворює хвильовий рух ефіру на квантовий. Більш докладно про це йтиметься далі; тут обмежимося скороченим описом. Електрон має форму октаедра і обертається навколо власної осі зі швидкістю J (спін). На нього зі швидкістю V набігає ламінарний потік ефіру, який утворює в атомному ядрі нейтрон. В позиції, означеній цифрою 1, електрон вкручується в хвилю ефіру, наче шуруп у дошку. Його гранчаста форма накручує на себе ефір, як нитку на веретено. За чверть обороту (1/4 J) він із позиції 1 опиниться в позиції 2. Тут електрон своїм гострим ребром відсікає від хвилі квант і, відштовхуючи від ядра відправляє його у мандрівку зі швидкістю 3·10⁵ км/сек. Так народжується гравітон.
Рожевий колір малюнку символізує ущільнений стан ефірного вихору. Ця енергія реалізується у вигляді гравітаційного відштовхування (тепла, світла, електричного поля). Голубий колір символізує енергетично розріджений стан ефіру, який призводить до народження гравітації, яка супроводжується охолодженням простору і появою магнітного поля, яке є окремим випадком гравітаційного тяжіння. Білий колір символізує стан найвищого розрідження ефіру – каверну, означеною буквою К. В традиційній фізиці такий стан ефіру приписують матерії і називають терміном «чорна діра». Всмоктувальна енергія цієї найменшої за розміром «чорної діри» забезпечує пересування гравітону у нерухомому ефірі зі швидкістю 3·10⁸ м/сек. Зіштовхуючись з матерією гравітон передає їй блакитну енергію гравітаційного тяжіння та рожеву енергію гравітаційного відштовхування. Наприклад, підлітаючи до атома гравітон всмоктує в себе електрон (так реактивний двигун літака іноді всмоктує в себе птицю) і через своє «сопло» відкидає його від себе. При цьому фізика каже: «Електрон перейшов на більш високу орбіту». А зіткнувшись з ядром атома гравітон віддає йому залишок енергії відштовхування, збільшуючи вібрацію протонів і нейтронів.
      Магніт створює сили гравітаційного тяжіння та відштовхування в квазістатичному стані матерії. Людство навчилося відділяти тепло від холоду за допомогою холодильника. Нижня поверхня авіаційного крила створює енергію гравітаційного відштовхування, а на верхній поверхні виникає сила гравітаційного тяжіння. Проте сучасний авіаційний двигун по суті є гвинтом , який винайшов ще Архімед. Тож, не зважаючи на значні досягнення техніки, ми де в чому сповідуємо принципи більш ніж двох тисячорічної давнини.
      Викладемо те, чого не зміг роз’яснити академік Капіца, але про що йдеться в наведеній цитаті із Біблії про створення світла і тверді. Розглянемо дві головні проблеми фізики.

Ядерно-кінетична теорія гравітаційної взаємодії

[/size]

    Якщо читачеві важко зрозуміти судження про властивості ефіру або фізичного вакууму, то уявіть, що розмова йде не про вакуум, а про повітря. В ядерній фізиці відбуваються подібні явища тому, що молекули повітря не мають своїх власних законів руху: вони рухаються за законами фізичного вакууму між ними. Тому, якщо річ буде йти про енергетичне ущільнення або про розрідження вакууму, то достатньо уявити собі цей процес у повітрі. Відмінність полягає лише в тому, що замість молекули повітря ми розглядаємо елементарну частинку під назвою «ефір». Ця елементарна частинка, ймовірно, утворює нейтріно, останній в свою чергу утворює електрон, нейтрон і т. д.
       Термін «взаємодія» передбачає наявність двох субстанцій: матерії і фізичного вакууму. Матерія не може взаємодіяти сама з собою, бо це буде ефектом від барона Мюнхгаузена. Найменшим генератором гравітаційної взаємодії є атом матерії, який складається з протонів, нейтронів і електронів. Вважається, що протон і електрон є носіями електричного заряду. Призначення нейтрону невідоме. Проте відомо:

«Нейтрон — єдина із елементарних частинок, яка має масу покою, для якої безпосередньо спостерігалась гравітаційна взаємодія — викривлення в полі земного тяжіння траєкторії добре колімованого пучка холодних нейтронів» [5].

Також в ядерній фізиці спостерігають утаємничений ефект нейтронного гало, коли нейтрон суттєво виходить за межі атомного ядра.
На підставі цих фактів висунемо гіпотезу про основну фізичну властивість нейтрону. Нейтрон є частинкою матерії, яка володіє зворотною п’єзокристалічною властивістю – здатністю змінювати свій об’єм під дією змінного «електромагнітного поля». Але вище було з’ясовано, що субстанції під назвою «хвиля» не існує і що енергією володіє фізичний вакуум. Тобто електрон, або протон не володіють «електричним зарядом». Всі фізичні процеси, які ми спостерігаємо в природі вичерпно пояснюються силою гравітаційної взаємодії. Надалі нам жодного разу не прийдеться зіштовхнутись з необхідністю застосовувати терміни електромагнітне поле і електричний заряд. Необхідність в них відпадає. Теорія четвертого способу використовує лише один термін - гравітаційна взаємодія. Тож нейтрон змінює свій об’єм під гравітаційною дією обуреного фізичного вакууму.
        Питання про народження вібрації, на якому спотикнувся академік Капиця є другорядним. Існує перше невирішене питання фізики. Яка сила призводить до руху електрон на ядерній орбіті і Землю навколо Сонця? Фактично «вічний двигун» існує, але фізика це питання замовчує. Розглянемо рішення обох проблем.
        На мал. 28 а зображено атом дейтерію. Тут протон, нейтрон і електрон означені літерами p, n, е відповідно. Вібрація в атомі з’являється внаслідок дії трьох фізичних процесів:
1. За електроном, що рухається по орбіті навколо ядра утворюється каверна (на малюнку виділена
    блакитним кольором). Каверна всмоктує в себе будь яке тіло, що знаходиться поряд з нею. Виникає
    сила гравітаційного тяжіння. В позиції 1 вона всмоктує в себе нейтрон з силою Fслабке, під дією якої
    нейтрон збільшує свій об’єм і починає рухатися до електрону. За нейтроном (з правої його сторони)
    виникає своя блакитна каверна, означена літерою А. Ця каверна всмоктує в себе протон. Нейтрон
    разом з протоном починають рухатися до електрону в напрямку вектору Vn. Коли електрон
    перелетить в позицію 4 його каверна починає всмоктувати протон. Процес повторюється в
    протилежному напрямку, означеному вектором Vp. Вище ми розглядали, що величина сили тяжіння
    визначається другим законом Ньютона F = аmG. Прискорення, а не маса матерії є визначальною
    характеристикою процесу гравітаційної взаємодії. Тому немає нічого незвичайного в тому, що
    маленький електрон тягне за собою нейтрон разом з протоном, які в порівнянні з електроном є майже
    нерухомими. Коефіцієнт а, використовуючи термінологію аеродинаміки, відображає обтічні
    характеристики електрона та нейтрона. Габаритні розміри нейтрона змінюються в наслідок
    пєзокристалічної вібрації. А електрон в наслідок своєї ограненої форми має дуже погану «обтічність».

Мал. 28 а. Ядерно-кінетична модель народження гравітації в атомі дейтерію.
Мал. 28б. Таким має бути електрон.

      2. Під дією гравітаційного тяжіння з боку електрону по поверхні нейтрону пересувається п’єзокристалічна хвиля матерії точно так, як відбувається приплив або відлив океану на Землі під силою тяжіння Місяця. Під дією слабкої взаємодії нейтрон від первинного розміру d збільшується до розміру D. На малюнку збільшення розміру зазначено зміною кольору з синього на блакитний. Обертаючись за електроном нейтронна хвиля відштовхує від себе протон. За законами механіки нейтрон і протон розсуваються у просторі на відстань (D-d)/4. Вони мали б розлетітися в різні сторони, але цього не відбудеться. Коли електрон пролітатиме в точці 4 між нейтроном і електроном опиниться протон. Сила гравітаційної взаємодії народжується і розповсюджується в фізичному вакуумі і не розповсюджується через тверде тіло протону. Хвиля на поверхні нейтрону пропадає і він зменшується до розміру d. Зменшення нейтрону призводить до утворення на ньому двох каверн, означених літерами А та А₁ (по різні сторони  нейтрона). Каверна А всмоктує в себе протон з силою Fсильне, яка не дає улетіти протону від нейтрону. Під дією електрону і нейтрону протон здійснює зворотно-поступальну вібрацію. За протоном також виникає каверна, але виникає вона періодично лише на одній стороні протону – або на лівій, або на правій, що означено на малюнку однією літерою В і виділено світло-рожевим кольором. В місці контакту в точці «А» каверну по черзі утворюють то нейтрон, то протон. Тут каверна існує постійно, тут народжується сильна взаємодія, означена векторами F_сильне. Ця сила не дозволяє розлетітися ядру в різні сторони. На зовнішніх поверхнях нейтрону і протону каверни виникають періодично то з однієї, то з іншої сторони ядра. Ця сила залучає електрон в обертальний рух навколо ядра і не дозволяє йому улетіти від ядра.
      В вертикальному напрямку між нейтроном і протоном не існує перепон для розповсюдження гравітаційної взаємодії. Атом створює гравітацію не во всі сторони рівномірно, як то прийнято вважати, а в напрямку променю, який на малюнку зафарбовано сірим кольором. В подальшому цей промінь будемо називати гравітаційним проминем. Завдяки цій особливості молекули мають можливість вишиковуватись в лінійчаті структури і утворювати кристалічні структури в твердих тілах, а в рідинах – лінії току. В твердих матеріалах стає можливим утворення магнетизму, а в рідинах виникає підйомна сила. Тому головною метою техніки, щодо створення штучної гравітації, має бути створення таких умов, при яких молекули вишиковуються в лінійчаті структури. Авіація цю властивість повітря використовує, але - не ефективно. Гравітацію намагаються створити за рахунок збільшення швидкості літака. Природні ж процеси (від птаха до молекули) базуються на вібрації і спрямовані згідно другого закону Ньютона на збільшення величини прискорення, а не швидкості.
      3. Процес гравітаційного відштовхування не дозволяє впасти електрону на ядро. В наслідок п’єзокристалічного ефекту по поверхні нейтрону біжить хвиля твердої матерії. Перед нею утворюється ударна хвиля ефіру. З наближенням електрону до точки 2 хвиля знаходиться зверху нейтрону. В цей момент нейтрон і протон рухаються на зустріч один одному. На лобовій поверхні протону також утворюється ударна хвиля. Зіштовхуючись в сірій зоні дві ударні хвилі відкинуть електрон від ядра.
Побачити народження гравітації неможливо. Але цей процес супроводжується народженням світла. Відомо, що світло народжується за участю електрону в процесі його обертання по ядерній орбіті. Але це відбувається не в будь якій точці орбіти, а - при проходженні електрону через гравітаційний промінь в точках 2 і 3. В цих точках зустрічаються три ударні хвилі, які утворюють одночасно електрон, протон і нейтрон. Електрон своїм тілом врізається в зону ущільненого ефіру. Відбувається те саме явище, яке ми спостерігаємо при падінні метеориту. На його лобовій поверхні народжується світло.

     

     

[Евгений]

        На мал. 28б зображено електрон у вигляді октаедру. Крім обертання по ядерній орбіті електрон обертається навколо власної осі SS₁ (спін). Коли електрон врізається в ущільнений потік ефіру відбувається наступне:
1. Своїм гострим ребром він розсікає ефір на дві частини (так авіаційне крило розсікає повітря).
2. Верхня поверхня електрону відштовхує ефір вгору; одночасно за рахунок спіну його гранчаста поверхня закручує ефір у спіральний вихор, який ми розглядали в попередньому розділі. Народжується квант енергії, відомий під назвою фотон. Проте ця назва є помилковою, оскільки ця частинка є носієм гравітаційної енергії, тому його слід називати гравітоном. Виявити гравітаційну енергію неможливо. Розріджений стан ефіру в центрі цього вихору є тим, що в сучасній фізиці  називають «чорною дірою», а в цій теорії названо каверною. Вона всмоктує в себе все що може   слугувати інформацією про її фізичну сутність. Щоби вивчити природу гравітації треба опинитися в центрі «чорної діри». Але в цьому немає жодної потреби: не існує процесу нескінченого всмоктування. На зміну гравітаційному тяжінню в чорній дірі (в каверні) приходить процес гравітаційного  відштовхування, про який йтиметься нижче. Каверна викидає із себе все, що вона перед цим всмоктала. Тож гравітон всмоктує і відкидає від себе нерухомий ефір і, наче реактивний двигун,  несеться у просторі зі швидкістю світла.
3. Нижня поверхня електрону відкидає ефір до ядра, що призводить до створення гравітаційного відштовхування, яке не дає впасти електрону на ядро. Точно така сила виникає на нижній поверхні авіаційного крила.
        На фотомонтажі 29 і на фот. 12 представлена фотографія атому водню. Атомне ядро містить в собі три протонних кварки. Навколо них обертається невидимий електрон, утворюючи електронний оболок. Внаслідок гравітаційної взаємодії між електроном і кварками ефір між ними генерує світло, яке робить видимими кварки і висвітлює траєкторію польоту електрону. Атом слід розглядати, як стереометричну конструкцію, в якій кварки розділяють простір на чотири тілесних сектори — три радіальних і один осьовий. На малюнках вони затушовані чотирма кольорами у відповідності з кольорами спектральних ліній водню на мал. 29д. Три радіальних сектори зафарбовані фіолетовим, салатовим та зеленим кольорами. Четвертий осьовий сектор червоного кольору спрямований вздовж осі Z. Відповідно на малюнках вони означені літерами Ф, С, З та Ч. Під час прольоту електрона через ці сектори на його лобовій поверхні виникає світло відповідного кольору.
        Фотографія атому є складною для сприйняття. Тому на малюнках вважається, що три кварки розташовані в площині фотографії (в площині X-Y декартової системи координат). Осьовий тілесний сектор Ч спрямований майже перпендикулярно до площини фотографії з невеликим відхиленням від осі Z. Верхня половина осьового сектору Ч накладається на горизонтальний сектор З, а нижня частина сектору Ч накладається на сектори Ф та С (мал 29 в). Труднощів додає «чорний хрест», який ділить сяючу зону на чотири ділянки. Поява чорного хреста зумовлена стереометричною формою електрона у вигляді октаедра. (мал. 29 г). Аби визначити значення гранчастої форми електрона, повернемося до висновків, які були зроблені при аналізі фізичних процесів навколо комети Галлея. В процесі руху навколо ядра в напрямку V на тильній поверхні електрона утворюється головна каверна, яка породжує силу гравітаційного тяжіння. Його лобова поверхня ущільнює ефір, утворюючи силу гравітаційного відштовхування яка здатна породжувати світло. Проте гранчаста форма електрона забезпечує утворення каверни навіть на лобовій поверхні електрона. Подібний ефект розглядався на прикладі астероїда Веста та Місяця, де за рахунок обертання навколо власної осі за горою утворювалась місцева каверна. Точно в такій спосіб за рахунок спіну J за кожним ребром електрона утворюються вісім місцевих каверн, які посилюють дію гравітаційного тяжіння у всіх напрямках одночасно. На мал. 29 е результуюча каверна, зафарбована голубим кольором, охоплює 70% всієї поверхні електрона. Спін електрона вносить в фізичний процес асиметрію, яка призводить до того, що створювана ним сила гравітаційного тяжіння стає домінуючою. Цю особливість традиційна теорія помилково приписала електрону і назвала «електричним зарядом». Насправді «електричний заряд» є властивістю не маленького камінця під назвою електрон, а — обуреного ефіру навколо нього.
Крім цього, сили гравітаційної взаємодії електрона з протоном прикладені не до центру мас, а до граней електрона і до тильної поверхні протона (як то розглядалося для комети Галлея). Наслідки цього розглянемо в коментарі до наступного малюнку.
        Продовжимо розгляд народження світла в атомі водню. Уявіть що електрон рухається у повітрі. Коли він рухається гострим ребром вперед, лобовий опір його руху є незначним. Світіння простору майже не виникає. Коли він розвернеться пласкими гранями вперед лобовий опір зростає. Це призводить до народження світла. Так спалахує метеорит при вході в земну атмосферу. За один оборот на ядерній орбіті електрон провертається навколо власної осі (спін) на один оборот, тобто при перельоті з одного сектору до другого він провертається на 1/4 обороту. В момент переходу між секторами він рухається гострими ребрами вперед. Світло майже пропадає і електрон залишає по собі чорний хрест. Але якщо придивитися уважніше, то в одному із секторів спостерігається ледь помітне світіння, яке робить видимим траєкторію його польоту. На мал. 29б видні п’ять витків архімедової спіралі, по якій електрон поступово наближується до атомного ядра. Подібний слід ми бачимо в небі під час падіння метеориту.

Фотомонтаж 29. Народження світла в атомі водню

      Мал. 29 а. Фото атому водню з пояснювальною схемою. Праворуч зверху – ретушоване зображення трьох кварків. Вони не лежать в площині фотографії, що робить видимим існування світіння в секторі Ч.
      Мал. 29 б. Збільшена виноска на мал. 29а. П’ять витків спіральної траєкторії польоту електрону спростовують термін «орбіталь» і інші уявлення сучасної фізики.
      Мал. 29 в. В кожному з трьох радіальних тілесних секторів народжуються 10 променів світла. Червоним кольором намальовано четвертий – осьовий сектор.
      Мал. 29 г. Форма електрона у вигляді октаедру забезпечує його обертання по ядерній орбіті і утворює спін.
      Мал. 29 д. Спектр водню. Кількість спектральних ліній співпадає з кількістю тілесних секторів атомного ядра.
      Мал. 29 е. Графічне зображення атому водню. Тут 1 – чотири гравітони; 2 – електрон; 3- три кварки. Червоним кольором між кварками означена «чорна діра», в якій народжується сильна взаємодія. На фот. 12 вона означена літерою А і генерує потужне світло. Це доводить, що світло народжує ефір, а не матерія.
      Мал. 29 ж. Розгортка А-А на мал. 29 е демонструє форму осьового тілесного сектору Ч. Електрон обертається на орбіті зі швидкістю Ω. Одночасно він обертається навколо своєї осі зі швидкістю J. Врізаючись у гравітаційний промінь електрон відсікає від нього гравітон і одночасно закручує його у спіральний вихор j.

      Під всмоктувальною дією каверни електрона ядро приходить в обертання в напрямку стрілки Ψ. За кожним кварком утворюються каверни, які на мал. 29 е зафарбовані світлими тонами фіолетового, салатового та зеленого кольорів. Ці каверни всмоктують в себе електрон, тобто обертання ядра в напрямку Ψ забезпечує створення постійно діючої сили тяжіння яка утримує електрон на орбіті.
Мал. 29 ж пояснює форму осьового тілесного сектору «Ч». Тут в точці О (в «чорній дірі») народжується  гравітаційний промінь сильної взаємодії (мал. 29е). Сильна взаємодія існує завжди і розповсюджується одночасно вздовж осі ±Z в двох протилежних напрямках. В інших секторах сила слабкої взаємодії народжується періодично на бокових поверхнях кварків і розповсюджується лише в одному радіальному напрямку. Тож саме сектор «Ч» є вирішальним у створенні гравітаційної взаємодії між атомами і молекулами. В напрямку осі Z молекули мають можливість взаємодіяти між собою і створювати кристалічну структуру твердої матерії. В рідинах молекули утворюють гравітаційні ланцюжки і утворюють «лінії току», породжуючи ламінарний і турбулентний рух рідини.
Момент народження гравітонів відображено на малюнках 29е та 29ж. Тут електрон врізається в обурений кварками ефір. За рахунок гранчастої форми електрон закручує ефір у вихор і відкидає від атому. Так хвиля, породжена вібрацією кварків, перетворюється у квант.
Аналіз фотографії водню приводить до наступних висновків. Повний цикл обертання електрону складається із двох пів-циклів по 5 обертів в кожному. За повний цикл електрон робить 10 обертів і повертається в початкову точку свого руху. Цей висновок зроблено за числом гравітаційних променів в кожному радіальному секторі на мал. 29а і додатково пояснюється малюнком 29 в. Під дією гравітаційного тяжіння з боку кваркових каверн електрон рухається по спіралі Архімеда наближуючись до ядра. За 5 обертів діаметр орбіти зменшується від розміру D до розміру d (див. мал. 29а). Електрон неприпустимо зближується з ядром. Виникає сила гравітаційного відштовхування, яка відкидає електрон на орбіту D по траєкторії N (фот.29а). Знов електрон робить 5 обертів по спіралі, знов ядро його відкидає. Цикл завершено. Виникає спектр водню, представлений на фот. 29 б.
Висновок. Кількість спектральних ліній в атомі водню визначається геометричними параметрами атомного ядра. Три  кварки ділять оточуючий їх простір на 4 тілесні сектори. Ці сектори відрізняються різним ступенем енергетичної щільності фізичного вакууму. Кожний із цих секторів породжує одну лінію в спектрі світіння. В процесі наближення електрону до ядра атом водню за повний цикл виробляє по 10 гравітонів різної потужності, які здатні утворити світло чотирьох кольорів у видимому діапазоні випромінювання. При гравітаційному відкиданні електрон перелітає на найбільшу орбіту за чверть обороту і в двох полу-циклах народжує два гравітони ультрафіолетового випромінення.
Сказане підтверджують спектри гелію та літію. Ядро гелію містить у собі 12 кварків. Аби зайняти найменший об’єм в просторі вони розміщаються в два поверхи по шість кварків. Разом кварки гелію розбивають простір на 12 радіальних тілесних секторів, що дорівнює кількості ліній в спектрі. Так саме з літієм. Його ядро містить в собі 42 кварки. Відповідно в його спектрі мають бути 42 лінії світіння.
Водень – єдиний елемент, в якому нема нейтрону. Звідси витікає призначення нейтрону – створення атому, в якому ядро не обертається навколо центру мас під тягловою силою електрону. Електрон утримується на орбіті за рахунок обертання пьезокристалічної хвилі, що «біжить» по поверхні нейтрону. Нейтрон забезпечує існування твердої матерії і кристалічних матеріалів.

      На прикладі атома дейтерію на мал. 30 розглянемо фізичний процес, який примушує обертатися електрон по ядерній орбіті і одночасно навколо власної осі. Ядро дейтерію складається із трьох нейтронних і трьох протонних кварків, які розташовані один над одним в два поверхи. Для більшої наочності фізичного процесу на мал. 30 а протон і нейтрон зображені в спрощеній одноповерховій конструкції. В процесі вібрації кварки утворюють шість гравітаційних променів. Кількість спектральних ліній у видимому діапазоні має становити шість. За рахунок гравітаційного відкидання електрону від ядра має існувати випромінювання в ультрафіолетовому діапазоні. Крім цього в зонах перетинання гравітаційних променів виникають промені радіоактивного випромінювання, зафарбовані жовтим кольором. Квантове Рентгенівське випромінювання виникає як наслідок зворотно-поступової вібрації протонних кварків. П’єзокристалічні хвилі нейтронних кварків, накладаючись на їх зворотно-поступову вібрацію утворюють квантово-хвильове гамма випромінювання. Більш зрозумілим цей процес стає на мал. 30б, де наведене реальне розташування кварків в ядрі у два поверхи. На нижньому поверсі між трьома нейтронними кварками в «чорній дірці» Кγ, виникає утвореній трьома нейтронними кварками промінь гамма-випромінювання. Протонний кварк, розташований над ними спрямовує енергію чорної діри в одному напрямку (від читача), утворюючи потужний промінь гамма-випромінення. На верхньому поверсі в каверні КR, породженій протонними кварками, народжується промінь рентгенівського випромінювання. Він розповсюджується в двох напрямках одночасно на читача і між нейтронними кварками - від читача. Це робить рентгенівське випромінення менш потужним, оскільки енергія каверни розсіюється в дві сторони одночасно.

uploads

Мал.30. Схема сил в атомі дейтерію.

      Сила гравітаційного тяжіння між електроном і нейтроном (або протоном) виникає не в радіальному напрямку, як то вважається в сучасній теорії, а по дотичній прямій до їх тильних поверхонь. В будь якій точці траєкторії електрон знаходиться під всмоктувальною дією шести каверн. Спрощено розглянемо всмоктувальну дію двох каверн Г4 і Г5. Ці каверни всмоктують електрон з силою гравітаційного тяжіння F4 та F5 відповідно. Вони складаються і утворюють результуючий вектор F (див. мал 30а). В свою чергу вектор F розкладається на нормальну F_G і тангенціальну F_τ складові. Вектор F_τ забезпечує рух електрону на ядерній орбіті. А вектор гравітаційного тяжіння F_G, прикладений до тильної грані електрону примушує обертатись його у напрямку J, утворюючи спін.

Гравітаційна аномалія, яку не помітив Ейнштейн

Народження холодного світіння

       Народження холодного світіння відбувається в наслідок прискореного руху частинок матерії скрізь фізичний вакуум. Вище ми розглянули народження світла в атомному ядрі. Завершальну функцію в цьому процесі виконує електрон. Народження холодного світіння ми розглядали на прикладі іонного хвоста комети, коли іони сонячного вітру невидимі до зустрічі з кометою стали видимими після зустрічі з нею. Іони позбавлені електрону, отже народження холодного світла відбувається без його участі. Воно виникає на рівні міжмолекулярної взаємодії і при русі мікроскопічних частинок матерії як то пил, мікроорганізми і т. і.

Мал. 31. Народження холодного світіння за кометою і на Землі.

       Розглянемо більш детально процес народження холодного світіння. Розглянемо утворення іонного хвоста комети на мал.31. Комета рухається зі швидкістю V і обдувається потоком сонячного вітру. Під всмоктувальною дією каверни «К», яка утворюється на тильній половині комети, частинки 1 та 3 змінюють траєкторію свого пересування і на деякій відстані від комети траєкторії їх пересування перетинаються. Цей момент розглянемо на збільшеній виносці. Рух частинок стає прискореним; за кожною з цих частинок утворюється власна каверна, означена літерою «С». Під час прольоту частинки 3 через каверну за частинкою 1, на її лобовій поверхні виникає сила гравітаційного відштовхування, яка відкидає частинку із каверни. Цей процес супроводжується народженням кванту холодного світіння. Зона жовтого кольору на малюнку символізує момент його народження. Проте розлетітися у просторі частинки вже не зможуть. Каверни притягують їх одну до одної. Між частинками виникає гравітаційна взаємодія, яка закручує їх у спіральний вихор. Кожного разу, коли їх траєкторії перетинаються світло народжується знов і знов. Спостерігати цей процес на молекулярному рівні ми не здатні.
       Розглянемо подібне макроскопічне явище на фот. 32а. Астронавт сфотографував метеорит, який мить тому пролетів під орбітальним модулем Аполлону і ще не встиг зіштовхнутися з Місяцем.

 

Фотомонтаж 32. Народження світіння за метеоритами на Місяці.

      Фот. 32 а. Смерть у вигляді метеорита пролетіла під орбітальним модулем. Фотограф зробив знімок метеориту, який щойно пролетів у нього під ногами. Можливо це – єдиний випадок, коли вдалося сфотографувати  каверну - «чорну діру».
      Фот. 32 б. Падіння метеориту сфотографував  астронавт, який мандрував поверхнею Місяця. Тут траєкторія польоту метеориту означена синьою стрілкою. На горизонті видний пагорб. За ним має бути кратер абразивно-кавітаційного походження, в якому вирує пиловий вихор. Метеорит пролетів через його верхівку і призвів до турбулентності, яка породила світіння.

      Фот. 32 а подібна до ситуації, яка розглядалася на мал. 31, начебто частинку сонячного вітру сфотографовано ззаду в напрямку стрілки А. В зафіксований момент метеорит пролітає над кратером, в якому вирує абразивно-кавітаційний пиловий вихор. Лобова поверхня метеориту розкидає перед собою пил, породжуючи яскраву «голову» метеориту. В цьому випадку працює енергія гравітаційного відштовхування. Чорна цятка в центрі сяючої зони це – навіть не метеорит; це –каверна за ним. Тут відсутнє світіння. Про  властивість цієї зони каже квантова фізика: повз «чорної діри» не пролетить навіть фотон світла. Каверна всмоктує у себе світло і пил, розкиданий лобовою поверхнею, і залучає його у турбулентний вихор за метеоритом. При цьому утворюється хвіст подібний до іонного хвоста комети. Тут народжується холодне світіння, яке стає менш яскравим і звужується в міру віддалення від метеориту. Звуження світіння свідчить про потужну силу гравітаційного тяжіння між розкиданими пилинками і підтверджує висновок про те, що сила гравітаційного тяжіння залежить не від маси, а від прискорення з яким пилинки рухаються одна відносно одної. Фотографія метеорита підтверджує: «гаряче» світло народжується на лобовій поверхні комети внаслідок гравітаційного відштовхування. В хвості народжується холодне світіння під всмоктувальною дією каверни, яка закручує пил у спіральний турбулентний вихор.

[Евгений]

Физика для летающей тарелки или квантовая теория гравитации (продолжение часть 4)

Про фізичну сутність магнітного поля

«…физическая сущность магнитного поля, как и электрического поля, остаётся до сих пор неизвестной, а вектор индукции «В»

определяется опытным путём. По этой причине, очевидно, совершенно отсутствует теория взаимодействия постоянных магнитов и, как это ни удивительно, нет даже экспериментальных данных по этому взаимодействию. И это можно понять, потому что, не имея теории, невозможно анализировать результаты экспериментов». http://energy-source.ru/-v-----/s3-.html [6]
Із наведеної цитати слід зробити висновок: людству не відома фізична сутність не лише гравітації, але і сутність магнітного і електричного полів. Теорія четвертого способу приводить до висновку:
1. Поля електричного типу створюються за рахунок того, що тверде тіло (наприклад електрон) своєю
    лобовою поверхнею передає фізичному вакууму енергію динамічного напору. В цьому випадку
    максимальна швидкість обуреного фізичному вакууму є величиною визначеною це – швидкість
    розповсюдження звуку в повітрі, в воді або в твердому тілі. В фізичному вакуумі цей імпульс
    розповсюджується зі швидкістю світла.
2. Поля магнітного (гравітаційного) типу виникають за твердим тілом в наслідок зменшення щільності
    водного або повітряного простору. Чим більше ступінь розрідження середовища, тим більша за
    величиною виникає всмоктувальна сила. У відношенні фізичного вакууму слід сказати так:
    енергетичне розрідження фізичного вакууму збільшує його потенційну енергію. Найбільш розрідженим
    станом матерії на Землі є каверна. В попередніх розділах розраховано величину гравітаційного
    прискорення G для її дочірнього утворення – кавітаційної бульки. Для прискореного всмоктуваного
    руху в «чорну діру» не існує визначеної величини швидкості пересування. Швидкість світла в цьому
    випадку не може бути константою. Швидкість пересування під всмоктувальною дією каверни може
    перевищувати 3·10⁸ м/сек. Це підтверджують фізики, коли говорять: повз чорної діри не
    може пролетіти навіть фотон світла.
       Магнетизм є різновидом сили гравітаційного тяжіння. Особливість магнетизму полягає в тому, що в його створенні приймає участь найменша з елементарних частинок – електрон, яка має можливість спрямовано рухатися від одного атому до другого. Але електрон рухається не самостійно, а під силою гравітаційної взаємодії, яка народжується в атомі. Атом матерії є елементарним (найменшим) генератором гравітаційної взаємодії. Під дією спрямованої гравітаційної взаємодії молекули здатні утворювати кристалічні структури в твердих тілах, а в рідинах під дією гравітаційної взаємодії молекули здатні утворювати лінії току.
       Електричне поле є антиподом магнітного. Антиподами ці явища є тому, що рух ефіру в них відбувається в протилежних напрямках. Тому, що вони відбуваються по різні сторони частинки, яка рухається скрізь ефір. Поле електричного типу виникає на лобовій поверхні тіла. Поле гравітаційного типу утворюються на його тильній поверхні. Під час руху лобова поверхня примусово ущільнює ефір. За твердим тілом ефір самостійно схлопується. Сила, з якою енергетично розріджений простір відновлює свою цілісність в тисячі разів перевищує силу, яка визвала це обурення. Третій закон Ньютону тут не працює. Каверна всмоктує в себе не лише матерію. Вона всмоктує в себе навіть кванти енергії, охолоджуючи простір. Відомий вислів, що повз «чорної діри» не пролетить навіть фотон світла працює не десь у космосі, а - у звичайному холодильнику.
Твердження теорії відносності, що швидкість будь якого тіла не може перевищувати швидкість світла є не справедливим в силу наступних причин:
1. Це твердження базується на способі передачі гравітаційної енергії шляхом утворення гравітону (фотону), але при цьому не розглядається фізичний процес його утворення. Вище був розглянутий механізм утворення гравітону за посередництвом електрону, який володіє вкрай поганими обтічними властивостями. Цей спосіб передбачає створення механізму безпровідної передачі енергії. Але він не спрямований на створення оптимального способу пересування самого електрону в просторі. Ба навіть навпаки, огранена форма електрону визиває найбільш потужне обурення ефіру. Для оптимізації процесу пересування необхідно поліпшувати обтічні властивості твердого тіла, як це робить авіація, вдосконалюючи обтічність літака. Але існує й інший спосіб…
2. Цей спосіб демонструє меч-риба. Вона створює перед собою розріджений простір, який всмоктує її вперед. Риба розсмоктує нерухоме середовище перед собою в той час, як електрон його розштовхує.
3. Розглянемо інше твердження сучасної фізики: «навіть фотон світла не здатен вилетіти за межі чорної діри». По-перше, з точки зору четвертого способу це твердження не відповідає дійсності. Не існує процесу нескінченого гравітаційного тяжіння (всмоктування). На певному етапі на зміну тяжінню приходить гравітаційне відштовхування. Якщо чорна діра всмоктує в себе світло, то вона його й викине, перетворюючи на Рентгенівське, гамма-, або інший вид випромінення. Цей процес спостерігається в квазарах. Якщо «чорна діра» в нашій галактиці Чумацький шлях не здатна всмоктувати світло, то вона його й не відкидає. По-друге, наведене твердження означає, що в природі існує більш потужний фізичний процес, ніж народження фотону. Тобто потужність сили гравітаційного тяжіння може перевищувати силу гравітаційного відштовхування, яка породила фотон, і здатна всмоктати його (фотон) в чорну діру. Це означає, що для процесів гравітаційного тяжіння і відштовхування третій закон Ньютона є не актуальним. Сучасній фізиці це відомо. Але вона вважає, що порушення симетричності фізичного процесу відбувається за швидкості, наближеної до швидкості світла. При цьому фізика виявила випадок перевищення матеріальною частинкою швидкості світла https://iz.ru/news/501733 [7]. Це означає, що швидкість світла не є константою, яка може визначати максимальну потужність фізичного вакууму. Тому четвертий спосіб стверджує інше— потужність фізичного вакууму визначається величиною прискорення гравітаційної тяжіння G, а не швидкістю світла. Велике прискорення фізичного процесу за малої швидкості здатне забезпечити пересування зі швидкістю більшою за 3·108 м/сек. Якщо на лобовій поверхні транспортного засобу створити каверну (розрідження, а не ущільнення), то виникне сила гравітаційного тяжіння (сильна взаємодія). Енергетично розріджений простір буде всмоктувати в себе транспортній засіб вперед з невизначеною на сучасному етапі розвитку техніки швидкістю. До праці включається «чорна діра». Спосіб її створення має суто механічний характер, як то розглядалося на прикладі електрону або нейтрону. По поверхні транспортного засобу необхідно пропустити п'езокристалічну хвилю твердої матерії, як то відбувається у нейтроні. При цьому спрацює метод надсвітового руху, відомий, як «гільйотинні ножиці».
      Традиційна теорія приписує електрону (або протону) енергетичні властивості. Начебто рух електричного заряду, яким володіє електрон породжує електромагнітне поле. Це твердження позбавлене логіки. Наведемо аналогію. Якщо в воду кинути камінь, то звукова хвиля в воді буде розповсюджуватись зі швидкістю 1500 м/сек. Розповсюдження звукової хвилі є властивістю води, а не каменю. Енергію до каменю приклала людина, яка кинула цей камінь. Камінь віддав воді те, що йому надала людина. Камінь ляже на дно, а хвиля буде далі розповсюджуватися у просторі. Камінь сам по собі ніякою енергією не володіє. Так саме і електрон. Перш ніж казати, що він володіє якимось зарядом, необхідно з’ясувати, яка сила кинула сам електрон. За цієї аналогії розглянемо наступні твердження традиційної теорії.
Цитата. «Движущийся заряд — это электрический ток, а вокруг тока существует магнитное поле. Значит, движение заряда приводит к появлению магнитного поля…
1/ε₀μ₀ = c²…………..…..(1), де
ε0 — это электрическая постоянная, μ0 - магнитная постоянная, с – скорость света.
F_m/F_el= (v / c)²………….(2), де
F_m и F_el – силы магнитного и электрического взаимодействия;
V и C – скорость электрического заряда и скорость света соответственно.
Это очень важные формулы. Формула (1) ещё раз подтверждает существование глубокой связи электрических и магнитных явлений... В электрических моторах движущиеся в их обмотках электроны взаимодействуют именно магнитными силами. Именно за счет магнитных сил приводятся в движение двигатели»[8].
      Зробимо більш суттєвий висновок. Наведені формули встановлюють зв'язок магнітного і електричного полів з властивістю фізичного вакууму розповсюджувати енергетичний імпульс зі швидкістю світла. Тут не вказана маса тіла, який начебто несе цей заряд. Це означає, що маса (головна фізична характеристика матерії) до самого заряду не має жодного відношення. «Заряд» це – властивість фізичного вакууму, навколо електрону або протону. Величина сили, яка при цьому виникає, залежить від прискорення, з яким вони рухаються і не залежить від маси. Якщо маса не визначає енергетичні можливості матерії, то це призводить до висновку, що в процесі гравітаційної взаємодії не існує поняття інерції. Про відсутність сил інерції піде річ в наступному розділі.
      Висновок. Для діючої теорії не відомим є механізм народження електричного і магнітного полів. Вона не відрізняє протилежну фізичну природу їх походження.  Ця теорія використовує термін «електромагнітна хвиля» і не вказує на субстанцію, яка набуває форму хвилі. Послідовники традиційної теорії не визначились остаточно, яка субстанція є носієм енергії: матерія, чи фізичний вакуум? Внаслідок сказаного теорію електромагнітного поля слід вважати не обґрунтованою.
Зважаючи на те, що електрон не володіє електричним зарядом, розглянемо процес руху електрону, не прибігаючи до термінів електромагнітної взаємодії. Повернемося вже до знайомої схеми ядра дейтерію на мал. 33. Розглянемо на мал. 33а взаємодію двох атомів. В точці 3 електрон знаходиться під дією сильної взаємодії, яка діє в протилежних напрямках. Оскільки нейтрон и протон складаються із трьох кварків кожний, то це визначає асиметричну компоновку ядра і асиметричний характер сил, які при цьому виникають. На малюнку це відображено векторами Fсильне різної довжини. Змінний характер цієї сили відображає умовна діаграма сил у вигляді овалу. На мал. 33б наведені дві силові діаграми для суміжних атомів, намальованих для мал. 33а. Векторна діаграма демонструє, що сила гравітаційного тяжіння для кожного атому в різні сторони діє з різною силою. Таким схематичним зображенням ми будемо користуватись аби пояснити різні види аномальної гравітації. Під дією більшої сили електрон зривається з орбіти і утворює потік вільних електронів, які по спіралі рухаються поміж сусідніх атомів. Виникає електричний тік – перший «аномальний» вид гравітаційної взаємодії.
      Якщо два суміжних атоми рухаються синхронно (мал. 33а і 33б), тобто протони і нейтрони рухаються одночасно в одну сторону, означену векторами V_n і V_p, то в такому випадку обурення фізичного вакууму посилюється.

Мал. 33. Утворення електропровідних матеріалів (мал. 33а та  33б) і діелектриків (мал 33в і 33г).

      На мал 33в і 33г відображено асинхронна вібрація атомів. В верхньому атомі нейтрон і протон розсуваються у просторі, а в нижньому вони в цей час зближуються. Для нижнього атому в цей момент сильна взаємодія пропадає.
      Наведені схеми є характерними для твердих тіл, які мають кристалічну структуру. Тверда матерія синхронного типу набуває струмопровідних властивостей. Асинхронна конструкція атому є характерною для діелектриків.
      Сказане має таке пояснення. Для синхронно вібруючих атомів двічі за один оборот електрону виникає сильна взаємодія, яка утримує атоми на близькій відстані «С» один від одного. При цьому стає можливим перехід електрону від одного атому до іншого. Для асинхронно вібруючих атомів в момент, відображений на мал 33в і 33г, під дією гравітаційного відштовхування відстань між атомами збільшується до величини «С₁». Велична гравітаційної взаємодії не достатня для того, щоб зірвати електрон з орбіти. Такі матеріали мають меншу щільність і відзначаються діелектричними властивостями. Проте обидва різновиди матерії утворюють кристалічні структури, які здатні утворювати силу тяжіння.
      Під дією сторонньої сили може змінюватися відстань між молекулами у напрямку гравітаційного променю. Так з’являються п’єзокристалічні матеріали.
Узагальнюючі висновки.
       Будь який рух матерії пояснюється виключно гравітаційними властивостями каверни, яка утворюється за тілом ,що рухається. Вона притягує (всмоктує) до себе будь який вид матерії.
Не існує позитивного заряду у протона і негативного заряду електрону. В енергетичному плані обидві частинки є нейтральними. Енергією гравітаційного тяжіння і відштовхування володіє фізичний вакуум, скрізь який рухаються ці частинки.
       Формула (1) в вищенаведеній цитаті являє собою закон збереження енергії для фізичного вакууму і визначає його енергетичний потенціал. І формула (1), і формула (2) вказують на те, що енергія електромагнітного поля не залежить від маси матеріальних частинок, які начебто є носіями заряду. Тобто енергія (заряд) не є властивістю матерії. Не встоїть будинок, що розділився сам в собі. Не здатна будівля традиційної фізики вирішити проблему гравітації, якщо одна формула цієї теорії пов’язує енергію з властивістю матерії (E=mc²), а інша формула цієї ж теорії (1/ε₀μ₀=c²) цей зв'язок спростовує.

Про відсутність сил інерції

 Вікіпедія.

«Існування інерціальних систем відліку в класичній механіці постулюється першим законом Ньютону».

Термін постулат означає, що це твердження прийнято на віру без доказів. З проблемами теорії можна ознайомитися за адресом http://nbrilev.ru/chto_est_inertia.htm. Розглянемо цей процес як результат дії сили гравітаційного тяжіння.

share photo

Мал. 34. Особливості гравітаційної взаємодії.

      Мал. 34 а. Перший варіант народження «сили інерції.»
      Фот. 34 б. Фото Землі, з околиці Сонячної системи, зроблена Вояджером. Сонце і Земля пов’язані між собою гравітаційним променем, який стає видимим внаслідок народження холодного світіння сонячного вітру.
      Мал. 34 в демонструє схему сил гравітаційного тяжіння між елементарними частинками матерії.

Першою прокоментуємо фот. 34б. Сонце випромінює гравітони і розкидає елементарні частинки сонячного вітру, які рівномірно по прямолінійній траєкторії розлітаються в усі сторони. При цьому в напрямку Землі і інших планет Сонячної системи виникають світлові промені, які ми спостерігаємо на фото. Розглянемо процес народження гравітаційного променю на атомарному рівні (див. мал. 34в.). Світло народжується  подібно тому, як то розглядалося для іонного хвоста комети. Дві частинки сонячного вітру під дією гравітаційного тяжіння Землі прискорено рухаються в напрямку векторів V та V₁. За кожною з них утворюється каверна, означена блакитним кольором. Між кавернами виникає сила гравітаційного тяжіння F, яка закручує частинки у турбулентний вихор.
Сили гравітаційного тяжіння прикладені до поверхонь a і b, виділених чорними жирними лініями. Лінії c і d формують контур гравітаційного променю, який їх повязує. Із малюнка видно, що ці сили прикладені не до центру мас, а з деяким ексцентриситетом е, та е₁. Тобто сила тяжіння забезпечує притягнення  частинок одна до одної і одночасно розкручує їх навколо власного центру мас. При прольоті однієї частинки через каверну за іншою частинкою народжується квант холодного світла (див. мал. 31). Це робить процес гравітаційного тяжіння видимим.
      На мал 34а зображено ракету, яка прискорено летить в космосі до зеленої планети за рахунок реактивної сили, яку створює двигун. При цьому кажуть, що сила інерції F₁ вдавлює космонавта в крісло. З точки зору викладеної тут теорії сила F₁ виникає внаслідок гравітаційного тяжіння. Прискорений рух ракети призводить до утворення каверни «К» за кожною молекулою, яка входить в склад і ракети і, космонавта. Струю газу, який відкидає двигун, означено однією молекулою 1. За нею також утворюється каверна голубого кольору, яка всмоктує в себе (притягує до себе) кожну молекулу ракети і космонавта. Ця сила вдавлює космонавта в крісло. Можна погодитися з твердженням закону тяжіння Ньютона, який стверджує, що сила тяжіння пропорційна масі тіла. Маса і кількість молекул пропорційно пов’язані між собою, тому в простих випадках для розрахунку сили тяжіння це не має суттєвого значення. Але теорія четвертого способу вносить інше твердження: ця сила пропорційна кількості молекул на тильній поверхні космонавта і не залежить від їх маси.

[Евгений]

Розглянемо більш складний випадок на фот. 35, коли традиційна теорія не здатна роз’яснити хід фізичного процесу.

 

Фотю 35. Три стадії кавітаційного руйнування лобового скла автомобіля.

      Фотомонтаж 35 а. Тут для наочності графічних креслень видалено об’єкт, з яким зіштовхнувся автомобіль.
      Фот. 35 б. Утворення кавітаційної зони на лобовому склі.
      Фот. 35 в. Початок руйнування скла.

      У відповідності з традиційними уявленнями сила інерції має співпадати з напрямком вектору F_ін (фот. 35а). Але це – не так. На фотографіях видні уламки лобового скла, які розлітаються віялом вгору і навіть назад (уламок означений стрілкою 6). Фото свідчить, що природа цього явища має характер кавітаційного руйнування. Розглянемо чотири характерних молекули повітря, означені цифрами 1, 2, 3 і 4 в синіх кружечках, які увійдуть в контакт з капотом і склом автомобіля. Лобова поверхня автомобілю розділить повітря на дві частини. Нижній ряд молекул залишиться під днищем автомобілю. Верхній ряд молекул пройде вздовж капоту і лобового скла. Молекула 1 символізує нерухоме повітря на деякій відстані від автомобіля. Ще до того, як автомобіль увійде з нею в контакт, ударна хвиля розсуне повітря в вертикальному напрямку. Молекула 2 опинилася на капоті автомобілю. За нею утвориться каверна, означена зеленим кольором. Швидкість молекули 3, яка увійшла в контакт з лобовим склом збільшується. Збільшується і потужність каверни за нею. Швидкість молекули 4 буде найбільшою, а каверна за нею – найбільш потужною. Таким чином на лобовій поверхні скла зосередились високо енергійні молекули повітря, які в рядовій ситуації створюють силу лобового опору. Раптом назустріч вилітає інший автомобіль. Удар - скло розбивається. Уламки летять віялом і добре видні на тлі чорної хмари. Нижній уламок в точці 5 летить у напрямку стрілки 5-5. Верхній уламок 6 летить в напрямку стрілки 6-6. Тобто інерція не діє на уламки скла. Вони всмоктуються відповідними кавернами молекул 3 і 4. Уламки і летять перпендикулярно, а в верхній частині – по дотичній траєкторії до лобової поверхні скла. Сумарний ефект всмоктування по всій поверхні скла спрямований в напрямку вектору Fграв, який є бісектрисою між відрізками 5-5 і 6-6. Кавітаційний оболок спочатку розірвав скло. Увірвавшись в салон всмоктувальна сила розрідженої зони спрямована перпендикулярно до днища автомобілю. Кавітація закручує вгору сам автомобіль. Саме про таку послідовність свідчить фото. Уламки скла встигли пролетіти чотири метри, перш ніж сила гравітаційного тяжіння почала підіймати зад автомобілю. Цей факт свідчить, що гравітація не розповсюджується через тверде тіло (скло). Тобто провідником гравітаційної взаємодії є фізичний вакуум, а не матерія. Посилання на закони аеродинаміки не можливе, оскільки ця наука заперечує можливість кавітації у повітрі. Традиційна аеродинаміка не бажає бачити кавітаційний оболок перед лобовим склом який чітко видний на фот.35б. Тут скло ще ціле. На фот.35 в скло потріскалося, стало мутним; кавітація вирвала тільки перші уламки скла, які виділені рожевими обрисами.
     
Крім гравітаційного тяжіння в цьому випадку працює одночасно гравітаційне відштовхування. Перед автомобілем утворюється ударна хвиля, яка призводить повітря до руху ще до того, як молекули повітря увійдуть в контакт з автомобілем (див збільшену виноску на мал. 35а). Молекула повітря 3 на випередження віддаляється від скла із позиції 5 в позицію 5'. В нормальній ситуації точка скла 5 мала б переміститися в точку 5'. Але внаслідок зустрічного удару скло залишилось на місці. Утворився розрив повітряного простору, означений точками 5-5'. Перед склом утворилась додаткова каверна, означена червоним кольором. Саме ця каверна утворює кавітаційну зону.  Невидима до цього каверна стає видимою і набуває вигляду легкої хмаринки. Видимість оманлива. В наступну мить імплозія (вакуумний вибух, спрямований усередину вакуумної зони) розірве скло на дрібні уламки і розкидає їх віялом. Утворення кавітаційного оболоку і віяльний політ уламків скла доводять, що фізичний термін «сила інерції» не відповідає дійсності.
      Зі сказаного слід зробити більш суттєвий висновок. В попередніх главах розглядалося утворення каверни (вакуумної зони) позаду рухомого тіла. Каверна на лобовій поверхні автомобіля утворилася в наслідок ударної зупинки автомобіля. Тому цей тип кавітації слід назвати терміном ударна кавітація. Утворення вакуумної зони на лобовій поверхні транспортного засобу здатне забезпечити пересування транспортних засобів зі швидкістю, наближеною до швидкості світла. Про це йтиметься при описанні принципу роботи ковчега Завіту і літаючої тарілки.

Що таке «чорна діра»

       Виходячи із припущення, що гравітація є властивістю матерії сучасна теорія висунула гіпотезу про те, що в центрі галактики має існувати надмасивне матеріальне утворення, якому дали назву «чорна діра».

Цитата (рос): «Стрелец А*. Вглядываясь в самое сердце тьмы. Фото NASA. Учёные подсчитали, что центральная черная дыра в нашей галактике Млечный путь потребляет в десять тысяч раз меньше материи, чем считалось ранее. Астрономам давно известно, что в центре Млечного Пути находится сверхмассивная черная дыра, известная как Стрелец A*. Астрономы при помощи рентгеновской обсерватории «Chandra» сделали снимок Стрельца А*. … Изображение так же показывает ряд таинственных потоков X-излучения, некоторые из которых могут быть огромными магнитными структурами, взаимодействующими с потоками энергичных электронов, образующихся от быстро вращающихся нейтронных звёзд» http://planetologia.ru/chernye-dyry/1514-------50000-.html.

.
       Проте виявити «чорну діру» науковці не можуть. З точки зору четвертого способу її не виявлять ніколи тому, що матеріального тіла з такими властивостями не існує. Гравітація э властивістю фізичного вакууму, а не матерії, тож в центрі галактики існує енергетична воронка розрідженого фізичного вакууму. Форма такого утворення пояснюється на фотомонтажі 36. Сутність космічного (фот. 36а) і земного вихорів (фот. 36б) подібна. Смерч всмоктує в себе все що опиниться на його шляху. Інколи цілі озера разом із рибою всмоктуються в його хобот і летять вгору. Але в космос вони не улетять. В протилежному напрямку від стратосфери відбувається зустрічне всмоктування (фот. 36в). Два зустрічних напів-вихори зустрінуться у хмарах. Не існує нескінченого процесу всмоктування. На зміну гравітаційному тяжінню приходить гравітаційне відштовхування. Риба і вода через деякий час впадуть назад на землю.
       Подібний процес відбувається і в космічному вихорі. Вище розглядалися маленькі земні аналоги цього процесу. Найменшу чорну діру ми спостерігали на фотографії атома водню (мал. 12). В центрі атомного ядра між трьома кварками відсутній будь який різновид матерії. Проте фізичний вакуум генерує світло. Аналогом чорної діри є кавітаційна булька на мал. 11б, до утворення якої ми ще повернемось.

      Фот. 36а. Гіпотетичне фото нашої галактики з «чорною дірою Стрілець А» в центрі.
      Фот. 36б. Земний вихор, яким ми бачимо його знизу.
      Фот. 36в – вид на око циклону із космосу. Очевидною є чорна воронка в центрі. Меш помітним є темно-сірий зовнішній контур цього утворення, який все ж таки виділяється на фоні сірих хмар. Разом обидві поверхні утворюють тор. Чорна діра це – воронка смерчу земного чи космічного.
      Фот. 36г. Надмасивна чорна діра в центрі гігантської еліптичної галактиці Мессьє 87 в сузір'ї Діви.
      Мал. 36 д. Схема фізичного процесу утворення чорної діри.

      На фот. 36 г представлено світлину, яку науковці вважають першим офіційно визнаним доказом існування чорної діри [9]. Читач, задайте собі питання: чим з геометричної точки зору відрізняється ця світлина від фот. 36в? Нічим —обидві являють собою тор. Чи існує якась фізична відмінність між цими процесами? Існує — в земному циклоні у вихор залучені молекули повітря, а в космічному циклоні — зірки, тобто різниця полягає лише в масштабності цих процесів. То ж з якої причини в космічному вихорі має існувати «чорна діра», якщо в земному циклоні вона не існує? Відповідь одна — для астрофізичних об’єктів наука визнає існування сили гравітаційного тяжіння і приписує її властивостям матерії. А для молекул повітря фізика цю силу вважає такою незначною, що не приймає її до уваги. То що ж являє собою реальна чорна діра? Відповідь може бути дуже короткою: чорна діра це – дірка від бублика. Але реальний процес значно складнішій і детально буде розглянутий пізніше. На мал 36д надане спрощене тлумачення фізичного процесу. Тут зображена внутрішня поверхня тору, який утворився навколо чорної діри, тобто фізичний процес відбувається в тороїдальній системі координат. Декілька мільярдів років тому в точці К виникла первинна каверна. В науці її називають чорною дірою, а в цій роботі — енергетично розрідженим фізичним вакуумом; в Біблії її названо порожнечею. Каверна всмоктує в себе пил міжгалактичного простору. Під силою гравітаційного тяжіння каверни F_G виникає рух матерії, означений стрілками червоного кольору у зустрічному напрямку. В каверні ці потоки зустрічаються і утворюють більш масивні тіла: метеорити, астероїди, планети, зірки. Силою гравітаційного відштовхування F_R каверна викидає ці новоутворення в напрямку стрілок жовтого кольору утворюючи тор, який ми бачимо на фот. 36 г. Але це утворення лише зовні нагадує тор; його сутність протирічить засадам стереометрії і уявленням сучасної фізики. Більш детально цей процес буде розглянуто в розділі «Фізико-математична модель четвертого способу» на прикладі колапсу кавітаційної бульки.

Народження сили тяжіння на Землі

      В ході новітніх досліджень космосу виявлена особливість гравітації, яка свідчить про те, що гравітація це – процес більш складний, ніж це вважає традиційна теорія. Стало відомо, що переважна більшість малих планет сонячної системи володіють якістю «бути притягуваними іншим тілом», але при цьому не здатні притягувати до себе інші тіла. Розглянемо умови, за яких матерія набуває властивість притягувати інші тіла. Для того, щоб це пояснити будемо міркувати від зворотного — від матерії, яка за уявленнями сучасної теорії начебто не володіє силою тяжіння — від газів. Таке припущення виникло на тій підставі, що в статичному положенні молекули рухаються хаотично і, начебто, дуже слабо взаємодіють одна з одною. Проте вони чутливо реагують на силу, яка намагається упорядити хаотичний рух молекул. Так вода реагує на тяжіння з боку Місяця. Гравітаційні властивості молекул рідини демонструє мал. 37а.

Мал. 37. Утворення гравітаційних ланцюжків матерії, які забезпечують народження гравітаційного тяжіння.

Мал. 37а. Утворення гравітаційних ланцюжків в рідинах.
Мал. 37б. Утворення кристалічних і струмопровідних матеріалів.
Мал. 37 в. Утворення магнітних матеріалів.

       На схемах використовується символічне зображення молекул, прийняте на мал. 33. Вектори чорного кольору F_тяж означають силу тяжіння з боку Сонця, або Місяця. Невеличкий нахил молекул верхнього ряду демонструє ефект соняшника, коли слідом за Місцем молекули орієнтуються у просторі і утворюють приплив. Горизонтальні вектори червоного кольору F_грав демонструють гравітаційну силу, яка утворює поверхневе натягнення води. Верхній шар води створює гравітаційну тінь. Тому на нижні шари води тяжіння Сонця вже не діє. Але молекули води взаємодіють між собою і вишиковуються в гравітаційні ланцюжки в вертикальному напрямку (на малюнку означені тонкими лініями червоного кольору), по яким сонячне тяжіння передається вниз до центру планети. Нижній шар молекул демонструє, що під дією сторонньої сили природня взаємодія між молекулами змінюється. Проте існує спосіб відтворення і посилення гравітаційного тяжіння між молекулами, який використовують при створенні підйомної сили.
      Стабільним характером гравітаційної взаємодії може володіти тверда матерія. Наука стверджує що сонячна система виникла із пилової туманності. Але пил - не рідина. Сили тертя не дозволяють пилинкам самостійно орієнтуватися в бік Сонця, не дозволяють вишиковуватися в гравітаційні ланцюжки, які передають тяжіння Сонця до центру планети. Хаотичне розташування пилу не здатне створювати тяжіння в радіальному напрямку. На етапі формування пилового клубка планета здатна бути притягуваною, але не здатна самостійно притягувати. Такий стан зберігався доти, доки в Землі не утворилось рідке ядро і магма не вирвалась на поверхню планети. Розплавлена матерія володіє властивістю рідини орієнтуватися в гравітаційні ланцюжки. Коли лава застигла вона зберегла орієнтоване на Сонце розташування молекул. Затверділі кристали твердої матерії здатні передавати гравітацію в радіальному напрямку. Вулканічна активність на планеті забезпечила народження нової фізичної властивості: на ній з’явилася сила власного тяжіння. Це в свою чергу створило можливість для народження життя.
Висновки.
      1. Космічні тіла, які утворилися із злежалого пилу і ніколи не володіли розтопленим ядром, створювати власну силу тяжіння не здатні.
      2. Утворення розтопленого ядра є необхідною, але не достатньою умовою виникнення власної гравітації. Пилоподібна тверда поверхня планети є гравітаційним ізолятором між Сонцем і розтопленим ядром. Планета має пройти період вулканічної активності. Магма, яка виливається на поверхню, формує кристалічну поверхню планети (кору). Проте, навіть коли вулкан перестане вивергати магму, то його кристалічне жерло залишається провідником гравітації від ядра до океанських вод і повітря, а через них і до інших астрофізичних об’єктів.
      3. Сила тяжіння залежить не тільки від маси тіла, але і від форми гравітаційних ланцюжків. В місцях їх розриву або викривлення виникають гравітаційні аномалії.
В повноформатній статті розглядаються умови за яких народжувались поклади металевих руд, коли молекули вишиковувалися в колінеарні структури (мал. 37б), або у замкнуті структури магнітних матеріалів (мал. 37в), утворюючи магнітні аномалії.
Розглянемо на фот. 38 одну із гравітаційних аномалій. Колись тут була горизонтальна пласка скеляста поверхня, доки в наслідок землетрусу вона не потріскалася і не утворила сходинки, як то зображено на фот. 38а, створивши подобу складених один до одного пласких магнітів. Лінії магнітного поля змістилися, що умовно показано тонкими лініями червоного кольору. Виникає питання, яка сила тягне або гальмує велосипедиста?

Фот 38. Спантеличено посміхаючись, велосипедист накатом їде вгору, а з гори старанно крутить педалями.

      На світлинах зображені силові діаграми молекул повітря. Сильна взаємодія між молекулами (довгі вектори сил) вишукувала їх вздовж ліній гравітаційного поля і утворила гравітаційні ланцюжки. Виникла гравітаційна поляризація молекул повітря. За рахунок спрямованої орієнтації молекул повітря сила слабкої взаємодії (відображена короткими векторами) утворює силу тяги. Кожна молекула повітря притягує до себе кожну молекулу велосипедиста. Цей випадок може слугувати прикладом для створення гравітаційних технологій, коли машина може їхати вгору накатом, як велосипедист. Проте в протилежному напрямку виникає сила гравітаційного відштовхування (див. фот. 38б), яка протидіє руху велосипедиста.
     В цій аномалії немає нічого дивного. Саме така сила виникає над верхньою поверхнею авіаційного крила. Відмінність полягає в тому, що тут утворення гравітаційних ланцюжків виникає не внаслідок швидкісного руху крила, а в наслідок створення поляризації повітря статичним шляхом. Нам належить дати відповідь на питання: яким чином виникає поляризація в начебто нерухомому повітрі?

[Евгений]

Про помилки традиційної теорії, або чого не міг  знати Ейнштейн

       Намагання використовувати енергію термоядерного синтезу упродовж шістдесяти років розбиваються о неможливість утримати плазму за допомогою магнітних полів. Таке рішення є нелогічним. В ході термоядерного синтезу вивільняється енергія сильної взаємодії, яка забезпечує цілісність атомного ядра. Магнітне поле породжується дією слабкої взаємодії, яка призводить електрон до руху. Тому намагання утримати плазму, народжену сильною взаємодією, за допомогою поля, породженого слабкою взаємодією можна порівняти з намаганням утримати слона за допомогою мурахі. Плазму слід утримувати за допомогою сильної взаємодії. В наступних розділах будуть розглянуті і цей спосіб, і більш прості способи вирішення енергетичних проблем.
Теоретичні витоки невдач термоядерного синтезу уходять в часи створення закону Бернуллі і закріплені теорією Ейнштейна. Порівняємо два закони збереження енергії Бернуллі та Ейнштейна
ρ v²/2 +ρ g h = const = Е =m c²………..(1)
В формулі Бернуллі ρ — щільність рідини; v — швидкість потоку; h — висота стовпчика рідини; g — прискорення вільного падіння.
В формулі Ейнштейна m – маса тіла; c - швидкість світла.
Приведемо формули до однакового вигляду (стосовно маси)
ρ v²/2 +ρ g h =ρ c ² ………………………..…….(2)
Скоротимо щільність матерії
V²/2 + g h = c² ………………………………………(3)
Перетворимо (3) до вигляду
g = (2c² - v²)/2 h …………………………………...(4)
Наведені формули в приводять до наступних висновків:
1. З фізичної точки зору обидві формули (Бернуллі та Ейнштейна) не коректні. Сила, яка виникає в процесі руху твердого тіла пропорційна величині прискорення, з яким рухається це тіло, а не швидкості його пересування. Окремі молекули води, як і будь якої іншої речовини, є твердим тілом. Рівномірний і прямолінійний рух рідини не призведе до появи підйомної сили, але закон Бернуллі не передбачає зміну траєкторії пересування рідини. Швидкість світла також не може бути універсальним мірилом енергоємності фізичного процесу оскільки вона змінюється в залежності від параметрів середовища, в якому світло розповсюджується. Наприклад
 

«Донедавна найменша офіційно зареєстрована швидкість світла була трохи більшою за 60 км/год — з такою швидкістю світло рухається крізь натрій за температури  —272 C»   Light speed reduction to 17 m/c in an ultracold atomic gas

2. Формула (2) вказує на те, що енергія, яка виникає в ході фізичного процесу, пропорційна масі матеріального тіла. Але величина гравітаційного прискорення, з яким рухається тіло, від маси не залежить (формула 4). Звідси витікає висновок: питома сила гравітаційного тяжіння від маси тіла не залежить.
3. Обидві формули нехтують принципами молекулярного устрою матерії. Це твердження витікає з того, що маса молекули є величиною незмінною. Сили, які виникають під час їх руху можуть змінюватися виключно за рахунок зміни величини гравітаційного прискорення, яке на Землі для молекул змінюється в діапазоні від g до G. Але цього не враховує ні закон Бернуллі, ні формула Ейнштейна.
4. Теорія Ейнштейна виходить із постулату, що джерелом гравітаційної взаємодії є матерія. Звідси виникло припущення, що в центрі галактики має існувати надмасивне тіло - «чорна діра», яку ніяк не можуть віднайти астрономи. Це питання розглядалось вище і призвело до твердження, що матеріального об’єкту під такою назвою не існує. Це означає, що в межах нашої галактики теорія Ейнштейну не підтверджується. Перша помилка породжує другу. Аби забезпечити дзеркальний характер фізичних процесів народилася друга вигадка під назвою «антиречовина».

Чим відрізняються електрон і позитрон

     
      Цей розділ є важливим щодо понять гравітаційне тяжіння і гравітаційне відштовхування і крім терміну гравітація пояснює сутність явища, яке називають антигравітацією. Висновки цього розділу будуть підтверджені на прикладі конвертора Годіна-Рощина.
      Вище ми дійшли висновку, що електрон не володіє електричним зарядом. В такому випадку не існує і частинка з позитивним зарядом – позитрон; не існує субстанція, яку називають антиречовиною. Існує тільки речовина, яка може обертатися (спін) або в одну, або в іншу сторону. В природному стані під дією тяжіння Сонця всі електрони обертаються в одну сторону. Проте, коли в дослідах ядерної фізики стабільну речовину розстрілюють із надпотужних електронних гармат, то уламки речовини розлітаються у різні сторони і можуть обертатися в протилежних напрямках. Уламки, які обертаються в звичайному напрямку називають електронами. Уламки, які обертаються в протилежному напрямку називають позитронами. Розглянемо як виникають сили гравітаційного відштовхування, або тяжіння в цих випадках.

Мал 39. Коли виникає анігіляція

      Мал 39а. Утворення сили гравітаційного відштовхування між двома електронами, які обертаються в одну сторону.
      Мал. 39б Народження сили гравітаційного тяжіння між двома електронами, які обертаються в протилежних напрямках.
      Мал. 39в. Конструкція електрону і схема сил, що діють на нього в процесі обертання навколо атомного ядра.

      На мал. 39а два електрони рухаються у напрямку векторів V₁ та V₂. На лобових поверхнях утворюються зони енергетично ущільненого фізичного вакууму. На тильних поверхнях утворюються розрідженні зони,  означені блакитним кольором. Одночасно електрони обертаються навколо власної осі з кутовою швидкістю J. В наслідок обертання грані женуть перед собою ударну хвилю, замальовану рожевим кольором і означену стрілками Vзустрічне. Ударні хвилі рухаються назустріч одна одній і відкидають електрони один від одного. Так виникає сила гравітаційного відштовхування між двома електронами, яку традиційна теорія називає відштовхуванням однойменно заряджених часинок.
      Коли електрони обертаються в протилежному напрямку (мал. 39б) ударні хвилі спрямовані в попутному напрямку. При цьому виникає ефект, добре знайомий нам із аеро- та гідродинаміки. Достатньо провести простий експеримент. Візьміть два листки паперу. Піднесіть їх до роту і подуйте між ними. Листи паперу «злипнуться» - виникає сила гравітаційного тяжіння. Так само два кораблі, які рухаються паралельним курсом, занадто наблизяться один до одного, то внаслідок сили гравітаційного тяжіння вони неминуче зіштовхнуться бортами. Точно така сила тяжіння виникає між двома електронами. Якщо такі частинки опиняться поблизу одна одної, то породжена спіном сила гравітаційного тяжіння буде зближувати їх по спіралі Архімеда. При зіткненні огранена поверхня електронів зупинить їх обертання. Без руху не може існувати і каверна. Пропадає сильна взаємодія, яка забезпечує цілісність елементарних частинок. Електрони розсипляться на нейтрінний пил (від слова нейтріно). Так на сонці розсиплеться замок, побудований із мокрого піску. Дві каверни на тильних гранях (а можливо і три) схлопнуться, породжуючи два, або три кванти енергії.

Про існуючи технічні рішення створення гравітаційної взаємодії

Інерцоїд Толчина

      Спосіб пересування інерцоїду є досі необґрунтованим (див. фот. 40). Толчин відносив принцип його роботи до дії сил інерції, що викликає наукові суперечки. В попередніх розділах було доведено, що сил інерції не існує. Сутність цього фізичного явища пояснювалася утворенням каверни на тильній поверхні тіла, що рухається. У випадку низько швидкісного обертання інерцоїду доречно говорити не про утворення каверни, а про зменшення щільності повітря, за рухомими деталями механізму.   

Фото 40. Фотографія  і схема роботи інерцоїду Толчина.

       Розглянемо принцип руху інерцоїду на схемі, зображеній поряд з фото. За допомогою пружинного двигуна навколо осі 3 обертаються в протилежні сторони два грузики 5. На малюнку вони виділені сірим та коричневим кольором. Гальмівний механізм забезпечує обертання грузиків зі змінною швидкістю. В секторіα швидкість їх обертання є найбільшою, а в секторі β – найменшою. В процесі обертання сірий грузик пересувається із позиції 1а в позицію 1б та 1в за годинниковою стрілкою. Відповідно коричневий грузик пересувається проти годинникової стрілки із позиції 2а позицію 2б і 2в. В процесі руху за кожним грузиком утворюється розріджена зона повітря, означена синім кольором. В секторі α розрідження набуває найбільшого значення, що відображено збільшеною довжиною розрідженої зони Δ. В секторі β швидкість обертання грузиків є найменшою. Відповідно виникає і найменше розрідження повітря, означене довжиною розрідженої зони δ. Розріджена зона всмоктує в себе не тільки повітря, але і корпус інецоїда. Виникає сила гравітаційного тяжіння. В секторі α виникає найбільша за величиною сила, означена вектором +F

г.в

. Коли грузики пересунуться в сектор β виникне сила найменшого гравітаційного тяжіння F_г.в., спрямована в протилежну сторону. Коли грузики знаходяться в позиціях 1б и 2б сили гравітаційного тяжіння F_1б та F_2б нейтралізують одна одну. Під дією зазначених сил інерцоїд здійснює рух за принципом два кроки вперед, - один назад.
      Принцип руху інерцоїду ідентичний процесу Броунівського руху молекул речовини. Традиційна наука пояснює виникнення вібрації дією теплової енергії, тобто дією електромагнітної взаємодії. Інерцоїд демонструє що електромагнітна взаємодія до цього процесу не має жодного відношення.
Розглянемо більш досконалий приклад, дію якого помилково приписують силі магнетизму.

Генератор Серла

      Джон Серл працював над створенням генератору змінного струму. Несподівано для нього генератори почали самостійно улітати (ймовірно, в космос). Пояснюючи роботу генератора, Серл говорить про високошвидкісний рух електронів, про вакуум навколо пристрою, про надпровідність, левітацію і т. д. Але в цілому він обмежується констатацією набора фактів, які нічого не роз’яснюють. Сутність його пояснень зводиться до безпорадної фрази: «Диск хотів літати». При цьому винахід необхідно визнати геніальним вже навіть з тієї причини, що по суті генератор являє собою діючу модель атома матерії, в якій статор виконує роль атомного ядра, а ролики імітують принцип руху електронів. З точки зору електромагнітної динаміки винахід слід охарактеризувати, як ювелірну роботу. Нажаль пояснення Серла незрозумілі, тому чисельні намагання відтворити винахід залишаються не ефективними. В техніці є менш ефективний, але зрозумілий аналог цього процесу, здатний роз’яснити принцип роботи генератору. Це – гвинтовий авіаційний двигун. Задні поверхні лопотів, відкидаючи повітря від двигуна, створюють силу гравітаційного відштовхування. Перед пропелером іде більш складний процес створення гравітаційного тяжіння. Над спадною ділянкою аеродинамічного профілю утворюється зона розрідженого повітря, яка всмоктує пропелер вперед і призводить літак до руху. Але величина прискорення, з яким відбувається всмоктування повітря є низькою. Тому політ сучасного літака є низько ефективним. Аналогічний процес відбувається в генераторі Серла. При цьому ефективність створення тяглової сили підвищується на декілька порядків. Порівняння з двигуном підкреслює, що електромагнітна динаміка, електрони і магнітні поля, про які говорить Серл, носять в цьому процесі допоміжний характер. Геніальність відкриття полягає в тому, що Серл запропонував (хай випадково) більш ефективний спосіб створення підйомної сили без крил і без двигуна. Джон Серл на практиці довів справедливість твердження ядерної фізики про те, що в основі всіх фізичних процесів лежить фундаментальна гравітаційна взаємодія.

      Розглянемо принцип роботи генератора Серла на фот. 41. Поряд зі світлиною надана схема, яка пояснює конструкцію генератора. Створення генератору потребує високої кваліфікації в царині властивостей магнітних матеріалів, але ці знання не здатні надати відповідь на питання, яка сила призводить генератор до руху? Зосередимося на невідомих аспектах проблеми. На схемі зображено статор діаметром D, який складається із магнітних сегментів а, b, с, затушованих для наочності рожевим кольором різної тональності. Число магнітних роликів, означених цифрами 1, 2, 3… має бути кратним кількості магнітних сегментів в статорі. Діаметр  роликів означено літерою «d». Кількість соленоїдів (для спрощення малюнку не зображені) також має співпадати з кількістю сегментів в статорі. Простір між роликами зазначимо літерою «Р» і назвемо робочою зоною. В статичному стані генератора магнітні ролики мають зависнути на відстані «m» від статора. Ця забезпечується за рахунок магнітної подушки, утворення якої розглянемо на прикладі роликів 1, 2 і 3. Між роликом 2 і сегментом статора «b» діє сила магнітного тяжіння Fтяж. Під дією цієї сили ролик 2 намагається прилипнути до статору. Одночасно на нього з боку суміжних однойменно заряджених магнітних роликів 1 і 3
діють сили магнітного відштовхування, означені векторами F₁ і F₃ відповідно. Сумуючись, сили магнітного відштовхування утворюють результуючий вектор F_1-3, який нейтралізує силу магнітного тяжіння F_тяж. Ролики зависають над статором. Вектор F₂ демонструє, що на ролик 3 діє сила магнітного відштовхування з боку ролика 2 (значення цієї сили ми розглянемо пізніше). Необхідно надати відповідь на питання, навіщо статор зроблено складовим, а не суцільнометалевим?

Мал. 42 пояснює необхідність составної конструкції статора

      Розглянемо фізичний термін «врівноважений стан». Фізика відрізняє три типи врівноваженого стану: стійкий, нестійкий та байдужний. Якщо статор виконати суцільнометалевим, то при відхиленні від горизонтального положення статора ролики будуть знаходитися в стані нестійкої врівноваженості. Під силою тяжіння Землі вони будуть скачуватися донизу. Для літаючої тарілки це неприпустимо. Вона має рухатися стабільно в будь якому положенні.
На мал. 42 а розглянемо ролик 2. В статичному стані, крім розглянутих сил, на нього діють сили магнітного тяжіння з боку суміжних сегментів «а» та «с», означених векторами F_а та F_с. При розрахунку зазору «m» (див мал 41 а) ці сили також слід приймати до уваги, але зробити це складно. Складність обумовлена змінним характером цих сил. Для розкрутки та гальмування генератору до ролика 2 прикладається сила ±F. Припустимо, що під дією цієї сили ролик із стійкої позиції 2 пересунувся в нестійку позицію 2'. Віддаляючись від стійкого стану в секторі «b» ролик віддаляється від сектору «а» і наближується до сектору «с». При цьому сила Fа зменшується до величини F'_а, А сила магнітного тяжіння з боку сектора «с» збільшується до величини F'с. Виникає сила, яка збільшує силу F на величину ΔF (див. мал. 42б). Складова конструкція статору змінює систему врівноваженого стану роликів. Якби статор був суцільнометалевим, то ролики знаходилися б у стані байдужної рівноваги. Навіть невелике відхилення сили F від тангенціального напрямку здатне зірвати ролик з орбіти. Складова конструкція статору переводить систему в стан стійкої рівноваги. Якщо сила F виведе ролик із стійкого стану над сегментом «b», то під дією сили ΔF він спрямовується до нового стійкого стану над сегментом «с». Складова конструкція статору прискорено відновлює стійку рівновагу ролика над статором. В цій фразі ключовим є слово «прискорено». Якщо до ролика прикласти корисну силу F, то статор безперервно збільшує цю силу, чим викликає самостійний розгін генератора. Така дія статору є важливою на всіх етапах роботи генератора. При розкрутці генератору ця особливість забезпечує стабільний характер процесу. Але більш значущим цей процес стає в разі необхідності термінового гальмування. Магнітна система посилює будь яку сторонню силу ±F, але її дія має допоміжний характер. Розглянемо дію основної сили, яка забезпечує левітацію генератора. Сформулюємо основні вимоги до роботи генератора.
      1. Аби генератор набув властивості створювати гравітаційну взаємодію поміж роликами має утворитися каверна (вакуумна зона). Прискорення кавітаційного схлопування каверни за роликом становить G = 5720 g. Розрахунок цього прискорення і методика розрахунку швидкості руху роликів буде надана пізніше. Спрощено можна сказати, що ролики мають обертатися навколо статора з надзвуковою швидкістю.
      2. Для досягнення такої швидкості необхідно звести до мінімуму сили тертя. Магнітна подушка генератора забезпечує рішення цієї проблеми.
      3. Гальмівна система має забезпечувати ефективну зупинку генератора на всіх режимах його роботи.

[Евгений]

Мал. 43. Сила, що розкручує генератор Серла має аеродинамічне походження.

      Звернемося до мал. 43а. Процес розпочинається з того, що ролик 3 примусово розкручують, докладаючи до нього силу F. За рахунок магнітного відштовхування між роликами ця сила передається від одного ролика до іншого, приводячи їх до обертання навколо статора зі швидкістю ω. Крім дії магнітних сил на ролики діють аеродинамічні сили, які забезпечать самостійний розгін генератора. Розглянемо цей процес. При обертанні роликів на лобових поверхнях виникає зона ущільненого повітря, означена червоним кольором. Ролик 1 зіштовхується з молекулами повітря «e» та «i» та відкидає їх в напрямку векторів V_відб. Відкинуті молекули перетікають в зону за роликами в напрямку стрілок V_всм. В аеродинаміці скажуть, що повітря змикається за роликами в режимі ламінарної течії потоку. На малюнку зона ламінарної течії замальована синім кольором. В міру збільшення швидкості роликів за ними утворюється турбулентна зона голубого кольору. Щільність повітря в ній поступово зменшується. Довжина турбулентної зони характеризується розміром «Т» і поступово збільшується. В момент, коли довжина зони заповнить простір між суміжними роликами (Т=Р; цей момент зображено на мал. 43б) турбулентна зона за роликом 3 почне всмоктувати в себе ролик 2 з силою F_всм. Прискорення, з яким зона всмоктує в себе ролик перевищує величину g = 9,8 м/сек². Про це йтиметься в розділі «Фізико-математична модель четвертого способу». Для ролика 2 з’являється сила F = F_всм, про яку говорилось в коментарі до малюнку 42. Сила, величина якої прискорено збільшується під дією статора. Магнітний ролик 2 всмоктується в розріджену зону і за рахунок сили магнітного відштовхування (див. силу F₂ на мал. 41а) передає ролику 3 додаткову силу. На ролик 3 починає діяти сила величиною (F+F_всм), що призводить до збільшення швидкості ролика 3. Збільшення швидкості ролику, в свою чергу, призведе до подальшого зменшення щільності повітря за ним. Сила всмоктування з боку розрідженої зони збільшується… Виникає ланцюгова реакція самостійного розкручування генератора. В момент, коли швидкість повітря, всмоктуваного в розріджену зону, перевищить швидкість звуку за роликом з’явиться каверна. На мал 43б вона зафарбована білим кольором. Довжина каверни означена розміром «К». З цього моменту генератор починає створювати самостійну силу гравітаційного тяжіння. Він однаково взаємодіє і з Землею і з Сонцем. Оскільки сила тяжіння Сонця більш потужна, то починає зменшуватись вага генератора. Коли каверна  повністю заповнить простір між роликами (К = Р) виникне левітація. В природі подібне явище називають смерчем. Відмінність від смерчу полягає в тому, що тут немає вітру. Замість молекул повітря у вихор закручені ролики.   
      Ланцюговим процесом необхідно керувати, аби вчасно його обмежити. Ймовірно Серл робив це за допомогою соленоїдів. Соленоїди генерують струм, частота і напруга якого ідеально синхронізовані зі швидкістю обертання роликів. Якщо в електричну схему ввести перетворювач частоти виробленого струму, то сила F (див. мал. 43а) діятиме в протилежному напрямку. Складова конструкція статору забезпечить прискорене гальмування генератора.
        На основі цього винаходу Серл створив літаючу тарілку. Суттєвим недоліком якої слід вважати підвищену небезпечність у випадку, якщо ролики розлетяться з орбіти. Проте головна проблема полягає у відсутності теоретичного обґрунтування фізичного процесу. З цієї причини науковці не можуть відтворити генератор. Прикладом цьому є спроба російських вчених.

Конвертор Годіна Рощина або гравітація і антигравітація

Цитата розробників конвертора: «Конвертор являє собою нерухомий статор, навколо якого обертається ротор із закріпленими на ньому магнітними роликами ... Всі отримані результати вкрай незвичайні і потребують хоч будь-якого теоретичного обґрунтування. Нажаль, інтерпретація отриманих результатів в рамках загальновизнаних фізичних теорій не в змозі пояснити весь комплекс явищ, що спостерігаються» [10].

Мал. 44. Конвертор Годіна – Рощина.

      В ході досліджень установка (мал. 44) набувала потужності 7 квт. і спостерігалося зменшення її ваги на 35%. Відбувалися й інші фізичні явища, які описує Серл: поява потужного магнітного поля, охолодження оточуючого простору, поява холодного світіння. Цей експеримент слід вважати частково успішним, оскільки він підтверджує твердження Серла. Проте, на певному етапі установка зупинялася. Промислово доцільного результату дослідники не досягли. Існують дві причини їхньої невдачі, які відображені в цитаті. Це – відсутність теорії, яка б пояснювала виникнення гравітаційної взаємодії. В свою чергу незнання фізичної сутності процесу призвело до грубої помилки в конструкції генератору. Аби підвищити рівень безпеки (можливість розльоту роликів з орбіти) дослідники вирішили «модернізувати» генератор Серла. Ролики закріпили у сепараторі 3.
       Це свідчить про те, що дослідники не розуміють сутність фізичного процесу навіть на рівні механіки. Для забезпечення саморозгону мають існувати змінні параметри конструкції, які забезпечують постійне збільшення швидкості обертання роликів. Наприклад, в автомобілі для зміни швидкості використовують коробку передач. Повинна існувати можливість автоматичного змінення  параметрів установки, які визначають принцип її роботи. В генераторі Серла ролики висять в просторі на магнітній подушці без будь якого контакту з суміжними деталями, що забезпечує можливість автоматичного змінення розмірів «Р» і «m» під дією сил, які виникають під час роботи генератора. (див. мал. 41а). Закріпивши ролики в роторі, дослідники унеможливили автоматичне самоналаштування генератору, тобто зробили неможливим безперервне збільшення швидкості роликів. Безпека фізичного процесу завадила подальшому збільшенню підйомної сили. Але несподівано вони отримали протилежний результат: коли генератор розкручували в протилежну сторону його вага збільшувалась. Тобто виникла додаткова сила тяжіння до Землі. Виникає питання, чим відрізняється гравітація від антигравітації?

Вікіпедія: «Антигравитация — предполагаемое противодействие вплоть до полного гашения или даже превышения гравитационного притяжения гравитационным отталкиванием. Теоретически, антигравитация запрещена как принципом эквивалентности сил гравитации и инерции, так и общей теорией относительности из-за отсутствия отрицательной массы, необходимой для создания отрицательной кривизны пространства»

(підкреслено автором).
      В цьому твердженні теоретики керуються відомим в сучасній техніці способом створення антигравітації на нижній поверхні авіаційного крила, яка відкидає повітря донизу. При цьому виникає реактивна сила, яка штовхає крило вгору. Звідси витікає хибний висновок: якщо не існує відкидання повітря донизу, то виникнення підйомної сили стає неможливим. Генератор Серла і досліди Годіна – Рощіна доводять зворотне. Для перетворення гравітації в антигравітацію достатньо змінити напрямок обертання роликів. В теоретичному плані цей процес залишається утаємниченим. Розглянемо сутність цього явища.
      В природному стані під дією гравітаційної взаємодії між Сонцем і Землею всі молекули повітря або води рухаються в одному напрямку. Циркуляцію повітря в циклоні, або злив води із ванни пояснюють дією сили Коріоліса. При цьому кажуть, що на північній і на південній півкулях Землі воронки обертаються в протилежних напрямках. Це є обманом спостереження, пов'язаним зі зміною системи координат.
      Існують дві складові сили гравітаційної взаємодії між Землею та Сонцем. Першу складову визначає закон тяжіння Ньютона. (Теорія четвертого способу народження цієї сили пов’язує зі створенням каверни в процесі ї вібрації матерії на ядерному і молекулярному рівні.) Ця сила спрямована до центру Землі і не здатна забезпечити створення потоків рідини на поверхні планети. Вода або повітря приводяться до руху під дією другої гравітаційної складової. Крім вібрації кожний атом матерії в складі Землі рухається по орбіті навколо Сонця. За кожним атомом виникає чітко спрямована додаткова каверна, яка породжує силу, спрямовану в дотичному до земної орбіти напрямку. Сила гравітаційної взаємодії з Сонцем призводить до спрямованого руху води і повітря на нашій планеті. Цей рух є синхронним для всіх молекул атмосфери і спрямований в одному напрямку. Чому ж нам здається, що воронки обертаються в протилежні сторони?
      Земля це - куля в якій ми спостерігаємо будь яке явище в сферичній системі координат. З переїздом через екватор нам здається що воронка стала обертатися в протилежному напрямку. Але ми не здатні спостерігати процес зі сторони. Утворення воронки слід розглядати в площині, дотичній до орбіти Землі. І тоді напрямок обертання воронки стає однаковим. Це спрощено можна пояснити в такий спосіб. Уявіть що два експериментатори стоять по різні сторони скляної двері обличчям один до одного і прикладають до двері два магніти. Магніти прилипають до двері. Один з експериментаторів веде свій магніт по колу, а інший - спостерігає. Другий магніт повторює рух першого. Один спостерігач скаже, що магніти рухаються за годинниковою стрілкою, а другий скаже, що вони рухаються проти годинникової стрілки. Проте сторонній спостерігач скаже, що обидва магніти рухаються синхронно і в одну сторону. Так і з воронками: для стороннього позаземного спостерігача вони крутяться в одну сторону. Але для того, щоб це «побачити» Земля має бути прозорою як скло, тож працювати має уявлення, а не зір. Більш детально до теми гравітаційного тяжіння Землі ми вернемося пізніше.
      Отже, всі атоми рідини на Землі під дією гравітаційної взаємодії мають однаковий спін. В коментарі до мал. 39 ми дійшли висновку: якщо елементарні частинки обертаються в одну сторону, то між ними виникає сила гравітаційного відштовхування. Якщо вони обертаються в протилежні сторони, то між ними виникає сила гравітаційного тяжіння. Саме цей ефект спостерігали Годін і Рощін. Якщо ротор конвертора обертається проти годинникової стрілки, то виникає сила гравітаційного відштовхування, яка зменшує вагу конвертора. Якщо ж він обертається за годинниковою стрілкою, то вага збільшується.
Космічний апарат має бути універсальним. Генератор Серла забезпечує левітацію, а конвертор Годіна- Рощина підказує принцип, який забезпечує універсальний характер літального апарату, здатний створювати як силу гравітаційного тяжіння, так і силу гравітаційного відштовхування.
 

Гравітаційні аномалії Сонячної системи

Сонце і К°

Скорочені цитати: «…після того, як були вивчені 146 космічних систем, схожих на Сонячну ... виявилося, в кожній з них планети оберталися навколо власного світила, точно так же, як в Кеплер-33, розташовуючись у напрямку зниження від найбільшої до найменшої планети. І тільки в Сонячній Системі планети розташовані хаотично, за рахунок чого вона вибивається із загальної картини. Сонячну систему можна назвати космічної аномалією ... Вчені припустили, що Сонце і планети навколо нього розташовані в неправильному порядку штучно... Всі планети Сонячної системи ... налаштовані на Землю. Наприклад, Меркурій рухається синхронно з Землею, а раз в 116 днів утворює з Сонцем і Землею пряму лінію, при цьому, постійно виявляється поверненим до Землі однією і тією ж стороною. Незрозуміло поводиться і Венера. Вона раз у 584 дня наближається на максимально близьку відстань до Землі і завжди однієї і тієї ж стороною. Крім того, Венера - це єдина планета в системі, яка обертається проти годинникової стрілки ». Але сказати, чому так відбувається, вчені поки не можуть».
http://from-ua.com/obzor-pressi/353497-solnechnaya-sistema-sozdana-iskusstvenno.html

«В теорії ... вісь обертання Сонця повинна була б бути перпендикулярної площини орбіт планет. Але насправді ... спостерігається відхилення в шість градусів. Вчені намагаються знайти відповідь на питання - чому це так? Пояснень було багато, але жодне з них не розкриває всіх особливостей поведінки об'єктів в Сонячній системі ». https://geektimes.ru/post/281752/

       Аби пояснити аномалії вчені шукають дев’яту планету «Х», яка має існувати за математичними розрахунками. Але пошуки даремні такої планети не існує. Перш ніж вдаватися до математичних розрахунків, треба визначити фізичну сутність гравітації і тоді з’являється висновок про те, що всі учасники процесу вже відомі. Невідомою є фізична сутність гравітаційної взаємодії. Крім сили гравітаційного тяжіння існує сила гравітаційного відштовхування, яку математика до уваги не приймає. До того ж слід зауважити, що маса Сонця і планет в процесі гравітаційної взаємодії є третьорядним чинником. Як маленький електрон призводить до вібрації протон і нейтрон в атомному ядрі, так маленький Меркурій розгортає вісь Сонця майже перпендикулярно до площини своєї орбіти. Сонячна система створена за законами фізики більш складними, ніж то прийнято вважати.

Мал. 45. Сонячна система. Планети утворюють динамічно врівноважену систему гравітаційної взаємодії, яка створює на Землі умови для життя. Меркурій і Венера з однієї сторони і Марс – Нептун з іншої сторони «викривлюють» фізичний вакуум навколо Землі так, як про викривлення простору говорив Ейнштейн.

      Перш ніж розібратися з кожною планетою, коротко сформулюємо принцип гравітаційної взаємодії планет. На мал. 45 за Сонцем голубим кольором зображено каверну, яка символічно відображає, що гравітаційна взаємодія прикладена не до центру мас, а з деяким ексцентриситетом, обумовленим рухом Сонця в галактиці. Меркурій силою гравітаційного тяжіння, на рівні електрослабкої взаємодії, (термін ядерної фізики) надає Сонцю потужного динамічного імпульсу, який розгортає нашу зірку на 7,25°. За третім законом Ньютона «будь яка дія призводить до протидії» - виникає реактивна сила, яка призводить до прецесійного обертання орбіти Меркурію.
      Венера стабілізує імпульсний вплив Меркурію; вона надає динамічному імпульсу статичного характеру, чим забезпечує стабільний нахил осі Сонця. Сказане підтверджується тим, що в порівнянні з іншими планетами, орбіти Меркурію і Венери нахилені під кутом «-ω» в у відносно площини екліптики. При цьому вісь обертання Венери майже перпендикулярна площині екліптики. Таким чином, Земля опиняється в зоні стабільної гравітації, яка забезпечує можливість життя.  Можливо, в зоні життя раніше знаходився Марс і обертався він в ретроградному напрямку, як Венера. Так було доти, доки Фаетон не спричинив катастрофу в Сонячній системі, яка примусила перейти Марс по другу сторону площини екліптики, додала йому два супутники і примусила обертатися навколо власної осі в протилежну сторону. Катастрофа приєднала Марс до зовнішніх планет Сонячної системи, які врівноважують динамічну систему трьох перших планет. Якби всі планети знаходились в площині екліптики, то динамічна система «Сонце і К⁰» знаходилася б в стані байдужої рівноваги. Нахил осі Землі 23,4^о змінювався б під дією будь якого метеориту або комети. В наш час Марс замінив функцію, яку виконував до катастрофи Уран. Юпітер досі стабілізує Сонячну систему з зовнішньої сторони; його вісь майже перпендикулярна площині екліптики (як у Венери). Сатурн і Нептун, разом з Марсом як і до катастрофи, утворюють протидіючий крутний момент у напрямку ω, що забезпечує стабільний нахил осі Землі під кутом 23,4^о (це пояснює наступний мал. 46). Щонайменше один раз така конструктивна особливість врятувала життя на нашій планеті. Чи випадковою була катастрофа Фаетону, чи ні, але на зміну стертим з лиця Землі цивілізаціям і динозаврам прийшла цивілізація Homo sapiens. Розглянемо роль кожної з планет.
 

«Ранее проведенные исследования показали: за последние 150 лет сила магнитного поля Земли уменьшилась на 10 процентов. За этот период северный магнитный полюс переместился на 685 миль в Арктике. За последнее столетие скорость перемещения магнитных полюсов увеличилась по сравнению с предыдущими четырьмя столетиями». http://www.edgarcaysi.narod.ru/smeshenie_polusov.html.

  Схема 46 пояснює утворення сили, яка призводить до вказаних змін.

Мал. 46 Планети Сонячної системи це – два магніти, які утворюють нахил земної осі.

       Сонячна система представлена у якості двох кільцевих магнітів. Для наочності над Сонцем надано зображення такого магніту. Меркурій і Венера разом з Сонцем утворюють внутрішній магніт синього кольору, нахилений під кутом 7° до площини екліптики. Домінуючим в цій парі планет є Меркурій. 

«Интересно также, что, хотя ближайшими по расположению орбит к Земле являются Марс и Венера, Меркурий в среднем чаще других является ближайшей к Земле планетой (поскольку другие планеты отдаляются в большей степени, не будучи столь «привязанными» к Солнцу)». https://ru.wikipedia.

Меркурий. Марс, Юпітер і інші планети утворюють зовнішній магніт, розташований під кутом 1,85° до площини екліптики в протилежному напрямку; його виділено червоним кольором. Земля розташована між цими магнітами і під дією їх магнітних полів утримується під кутом 23,4^о. Блукаючий характер магнітних полюсів Землі пояснюється тим, що зовнішній магніт повільно провертається відносно внутрішнього. Відповідно рідка магма в центрі нашої планети змінює напрямок свого обертання точно так, як під дією сили тяжіння Місяця на поверхні океанів відбувається приплив, або відплив води. Аби остаточно довести, що електромагнетизм є окремим проявом гравітації і, що електричний заряд не має жодного відношення до утворення магнітного (читай гравітаційного) поля Землі, повернемося до аеродинаміки.

[Евгений]

      Другою особливістю Венери е вітер.

«Практически вся её атмосфера вовлечена в один гигантский ураган: она вращается вокруг планеты со скоростью, достигающей 120—140 метров в секунду у верхней границы облаков. Мы пока совершенно не понимаем, как это происходит, и что поддерживает это мощнейшее движение». https://ru.wikipedia.org/wiki/ Венера.

Напрямок урагану співпадає з ретроградним обертанням планети навколо власної осі. Народження урагану слід розглядати в трьох системах координат, в яких відбувається цей процес. Перша фаза відбувається в венеро-центричній системі координат. Обертання планети навколо власної осі в напрямку ω за рахунок сил тертя примушує повітря рухатися в цьому ж напрямку. Швидкість добового обертання планети дуже мала, тому цей рух породжує ледь помітний вітерець. При цьому, до руху приводиться лише тоненький пограничний шар повітря.
      Далі процес переходить в геліоцентричну систему координат. Сила тяжіння Сонця посилює цей рух. На мал. 50 представлено вид на північний полюс Венери. Сила тяжіння Сонця F_г.в. прикладена до планети з ексцентриситетом «е». Так саме і з повітрям. Розглянемо дві молекули повітря 1 і 2, які розташовані на відстані R по різні сторони від центру планети. Разом з Венерою вони рухаються по орбіті навколо Сонця. За кожною молекулою утворюється власна каверна блакитного кольору. Сила тяжіння з боку Сонця прикладена до тильних поверхонь молекул з ексцентриситетом «r» - радіус молекули. При цьому для молекули 1 плече прикладення сили зменшується до величини (R-r), а для молекули 2 - збільшується до величину (R+r). Сила тяжіння Сонця в атмосфері створює крутний момент, який перетворює вітерець на вітер, який охоплює по висоті всю атмосферу планети. Далі процес слід розглядати в галактико-центричній системі координат. Планета летить разом з Сонцем у космічному просторі зі швидкістю Vвенери. Навколо неї зі швидкістю V дує вітер. В дію вступають принципи аеродинаміки. В верхній частині малюнку вітер обдуває планету зі швидкістю (V_венери + V), а в нижній - зі швидкістю (V_венери – V). На підставі закону Бернуллі зміна швидкості потоку призводить до зміни величини статичного тиску. Вітер із зони підвищеного тиску перетікає в зону зниженого тиску і утворює ураган.

«Венера не имеет магнитного поля. Причина его отсутствия не ясна, но, вероятно, связана с медленным вращением планеты или отсутствием конвекции в мантии. Венера имеет только индуцированную магнитосферу, образованную ионизированными частицами солнечного ветра. Этот процесс можно представить в виде силовых линий, обтекающих препятствие… Поскольку собственное магнитное поле планеты отсутствует, то следует считать, что в железном ядре нет перемещения заряженных частиц — электрического тока, вызывающего магнитное поле, следовательно, движения вещества в ядре не происходит, то есть оно находится в твёрдом состоянии».

      Дослідники роблять висновок про відсутність у Венери магнітного поля. Таке твердження є рівноцінним до твердження, що планета не створює гравітацію. Забігаючи наперед, сформулюємо головну причину, за якою дослідники не можуть виявити гравітаційне поле Венери (магнітне поле). Науковці вперше зіштовхнулись з існуванням магнітного монополю (однополюсного магніту), існування якого наука заперечує. Зазвичай лінії магнітного поля мають замкнений характер і спрямовані від одного полюсу магніту до іншого. Виміряти потенціал магнітного поля можливо лише в тому випадку, коли вимірювальний прилад пересувається з однієї еквіпотенціальної лінії поля на іншу. Находячись на одній еквіпотенціальній лінії  прилад завжди буде показувати нуль. Нам добре відоме подібне явище на Землі. Неможливо визначити вагу тіла в стані вільного падіння – воно знаходиться у невагомому стані. Точно так дослідницький зонд, який падає на Венеру. Він завжди буде рухатися по еквіпотенціальній лінії монопольного магнітного поля. При цьому сам зонд є другим полюсом цього поля. Якщо зонд увімкне двигун в намаганні перелетіти на іншу траєкторію, то разом з ним перелетить і «другий полюс» гравітаційного променю між Венерою і зондом.
      Пояснення слід розпочати з Сонця, яке є головним джерелом гравітаційної взаємодії. Носієм цієї енергії є гравітон (фотон), який розповсюджує енергетичний імпульс в радіальному від Сонця напрямку. Потік гравітонів слід розглядати, як ефірний вітер, який обдуває Венеру (як це розглядає аеродинаміка при створенні підйомної сили). Зіштовхуючись з Венерою гравітони передають їй енергію лише в радіальному напрямку, тобто в напрямку лише однієї із трьох осей Декартової системи координат. Аби на планеті гравітація була повноцінною мають існувати додаткові чинники, які створюють гравітацію в напрямку двох інших координатних осей. Двовимірний характер гравітаційного процесу досягається за рахунок обертання планети по орбіті навколо Сонця. Планета врізається в ефірний (гравітонний) вітер, як авіаційне крило врізається в повітря. Рух планети по орбіті забезпечують атаку на гравітон збоку і надає процесу гравітаційної взаємодії динамічного характеру в напрямку другої координатної осі. Так за рахунок кута атаки крило літака створює підйомну силу. Третя (вертикальна) складова з’являється за рахунок нахилу осі обертання планети відносно площини, в якій лежить її орбіта. В свою чергу, нахил осі планети виникає під силою гравітаційного тяжіння супутників. У Венери супутники відсутні, тому вісь її обертання має бути перпендикулярною до інваріантної площини Сонячної системи (площини, в якій результуюча сила тяжіння всіх об’єктів Сонячної системи дорівнює нулю). Відсутність третьої гравітаційної складової унеможливлює теплову конвекцію магми в ядрі Венери. Динамо-ефект традиційної теорії виникнення магнітного поля в Венері стає неможливим. Крім цього, двовимірний характер гравітаційної взаємодії унеможливлює утворення міцних (тривимірних) кристалічних порід в корі Венери. Це зумовлює сланцеву (двовимірну, слоїсту) структуру кори планети. Якщо на Землі одночасно існують і м’який графіт, і твердий алмаз, то на Венері утворення алмазів є неможливим.

Мал. 50. Народження урагану на Венері.

      Розглянемо фізичний процес утворення монопольного магнітного поля. Венера дуже повільно обертається навколо власної осі в напрямку ω (див. мал 51а) . Цей рух породжує невелику за величиною силу відцентрового розкидання магми від осі планети в радіальному напрямку. Величиною цієї сили можна  було б знехтувати, проте два більш потужних процеси підсилюють та видозмінюють цей процес. На денній половині Венери під силою гравітаційного тяжіння Сонця магма починає рухатися до поверхні планети в напрямку вектору F_g (див. мал. 51г). При цьому напрямок руху змінюється з радіального на колінеарний. На нічній половині внаслідок обертання планети по орбіті навколо Сонця виникає каверна. На малюнку вона виділена лінією синього кольору і означена літерою «К». Каверна всмоктує в себе магму в напрямку колінеарних векторів F_G. Цей процес можна, також, описати на засадах традиційної фізики, як дію відцентрової сили внаслідок обертання планети по орбіті навколо Сонця. Під дією цих двох сил магма розсмоктується від орбіти в протилежні від орбіти сторони. Обидва потоки спрямовані від осі планети. Під дією цих сил магма сочиться по тріщинах розшарованої кори і наче піт через чисельні пори витікає на поверхню планети. Колінеарні потоки розплавленої магми утворюють гравітаційні ланцюжки, довжина яких дорівнює радіусу Венери. Ці ланцюжки цілковито подібні лініям току, які виникають над верхньою поверхнею авіаційного крила (див. мал. 47а). Виникає та саме сила гравітаційного тяжіння, яка тягне вгору сучасний літак. Відмінність від магнітного поля Землі полягає в тому, що у Венери два південних магнітних полюси: лінії магнітного поля виходять від планети і не замикаються через другий полюс. Також стає очевидним той факт, що термін «електричний заряд» не має жодного відношення до утворення гравітації і магнітного поля, як її різновиду. Аби отримати остаточне підтвердження про непричетність «електричного заряду» електрона до магнетизму необхідно надати відповідь на питання, яка сила відкидає від Венери іони сонячного вітру? Адже саме цей факт доводить наявність магнітного поля планети. Забігаючи наперед, слід сказати: гравітаційне відштовхування народжує венеріанський ураган, відзначений на мал. 51г стрілкою червоного кольору V_ур. На Землі ми часто спостерігаємо зіткнення повітряних мас. Тож немає нічого дивного в тому, що сонячний і венеріанський вітри створюють енергію гравітаційного відштовхування. Докладно ми  розглянемо це явище на прикладі планети Уран.

Фотомонтаж 51. Розгляд «утаємничених» проблем Венери.

      Мал. 51а. Переріз Венери. Ядро планети є рідким. Кора планети має сланцеву (розшаровану) структуру, що підтверджує фот. 51д. Через пори розшарованої кори під дією гравітаційних сил на поверхню планети постійно сочиться магма, утворюючи колінеарно розташовані жерла вулканів.
      Мал. 51б Карта Венери http://galspace.spb.ru/kart-venus.html. Вважається, що на  Венері є від ста тисяч до мільйона вулканів. Це пояснює високу температуру на Венері  (477° С). Кількість вулканів, їх зовнішній вигляд і розташування гірської гряди вздовж екватору підтверджують припущення про колінеарний витік магми через кору планети.
      Мал. 51в. Для порівняння вказано радіальне розташування жерла вулканів на Землі.
      Мал. 51г. Магнітосфера Венери. Магнітне поле Венери являє собою магнітний монополь. Силові лінії магнітного поля мають не замкнений характер. Це зумовлено гравітаційними особливостями Венери. В центрі планети зображене рідке ядро, діаметр якого дорівнює ширині гірської гряди на мал. 51б. Відсутність вертикальної гравітаційної складової виключає можливість теплової циркуляції магми в ядрі. Магма постійно, але дуже повільно витікає на поверхню Венери колінеарними потоками. Це зумовлює появу монопольного магнітного поля.
      Фот. 51д. Сланцева структура поверхні Венери свідчить про те, що гравітація на планеті ефективно діє лише в напрямку лише двох осей Декартової системи координат. В перпендикулярному до площини орбіти напрямку гравітаційна взаємодія на Венері є аномально малою.

Навіщо Землі потрібний Місяць?

     Вище стверджувалось, що гравітація, як і світло не розповсюджується через тверду матерію, оскільки і гравітаційна енергія розповсюджуються гравітоном. Це означає, що гравітаційна взаємодія прикладена до зовнішніх поверхонь твердих тіл. В середину тіла гравітаційна енергія розповсюджується шляхом обміну енергією між молекулами шляхом створення поляризованих гравітаційних ланцюжків. Це твердження має доказ на прикладі гравітаційної взаємодії між Землею і Місяцем. Відомо, що Місяць до Землі завжди повернутий однією стороною. На мал. 52 жовтими лініями означено поверхні до яких прикладена сила гравітаційного тяжіння між Землею і Місяцем. Процес стає зрозумілим якщо уявити, що жовтим кольором означено магнітні поверхні, які притягуються одна до одної. А на зустрічне питання, чому Земля не відповідає взаємністю щодо Місяця? Відповідь дають приплив та відплив. На Землі функцію магніту виконують рухомі субстанції - повітря і вода. Вони послуговують демпфером, який пом’якшує жорстке тяжіння Сонця і Місяця. Місяць такого демпфера не має. Земля за розмірами схожа на Венеру. Під дією гравітаційного тяжіння Сонця F_g вона мала б обертатися повільно за годинниковою стрілкою. Проте Місяць примушує її обертатися швидко і в протилежному напрямку. Маса тіл в процесі гравітаційної взаємодії не є визначальним параметром. Потужність процесу визначається іншими чинниками, а саме:
1). Доцентрову силу гравітаційного тяжіння, крім закону тяжіння, можна розрахувати за відомою формулою F= m V²/R, тобто сила гравітаційної взаємодії залежить від швидкості, з якою планета рухається у Всесвіті, хоча більш правильно говорити - від прискорення. Сонце рухається в галактиці зі швидкістю 230 км/сек. Земля разом з Сонцем рухається зі швидкістю 230 ± 30 км/сек. Тут 30 це – швидкість руху Землі по орбіті навколо Сонця. Місяць в галактиці рухається зі швидкістю 230±31 км/сек і створює найбільш потужну питому силу гравітаційної взаємодії.
2). Сила тяжіння Сонця F_g прикладена до Землі в точці В з ексцентриситетом е = 800 метрів. Натомість сила тяжіння Місяця Fm прикладена дотично до кола радіусом С на відстані 4750 км від центру планети (відстань від центру Землі до загального центру мас Місяця і Землі). Має місце нерівність с ≫ е. Вказані фактори забезпечують обертання Землі навколо власної осі проти годинникової стрілки. Тут слід зробити зауваження. Технічно освічені люди вважатимуть, що сила тяжіння з боку Місяця прикладена до Землі в центрі миттєвого обертання, який співпадає з загальним центром мас. Це не так. Для сили тяжіння не існує центру мас. Якщо Сонце, чи Місяць закручують одну молекулу в певному напрямку, то за рахунок поляризації в цьому напрямку закручуються всі молекули планети. Це явище в ядерній фізиці характеризується терміном спін. На малюнку спін трьох молекул означено червоними стрілками ω. В цьому русі сила тяжіння Місяця перевищує силу тяжіння Сонця. Якби у Землі не було Місяця, то доба становила б, як на Венері – 3000 годин замість 24-ох, і Сонце сходило б на заході.

Мал. 52 Гравітаційна взаємодія між Сонцем, Землею і Місяцем.

      Вплив Місяця на Землю має й інші фізичні наслідки. Протилежна за напрямком дія Сонця і Місяця створює  можливість хаотичного руху повітря і води на нашій планеті. Виникає Броунівський рух молекул. Це змінює фізичні властивості газів. На інших планетах  властивості газів і рідин є зовсім іншими. Наприклад, на Венері, ламінарний ураган дує завжди в одному напрямку зі швидкістю до 110 м/сек. Місяць вносить в жорстку гравітацію ту м’якість, коли вітер змінює свій напрямок, коли спека змінюється прохолодою. Місяць робить можливим життя на нашій планеті.

Меркурій

Вікіпедія «В 1859 году была обнаружена особенность движения планеты Меркурий, сыгравшая исключительную роль в истории физики. Это смещение оказалось первым движением небесного тела, которое не подчинялось ньютоновскому закону всемирного тяготения. Физики были поставлены перед необходимостью искать пути модифицировать или обобщить теорию тяготения. Поиски увенчались успехом в 1915 году, когда Альберт Эйнштейн разработал общую теорию относительности; из уравнений ОТО вытекало именно такое значение смещения, которое фактически наблюдалось»…

Ейнштейн запропонував складне математичне рішення проблеми. Але його фізична модель зводиться до надмірно простого твердження: біля масивних астрофізичних тіл відбувається викривлення простору і часу. Тобто гравітація з’являється у чарівний спосіб без будь якого фізичного процесу з боку матерії. Виникає серія питань: яку субстанцію викривлює матерія, в який спосіб вона це здійснює і яку форму має викривлений простір? Крім цього, у Меркурія, як і у Венери немає супутника. Тому він під силою тяжіння Сонця мав би обертатися навколо власної осі в ту саме сторону, що і Венера, але він обертається в протилежному напрямку. На ці  питання теорія Ейнштейна відповіді не надає. Крім цього, у випадку з Меркурієм відбувається рідкісне, невідоме для сучасної науки явище – гравітаційне відштовхування астрофізичних тіл. Про це явище говорить квантова фізика. Меркурій і Сонце не тільки притягують один одного, але один раз на меркуріанський рік вони відштовхуються один від одного точно так, як притягуються або відштовхуються один від одного два магніти.
       Для того, щоб зрозуміти рух Меркурію, фізичний процес слід розглядати в галактико-центричній (не в геліоцентричній) системі координат. Звернемося до мал. 53. Сонце рухається в галактиці зі швидкістю V_c і обертається навколо власної осі з кутовою швидкістю ω_с. Навколо нього обертається Меркурій. Характерними в його орбіті є точки 5 і 9. На ділянці між точками 9, 1, 5 Меркурій рухається прискорено назустріч Сонцю зі швидкістю «- V_м». Галактична швидкість планети в точці 3 становить величину (V_c – V_м). Прискорений характер руху на цій ділянці свідчить, що наближення до Сонця відбувається під дією гравітаційного тяжіння. На ділянці орбіти 5, 6, 9 рух Меркурію є попутним і сповільненим; галактична швидкість в точці 7 становить (V_c + V_м). Сповільнений характер руху свідчить про те, що на цій ділянці тяжіння Сонця здійснює гальмівну функцію. Постає питання, дію якої сили гальмує тяжіння Сонця? На початку цієї роботи ми розглядали прискорений рух повітря перед пропелером і сповільнений рух за ним. Так само працює Сонце. Спочатку воно прискорено притягає Меркурій, а потому відкидає його, утворюючи астрофізичну круговерть. Можна надати ще одне порівняння: так летить кинутий в гору камінь. Вгору він летить сповільнено, в верхні точці зупиняється і прискорено падає на землю. Виникає питання: яка сила кидає Меркурій і, чому потому він не падає на Сонце?
       Згідно з законом збереження кількості руху швидкість Меркурію в протилежних точках орбіти 3 і 7 має бути однаковою за своєю величиною. Але в дійсності в цих точках галактична швидкість Меркурію змінилась на величину 2 V_м. Згідно законів механіки зміна швидкості призводить до зміни величини доцентрової сили, яка утримує планету на орбіті. Аби забезпечити стабільність орбіти має відбуватися процес автоматичного само-налаштування динамічної системи Сонце - Меркурій. Виникає питання, в якому місці і в який фізичний спосіб відбувається цей процес? Розглянемо фізичний процес, який надає відповідь на поставлені питання.

Мал. 53. Фізична модель утворення прецесійного руху орбіти Меркурію.

Мал. 53а. Схема прецесійного обертання орбіти Меркурію.
Мал. 53б. Збільшена схема фізичного процесу в точках 4-6 на мал. 53а.

      Під дією хаотичної вібрації елементарних частинок матерії на Сонці навколо нього утворюється статична каверна блакитного кольору. Внаслідок руху в галактиці зі швидкістю V_c за Сонцем утворюється динамічна каверна, виділена синім кольором. Ці каверни є тим викривленням простору, про яке каже Ейнштейн. Навколо Меркурію існують такі ж каверни. Його динамічну каверну зафарбовано салатовим кольором. В довільній точці 2 (мал. 53а) на Меркурій діють дві сили: сила тяжіння F_g, спрямована до Сонця з ексцентриситетом а_с, і привідна сила F_τ (див. також мал. 48). Під дією сили тяжіння F_g має відбутися падіння планети на Сонце, крім цього, прикладена з ексцентриситетом ам, ця сила закручує Меркурій навколо власної осі за годинниковою стрілкою (як Венеру).
     
     

[Евгений]

      Другою особливістю Венери е вітер.

«Практически вся её атмосфера вовлечена в один гигантский ураган: она вращается вокруг планеты со скоростью, достигающей 120—140 метров в секунду у верхней границы облаков. Мы пока совершенно не понимаем, как это происходит, и что поддерживает это мощнейшее движение». https://ru.wikipedia.org/wiki/ Венера.

Напрямок урагану співпадає з ретроградним обертанням планети навколо власної осі. Народження урагану слід розглядати в трьох системах координат, в яких відбувається цей процес. Перша фаза відбувається в венеро-центричній системі координат. Обертання планети навколо власної осі в напрямку ω за рахунок сил тертя примушує повітря рухатися в цьому ж напрямку. Швидкість добового обертання планети дуже мала, тому цей рух породжує ледь помітний вітерець. При цьому, до руху приводиться лише тоненький пограничний шар повітря.
      Далі процес переходить в геліоцентричну систему координат. Сила тяжіння Сонця посилює цей рух. На мал. 50 представлено вид на північний полюс Венери. Сила тяжіння Сонця F_г.в. прикладена до планети з ексцентриситетом «е». Так саме і з повітрям. Розглянемо дві молекули повітря 1 і 2, які розташовані на відстані R по різні сторони від центру планети. Разом з Венерою вони рухаються по орбіті навколо Сонця. За кожною молекулою утворюється власна каверна блакитного кольору. Сила тяжіння з боку Сонця прикладена до тильних поверхонь молекул з ексцентриситетом «r» - радіус молекули. При цьому для молекули 1 плече прикладення сили зменшується до величини (R-r), а для молекули 2 - збільшується до величину (R+r). Сила тяжіння Сонця в атмосфері створює крутний момент, який перетворює вітерець на вітер, який охоплює по висоті всю атмосферу планети. Далі процес слід розглядати в галактико-центричній системі координат. Планета летить разом з Сонцем у космічному просторі зі швидкістю Vвенери. Навколо неї зі швидкістю V дує вітер. В дію вступають принципи аеродинаміки. В верхній частині малюнку вітер обдуває планету зі швидкістю (V_венери + V), а в нижній - зі швидкістю (V_венери – V). На підставі закону Бернуллі зміна швидкості потоку призводить до зміни величини статичного тиску. Вітер із зони підвищеного тиску перетікає в зону зниженого тиску і утворює ураган.

«Венера не имеет магнитного поля. Причина его отсутствия не ясна, но, вероятно, связана с медленным вращением планеты или отсутствием конвекции в мантии. Венера имеет только индуцированную магнитосферу, образованную ионизированными частицами солнечного ветра. Этот процесс можно представить в виде силовых линий, обтекающих препятствие… Поскольку собственное магнитное поле планеты отсутствует, то следует считать, что в железном ядре нет перемещения заряженных частиц — электрического тока, вызывающего магнитное поле, следовательно, движения вещества в ядре не происходит, то есть оно находится в твёрдом состоянии».

      Дослідники роблять висновок про відсутність у Венери магнітного поля. Таке твердження є рівноцінним до твердження, що планета не створює гравітацію. Забігаючи наперед, сформулюємо головну причину, за якою дослідники не можуть виявити гравітаційне поле Венери (магнітне поле). Науковці вперше зіштовхнулись з існуванням магнітного монополю (однополюсного магніту), існування якого наука заперечує. Зазвичай лінії магнітного поля мають замкнений характер і спрямовані від одного полюсу магніту до іншого. Виміряти потенціал магнітного поля можливо лише в тому випадку, коли вимірювальний прилад пересувається з однієї еквіпотенціальної лінії поля на іншу. Находячись на одній еквіпотенціальній лінії  прилад завжди буде показувати нуль. Нам добре відоме подібне явище на Землі. Неможливо визначити вагу тіла в стані вільного падіння – воно знаходиться у невагомому стані. Точно так дослідницький зонд, який падає на Венеру. Він завжди буде рухатися по еквіпотенціальній лінії монопольного магнітного поля. При цьому сам зонд є другим полюсом цього поля. Якщо зонд увімкне двигун в намаганні перелетіти на іншу траєкторію, то разом з ним перелетить і «другий полюс» гравітаційного променю між Венерою і зондом.
      Пояснення слід розпочати з Сонця, яке є головним джерелом гравітаційної взаємодії. Носієм цієї енергії є гравітон (фотон), який розповсюджує енергетичний імпульс в радіальному від Сонця напрямку. Потік гравітонів слід розглядати, як ефірний вітер, який обдуває Венеру (як це розглядає аеродинаміка при створенні підйомної сили). Зіштовхуючись з Венерою гравітони передають їй енергію лише в радіальному напрямку, тобто в напрямку лише однієї із трьох осей Декартової системи координат. Аби на планеті гравітація була повноцінною мають існувати додаткові чинники, які створюють гравітацію в напрямку двох інших координатних осей. Двовимірний характер гравітаційного процесу досягається за рахунок обертання планети по орбіті навколо Сонця. Планета врізається в ефірний (гравітонний) вітер, як авіаційне крило врізається в повітря. Рух планети по орбіті забезпечують атаку на гравітон збоку і надає процесу гравітаційної взаємодії динамічного характеру в напрямку другої координатної осі. Так за рахунок кута атаки крило літака створює підйомну силу. Третя (вертикальна) складова з’являється за рахунок нахилу осі обертання планети відносно площини, в якій лежить її орбіта. В свою чергу, нахил осі планети виникає під силою гравітаційного тяжіння супутників. У Венери супутники відсутні, тому вісь її обертання має бути перпендикулярною до інваріантної площини Сонячної системи (площини, в якій результуюча сила тяжіння всіх об’єктів Сонячної системи дорівнює нулю). Відсутність третьої гравітаційної складової унеможливлює теплову конвекцію магми в ядрі Венери. Динамо-ефект традиційної теорії виникнення магнітного поля в Венері стає неможливим. Крім цього, двовимірний характер гравітаційної взаємодії унеможливлює утворення міцних (тривимірних) кристалічних порід в корі Венери. Це зумовлює сланцеву (двовимірну, слоїсту) структуру кори планети. Якщо на Землі одночасно існують і м’який графіт, і твердий алмаз, то на Венері утворення алмазів є неможливим.

Мал. 50. Народження урагану на Венері.

      Розглянемо фізичний процес утворення монопольного магнітного поля. Венера дуже повільно обертається навколо власної осі в напрямку ω (див. мал 51а) . Цей рух породжує невелику за величиною силу відцентрового розкидання магми від осі планети в радіальному напрямку. Величиною цієї сили можна  було б знехтувати, проте два більш потужних процеси підсилюють та видозмінюють цей процес. На денній половині Венери під силою гравітаційного тяжіння Сонця магма починає рухатися до поверхні планети в напрямку вектору F_g (див. мал. 51г). При цьому напрямок руху змінюється з радіального на колінеарний. На нічній половині внаслідок обертання планети по орбіті навколо Сонця виникає каверна. На малюнку вона виділена лінією синього кольору і означена літерою «К». Каверна всмоктує в себе магму в напрямку колінеарних векторів F_G. Цей процес можна, також, описати на засадах традиційної фізики, як дію відцентрової сили внаслідок обертання планети по орбіті навколо Сонця. Під дією цих двох сил магма розсмоктується від орбіти в протилежні від орбіти сторони. Обидва потоки спрямовані від осі планети. Під дією цих сил магма сочиться по тріщинах розшарованої кори і наче піт через чисельні пори витікає на поверхню планети. Колінеарні потоки розплавленої магми утворюють гравітаційні ланцюжки, довжина яких дорівнює радіусу Венери. Ці ланцюжки цілковито подібні лініям току, які виникають над верхньою поверхнею авіаційного крила (див. мал. 47а). Виникає та саме сила гравітаційного тяжіння, яка тягне вгору сучасний літак. Відмінність від магнітного поля Землі полягає в тому, що у Венери два південних магнітних полюси: лінії магнітного поля виходять від планети і не замикаються через другий полюс. Також стає очевидним той факт, що термін «електричний заряд» не має жодного відношення до утворення гравітації і магнітного поля, як її різновиду. Аби отримати остаточне підтвердження про непричетність «електричного заряду» електрона до магнетизму необхідно надати відповідь на питання, яка сила відкидає від Венери іони сонячного вітру? Адже саме цей факт доводить наявність магнітного поля планети. Забігаючи наперед, слід сказати: гравітаційне відштовхування народжує венеріанський ураган, відзначений на мал. 51г стрілкою червоного кольору V_ур. На Землі ми часто спостерігаємо зіткнення повітряних мас. Тож немає нічого дивного в тому, що сонячний і венеріанський вітри створюють енергію гравітаційного відштовхування. Докладно ми  розглянемо це явище на прикладі планети Уран.

Фотомонтаж 51. Розгляд «утаємничених» проблем Венери.

      Мал. 51а. Переріз Венери. Ядро планети є рідким. Кора планети має сланцеву (розшаровану) структуру, що підтверджує фот. 51д. Через пори розшарованої кори під дією гравітаційних сил на поверхню планети постійно сочиться магма, утворюючи колінеарно розташовані жерла вулканів.
      Мал. 51б Карта Венери http://galspace.spb.ru/kart-venus.html. Вважається, що на  Венері є від ста тисяч до мільйона вулканів. Це пояснює високу температуру на Венері  (477° С). Кількість вулканів, їх зовнішній вигляд і розташування гірської гряди вздовж екватору підтверджують припущення про колінеарний витік магми через кору планети.
      Мал. 51в. Для порівняння вказано радіальне розташування жерла вулканів на Землі.
      Мал. 51г. Магнітосфера Венери. Магнітне поле Венери являє собою магнітний монополь. Силові лінії магнітного поля мають не замкнений характер. Це зумовлено гравітаційними особливостями Венери. В центрі планети зображене рідке ядро, діаметр якого дорівнює ширині гірської гряди на мал. 51б. Відсутність вертикальної гравітаційної складової виключає можливість теплової циркуляції магми в ядрі. Магма постійно, але дуже повільно витікає на поверхню Венери колінеарними потоками. Це зумовлює появу монопольного магнітного поля.
      Фот. 51д. Сланцева структура поверхні Венери свідчить про те, що гравітація на планеті ефективно діє лише в напрямку лише двох осей Декартової системи координат. В перпендикулярному до площини орбіти напрямку гравітаційна взаємодія на Венері є аномально малою.

Навіщо Землі потрібний Місяць?

     Вище стверджувалось, що гравітація, як і світло не розповсюджується через тверду матерію, оскільки і гравітаційна енергія розповсюджуються гравітоном. Це означає, що гравітаційна взаємодія прикладена до зовнішніх поверхонь твердих тіл. В середину тіла гравітаційна енергія розповсюджується шляхом обміну енергією між молекулами шляхом створення поляризованих гравітаційних ланцюжків. Це твердження має доказ на прикладі гравітаційної взаємодії між Землею і Місяцем. Відомо, що Місяць до Землі завжди повернутий однією стороною. На мал. 52 жовтими лініями означено поверхні до яких прикладена сила гравітаційного тяжіння між Землею і Місяцем. Процес стає зрозумілим якщо уявити, що жовтим кольором означено магнітні поверхні, які притягуються одна до одної. А на зустрічне питання, чому Земля не відповідає взаємністю щодо Місяця? Відповідь дають приплив та відплив. На Землі функцію магніту виконують рухомі субстанції - повітря і вода. Вони послуговують демпфером, який пом’якшує жорстке тяжіння Сонця і Місяця. Місяць такого демпфера не має. Земля за розмірами схожа на Венеру. Під дією гравітаційного тяжіння Сонця F_g вона мала б обертатися повільно за годинниковою стрілкою. Проте Місяць примушує її обертатися швидко і в протилежному напрямку. Маса тіл в процесі гравітаційної взаємодії не є визначальним параметром. Потужність процесу визначається іншими чинниками, а саме:
1). Доцентрову силу гравітаційного тяжіння, крім закону тяжіння, можна розрахувати за відомою формулою F= m V²/R, тобто сила гравітаційної взаємодії залежить від швидкості, з якою планета рухається у Всесвіті, хоча більш правильно говорити - від прискорення. Сонце рухається в галактиці зі швидкістю 230 км/сек. Земля разом з Сонцем рухається зі швидкістю 230 ± 30 км/сек. Тут 30 це – швидкість руху Землі по орбіті навколо Сонця. Місяць в галактиці рухається зі швидкістю 230±31 км/сек і створює найбільш потужну питому силу гравітаційної взаємодії.
2). Сила тяжіння Сонця F_g прикладена до Землі в точці В з ексцентриситетом е = 800 метрів. Натомість сила тяжіння Місяця Fm прикладена дотично до кола радіусом С на відстані 4750 км від центру планети (відстань від центру Землі до загального центру мас Місяця і Землі). Має місце нерівність с ≫ е. Вказані фактори забезпечують обертання Землі навколо власної осі проти годинникової стрілки. Тут слід зробити зауваження. Технічно освічені люди вважатимуть, що сила тяжіння з боку Місяця прикладена до Землі в центрі миттєвого обертання, який співпадає з загальним центром мас. Це не так. Для сили тяжіння не існує центру мас. Якщо Сонце, чи Місяць закручують одну молекулу в певному напрямку, то за рахунок поляризації в цьому напрямку закручуються всі молекули планети. Це явище в ядерній фізиці характеризується терміном спін. На малюнку спін трьох молекул означено червоними стрілками ω. В цьому русі сила тяжіння Місяця перевищує силу тяжіння Сонця. Якби у Землі не було Місяця, то доба становила б, як на Венері – 3000 годин замість 24-ох, і Сонце сходило б на заході.

Мал. 52 Гравітаційна взаємодія між Сонцем, Землею і Місяцем.

      Вплив Місяця на Землю має й інші фізичні наслідки. Протилежна за напрямком дія Сонця і Місяця створює  можливість хаотичного руху повітря і води на нашій планеті. Виникає Броунівський рух молекул. Це змінює фізичні властивості газів. На інших планетах  властивості газів і рідин є зовсім іншими. Наприклад, на Венері, ламінарний ураган дує завжди в одному напрямку зі швидкістю до 110 м/сек. Місяць вносить в жорстку гравітацію ту м’якість, коли вітер змінює свій напрямок, коли спека змінюється прохолодою. Місяць робить можливим життя на нашій планеті.

Меркурій

Вікіпедія «В 1859 году была обнаружена особенность движения планеты Меркурий, сыгравшая исключительную роль в истории физики. Это смещение оказалось первым движением небесного тела, которое не подчинялось ньютоновскому закону всемирного тяготения. Физики были поставлены перед необходимостью искать пути модифицировать или обобщить теорию тяготения. Поиски увенчались успехом в 1915 году, когда Альберт Эйнштейн разработал общую теорию относительности; из уравнений ОТО вытекало именно такое значение смещения, которое фактически наблюдалось»…

Ейнштейн запропонував складне математичне рішення проблеми. Але його фізична модель зводиться до надмірно простого твердження: біля масивних астрофізичних тіл відбувається викривлення простору і часу. Тобто гравітація з’являється у чарівний спосіб без будь якого фізичного процесу з боку матерії. Виникає серія питань: яку субстанцію викривлює матерія, в який спосіб вона це здійснює і яку форму має викривлений простір? Крім цього, у Меркурія, як і у Венери немає супутника. Тому він під силою тяжіння Сонця мав би обертатися навколо власної осі в ту саме сторону, що і Венера, але він обертається в протилежному напрямку. На ці  питання теорія Ейнштейна відповіді не надає. Крім цього, у випадку з Меркурієм відбувається рідкісне, невідоме для сучасної науки явище – гравітаційне відштовхування астрофізичних тіл. Про це явище говорить квантова фізика. Меркурій і Сонце не тільки притягують один одного, але один раз на меркуріанський рік вони відштовхуються один від одного точно так, як притягуються або відштовхуються один від одного два магніти.
       Для того, щоб зрозуміти рух Меркурію, фізичний процес слід розглядати в галактико-центричній (не в геліоцентричній) системі координат. Звернемося до мал. 53. Сонце рухається в галактиці зі швидкістю V_c і обертається навколо власної осі з кутовою швидкістю ω_с. Навколо нього обертається Меркурій. Характерними в його орбіті є точки 5 і 9. На ділянці між точками 9, 1, 5 Меркурій рухається прискорено назустріч Сонцю зі швидкістю «- V_м». Галактична швидкість планети в точці 3 становить величину (V_c – V_м). Прискорений характер руху на цій ділянці свідчить, що наближення до Сонця відбувається під дією гравітаційного тяжіння. На ділянці орбіти 5, 6, 9 рух Меркурію є попутним і сповільненим; галактична швидкість в точці 7 становить (V_c + V_м). Сповільнений характер руху свідчить про те, що на цій ділянці тяжіння Сонця здійснює гальмівну функцію. Постає питання, дію якої сили гальмує тяжіння Сонця? На початку цієї роботи ми розглядали прискорений рух повітря перед пропелером і сповільнений рух за ним. Так само працює Сонце. Спочатку воно прискорено притягає Меркурій, а потому відкидає його, утворюючи астрофізичну круговерть. Можна надати ще одне порівняння: так летить кинутий в гору камінь. Вгору він летить сповільнено, в верхні точці зупиняється і прискорено падає на землю. Виникає питання: яка сила кидає Меркурій і, чому потому він не падає на Сонце?
       Згідно з законом збереження кількості руху швидкість Меркурію в протилежних точках орбіти 3 і 7 має бути однаковою за своєю величиною. Але в дійсності в цих точках галактична швидкість Меркурію змінилась на величину 2 V_м. Згідно законів механіки зміна швидкості призводить до зміни величини доцентрової сили, яка утримує планету на орбіті. Аби забезпечити стабільність орбіти має відбуватися процес автоматичного само-налаштування динамічної системи Сонце - Меркурій. Виникає питання, в якому місці і в який фізичний спосіб відбувається цей процес? Розглянемо фізичний процес, який надає відповідь на поставлені питання.

Мал. 53. Фізична модель утворення прецесійного руху орбіти Меркурію.

Мал. 53а. Схема прецесійного обертання орбіти Меркурію.
Мал. 53б. Збільшена схема фізичного процесу в точках 4-6 на мал. 53а.

      Під дією хаотичної вібрації елементарних частинок матерії на Сонці навколо нього утворюється статична каверна блакитного кольору. Внаслідок руху в галактиці зі швидкістю V_c за Сонцем утворюється динамічна каверна, виділена синім кольором. Ці каверни є тим викривленням простору, про яке каже Ейнштейн. Навколо Меркурію існують такі ж каверни. Його динамічну каверну зафарбовано салатовим кольором. В довільній точці 2 (мал. 53а) на Меркурій діють дві сили: сила тяжіння F_g, спрямована до Сонця з ексцентриситетом а_с, і привідна сила F_τ (див. також мал. 48). Під дією сили тяжіння F_g має відбутися падіння планети на Сонце, крім цього, прикладена з ексцентриситетом ам, ця сила закручує Меркурій навколо власної осі за годинниковою стрілкою (як Венеру).
     

[Евгений]

Привідна сила F_τ забезпечує обертання планети по орбіті і створює слабку за своєю величиною силу гравітаційного відштовхування F_від, яка не здатна припинити падіння на Сонце. Розглянемо процес, який в точці 4 посилить силу відштовхування F_від і примусить планету обертатися в протилежному напрямку (див. збільшену векторну схему на мал 53б). Досі ми розглядали рух Меркурію за допомогою законів механіки, притаманних руху твердих тіл. Але в цьому процесі приймає участь фізичний вакуум. До законів механічного руху додаються закони вакуумної динаміки, подібні до законів гідродинаміки. В коментарі до мал. 39 згадувався ефект виникнення сили тяжіння на прикладі кораблів, які рухаються в попутному напрямку. Між судами виникає сила тяжіння, яка зіштовхне їх бортами. Проте при зустрічному русі може виникнути сила гравітаційного відштовхування. Для цього необхідно, щоб планета оберталася навколо власної осі в одну сторону з Сонцем - проти годинникової стрілки, як то розглядалося для двох електронів на мал. 39. Розглянемо процес народження сили гравітаційного відштовхування, який не дозволить впасти Меркурію на Сонце і примусить обертатися його проти годинникової стрілки.
     В точці 4 Меркурій входить в динамічну каверну за Сонцем (мал. 53б). В цей момент на лобовій поверхні планети виникає холодне сяйво, що відображено на виносці І (мал. 53а народження світла обґрунтовувалось в коментарі до мал. 31). Сяюча зона охоплює і денну, і нічну половину лобової поверхні планети. Це підтверджує:

«Свечения на Меркурии варьируются со временем, хотя согласно традиционной модели, они должны быть постоянными из-за близости планеты к Солнцу. На темной стороне Меркурия в течение нескольких дней появляются и исчезают яркие коротковолновые излучения ультрафиолетового света». http://radosvet.in/16580-fenomeny-planet.html.

Поява холодного світіння свідчить про те, що відбувся перехід від рівня макроскопічних фізичних явищ до рівня ядерної фізики; від рівня гравітаційної до електрослабкої взаємодії. З цього моменту діючи сили зростають. В точці 5, коли статичні каверни Сонця і Меркурію увійдуть в безпосередній контакт сила гравітаційного відштовхування  зростає разів до сили електрослабкої взаємодії (за твердженням ядерної фізики різниця між цими силами збільшується в 10²⁵ разів). Ця сила прикладена до Меркурію з ексцентриситетом «а_м» від центру мас. Вона викидає планету із каверни і примушує обертатися проти годинникової стрілки. При виході з каверни зникає холодне сяйво і діючи сили від величини електрослабкої взаємодії повертаються до рівня гравітаційної взаємодії. Динамічний імпульс, набутий під час відкидання із каверни, під дією сил F_g і F_τ поступово зменшується. Рух на ділянці траєкторії між точками 6-7-9 стає сповільненим; змінною має бути і кутова швидкість обертання Меркурію навколо власної осі.
      Розглянемо проблеми, пов’язані з магнітним полем Меркурія. Вісь обертання Меркурію перпендикулярна до площини, в якій він обертається навколо Сонця. Це означає, що у Меркурія(як і у Венери) відсутня вертикальна складова гравітації. Отже, в ядрі Меркурія неможлива теплова конвекція магми; неможливим стає динамо-ефект утворення магнітного поля. Замість теплової конвекції відбувається рух магми під дією сил гравітаційної взаємодії, як то розглядалося для Венери. В наслідок повільного обертання Меркурію навколо власної осі зі швидкістю ω виникає відцентрове розкидання магми від осі обертання в горизонтальному напрямку (мал. 54в). Більш потужні процеси гравітаційної взаємодії посилюють цей процес. Гравітаційне тяжіння Сонця і всмоктувальна дія каверни «К» розсмоктують магму в протилежні від орбіти сторони в напрямку колінеарних векторів F_g та F_G. Зіштовхуючись з твердою корою планети, магма закручується у вісім турбулентних вихорів, означених на малюнку цифрами 1, 2, 3, 4… за кількістю вісьмох стереометричних секторів з тілесним кутом 90о, із яких складається куля (два сектори для наочності вирізані). Відповідно Меркурій утворює вісім магнітних диполів, що наочно підтверджується науковою візуалізацією на мал. 54а. Меркурій має два південних полюси S, розташованих горизонтально; на цитованому мал. 54а вони помилково означені різними літерами S та N. Причому вони не точкові; на поверхні планети вони утворюють дві плями розмір яких дорівнює діаметру розплавленого ядра планети d (на мал. 54б та 54в вони виділені лініями блакитного кольору). Північних полюсів Меркурій має чотири, проте більш правильно казати, що Меркурій має північну площину; на малюнку 54 в вона відображена червоними векторами N.

Мал. 54. Народження магнітного поля Меркурію.

      Мал. 54а. Так науковці цілком правильно зображають магнітне поле Меркурію з вісьмома магнітними диполями. Проте наведене позначення S та N є помилковим: тут має бути однакове позначення S - S. Меркурій має не північний полюс, а північну площину, яку означив  чотирма векторами N.
http://spacegid.com/magnitnoe-pole-merkuriya.htm
      Мал 54б. На цьому зображенні дослідники називають магнітне поле Меркурію дипольним. При цьому вони не помічають різну густину магнітних ліній. Для Урану таке зображення називають квадрупольним (чотирьох полюсним). Тобто для науковців фізичний процес утворення магнітного поля Меркурію є незрозумілим настільки, що застосовується навіть різна термінологія і різні малюнки. До того ж, магнітне (гравітаційне) поле Меркурію має різко змінюватися в той момент, коли на зміну гравітаційному тяжінню приходить гравітаційне відштовхування.
      Мал. 54в Утворення вісьмох магнітних диполів в рідкому ядрі Меркурію під дією сил гравітаційної взаємодії. Відтінками жовтого кольору означено розшарований характер течії магми, як слідство відсутності вертикальної складової гравітаційної взаємодії.
      Мал. 54г. Магнітне поле, яке породжує розплавлене ядро Меркурію, за формою схоже на кумват – фрукт з чотирма дольками, при цьому кожна «долька» планети розбивається на два диполі. Для візуалізації форми поля навмисно обрано живий організм (фрукт), адже цей тип гравітації лежить в основі життєвих процесів. Розмір магнітного поля визначається радіусом дії гравітаційного відштовхування в напрямку S і силою гравітаційного тяжіння в напрямку N. Якщо для Землі диполь замикається на відстані між північним і південним полюсами Землі (πD/2), то для Меркурію ця відстань вдвічі коротша (πD/4). Крім цього асиметрична форма магнітного диполю забезпечує домінуючу дію гравітаційного тяжіння, коли гравітаційне відштовхування S відбувається в напрямку однієї координатної осі, а імплозія відбувається  в напрямку двох координатних осей N. Розсіювання енергії супроводжується її схлопуванням подвійної потужності. На Землі такий тип гравітації притаманний живим організмам, що вдвічі зменшує енергетичні витрати на здійснення фізичного процесу.
      Мал. 54д демонструє розмір магнітного поля Землі. В середині земної кулі може розміститися все магнітне поле Меркурію.

      Аби зрозуміти фізичну сутність каверни слід провести аналогію з уявленнями електромагнітної динаміки. Сучасна теорія вважає що електрон є носієм електричного заряду, який створює у просторі статичне магнітне поле. Коли електрон починає рухатися він породжує у просторі динамічне електричне поле. Результуючу дію (статичну + динамічну) називають електромагнітним полем, або квантом електромагнітної енергії, який, відділившись від електрону, може існувати в просторі самостійно без будь якої участі з боку матерії. Те що традиційна наука називає електромагнітним полем, а квантова фізика - фізичним вакуумом є двома назвами однієї і тієї ж субстанції. Обидва напрямки сучасної  фізики визнають існування цієї енергетичної субстанції. Народне прислів’я каже: «Як курку не називай, аби яйця несла», але знести яйце під назвою «гравітація» обидві «курки» не в змозі, оскільки приписують матерії властивості, якими вона (матерія) не володіє. А саме, електрон не володіє електричним зарядом. Особливістю, яка відрізняє електрон від інших частинок, є його стереометрична форма. Він має форму октаедра, а не кульки. Фахівці аеродинаміки при цьому б сказали, що він має дуже погані аеродинамічні характеристики. Обертаючись навколо власної осі електрон створює потужне обурення простору, яке в гідродинаміці називають турбулентним вихором. Інші частинки мають округлену форму і подібного обурення не створюють. Тобто енергією володіє не електрон, а фізичний вакуум навколо нього. Науковці вважають, що електрон володіє властивостями і матеріальної частинки, і хвилі на тій підставі, що при проходженні електронів через дві щілини (досліди Юнга та інших) виникає інтерференційна картина. Насправді ці досліди доводять існування ефіру, в якому рухається електрон. Електрон може пролетіти лише через одну щілину, а породжене ним обурення ефіру (хвиля чи квант) здатні пролетіти через дві щілини. Причиною, яка породжує це явище є існування ефіру, спін електрону та його огранена форма. (див. мал. 39). Отже, статичну каверну, яка народжується в атомному ядрі в наслідок вібрації елементарних частинок матерії, слід ототожнити з терміном «електричний заряд». Чим більше атомів входить в склад матеріального тіла, тим більше розмір статичної каверни, яку вони утворюють. В астрофізиці статична каверна має зазвичай сферичну форму.
     Коли в додаток до вібрації матеріальний об’єкт починає спрямований рух, то наука (електромагнітна динаміка, гідродинаміка, фізика твердих тіл) починає говорити про динамічні процеси. При цьому обурення простору відбувається вже не у всі сторони одночасно, а спрямовано. На лобовій поверхні утворюється енергетичне ущільнення фізичного вакууму. На тильній поверхні утворюється енергетичне розрідження - динамічна каверна. На лобовій поверхні діє потужна, але короткодіюча електрослабка взаємодія. На тильній поверхні діє більш потужна сила гравітаційного тяжіння, яка має необмежений радіус дії. Результуюча каверна за формою набуває вигляду витягнутої дощової крапельки і може бути ототожнена з квантом електромагнітної енергії. На малюнку 54д каверна, яку породжує Земля, виділена червоною лінією. Вона – невидима, проте народження світла навколо неї і наукові виміри напруженості магнітного поля дозволяють скласти судження про її форму і розміри. На цьому малюнку надана художня візуалізація сучасних уявлень про «викривлення простору», проте на фот. 34б надане наукове фото, яке свідчить про існування гравітаційного променю між Сонцем і Землею.

     Порівняння Венери та Меркурію приводить до несподіваного висновку. В обох випадках відсутня вертикальна складова гравітаційної взаємодії. У випадку з Венерою це призвело до утворення кори сланцевого типу. Низька механічна міцність і розшарована структура кори призводять до того, що через кору на поверхню планети просочується магма. Це, в свою чергу, призвело до утворення однополюсного магнітного поля Венери.
     На Меркурії кора має міцну тривимірну структуру. Про це свідчать два чинники. Перший це - припинення вулканізму: магма не здатна здолати міцну кору планети. Більш вагомим є другий доказ. При прольоті Меркурію через каверну Сонця на зміну гравітаційному тяжінню приходить електрослабке відштовхування. Один раз на меркуріанський рік можливий зріст сили в 10²⁵ разів (ця порівняльна цифра ядерної фізики навіяна помилковими уявленнями про уявну слабкість гравітаційної взаємодії). Аби витримати таке навантаження кора Меркурію має бути міцною. Якби кора Меркурію сформувалася за теперішніх умов, то в наслідок відсутності вертикальної гравітаційної складової кора мала б сланцеву структуру. В такому випадку Меркурій створював би однополюсне магнітне поле (як Венера). Проте Меркурій утворює вісім дипольних магнітних утворень. Отже кора Меркурію сформувалася в часи, коли він мав розвинуте магнітне поле, тобто коли навколо нього обертався власний супутник. Під дією супутника вісь Меркурію була нахилена під, кутом приблизно таким, як у Землі. Нахил осі забезпечував утворення повноцінної гравітації у напрямку трьох Декартових осей координат. В цих умовах сформувалася міцна кора планети. Але катастрофа в Сонячній системі знищила його супутник,  призвела до утворення восьми-дипольного магнітного поля і перевела Меркурій на витягнуту прецесійну орбіту, на якій він знаходиться по теперішній час.

Фаетон – Уран –Сатурн – Юпітер – Марс – Меркурій - Нептун

      У вигляді легенди про Фаетон до нас дійшли відомості про космічну катастрофу, яка змінила вигляд Сонячної системи. Виникла гіпотеза про те, шо пояс астероїдів сформувався внаслідок руйнування планети, яка існувала між Марсом і Юпітером. Проте сучасні вчені дійшли висновку, що Фаетон не міг бути планетою земного типу. Розглянемо іншу гіпотезу, яка має докази, надані головним учасником цієї події – планетою Уран і головними постраждалими – планетами Марсом та Меркурієм. На Землі (приблизно 16 млн років тому?) ця катастрофа ледь не призвела до загибелі життя. З тих пір 

«Уран вращается довольно странным образом, так как его ось вращения наклонена к перпендикуляру под углом больше 90°… Причины этого явления не известны. Предположение о том, будто планета подобного размера может «перевернуться» в результате столкновения с каким-то массивным объектом, кажется абсолютно неубедительным, но когда меня просят придумать лучшее объяснение, я вынужден признать своё поражение». http://solmeh.naωrod.ru/body7.htm.

Розглянемо катастрофу, яка відбулася у Сонячній системі на пам’яті людства (див. мал. 55).

Мал. 55а. Траєкторія пересування Фаетона і його уламків в Сонячній системі.
 Мал. 55 б. Проходження і руйнація Фаетону в  каверні Урану.

      Від початку Уран був такою саме ретроградною планетою, як і Венера. Вісь його обертання була перпендикулярна до площини орбіти і обертався він за годинниковою стрілкою, доки не з’явився прибулець з поза меж Сонячної системи (або з її окраїн) Фаетон. Ця планета пролетіла дуже близько до Урану, але прямого зіткнення не відбулося. Процес, який призвів до руйнації Фаетону слід розглядати за фізичними принципами утворення гравітаційного тяжіння і гравітаційного відштовхування, викладених для Меркурію. Фаетон, який обертався навколо своєї осі в напрямку ω (за годинниковою стрілкою), під дією сили тяжіння пролетів занадто близько до Урану через нижню частину його динамічної каверни. До того ж він влетів в каверну не всім тілом, а лише своєю верхньою частиною, як то зображено на малюнках 55б та 56. Прольот через каверну породив світло і руйнування, які відчуло на собі людство і склало легенду про Фаетон. Нижня поверхня Фаетону опинилась під дією гравітаційного тяжіння Урану, а верхня частина – під дією електрослабкого відштовхування. Величина цих сил зумовлена прискоренням гравітаційної взаємодії G = 5720 g (розрахованої для Землі) становить
8,69/9,81 ⨯5720 = 5066 кГ/см², тут 8,69 м/сек² та 9,81 м/сек² – величина прискорення вільного падіння для Урану і для Землі. Ці спрямовані в протилежні сторони сили розірвали планету. Уламки розлетілись по трьох траєкторіях і спричинили серію катастрофічних подій.
Нижня частина Фаетону, яка опинилась поза каверною, під дією гравітаційного тяжіння Сонця і законів механіки утворила два потоки уламків, означених кривими лініями помаранчевого кольору:
1. В наслідок обертання Фаетону навколо власної осі ω частина уламків під дією відцентрового розкидання віялом розлетілися в напрямку, означеному стрілкою V_рад (див. мал. 55б). До цієї частини уламків ми повернемося згодом.
2. Друга частина уламків продовжила свій шлях по параболічній траєкторії на підставі закону тяжіння Ньютона. Траєкторію їх польоту відображено на мал. 55а і 55б  кривою лінією «Н» помаранчевого кольору. Частину цих уламків захопив Сатурн; так утворилось його кільце. По тому утворилося кільце Юпітеру. Значна кількість уламків утворила пояс астероїдів. Найбільш швидкісні уламки від руйнації Фаетону продовжили  свій шлях до Нептуна, спотворили його так само, як і Уран і утворили кільце навколо нього. Решта улетіли далі.
3. Уламки, які утворились в каверні Урану, силою гравітаційного відштовхування були відкинуті по траєкторії, яку визначає закон фізики про рівність кутів падіння та відбиття від статичної каверни. На мал. 55б ця траєкторія відзначена стрілкою бірюзового кольору Vвід. На мал. 55а траєкторія їх польоту означена кривою «В» бірюзового кольору. Загалом уламки третього типу були розкидані віялом між траєкторіями «Н» та «В» і вразили внутрішні планети Сонячної системи Марс і Меркурій.
До цієї катастрофи Марс був такою ж ретроградною планетою, як і Венера. Потужне бомбардування http://www.dopotopa.com/velikaya_katastrofa_na_marse.html і два уламки Фобос і Деймос змінили напрямок обертання цієї планети. Падіння поодиноких астероїдів будь якого розміру не може змінити обертання планети на протилежне, навіть якщо імпульс від зіткнення буде достатнім для цього. Після зіткнення планета почне тимчасово  обертатися в зворотному напрямку. Проте під дією сонячного тяжіння, прикладеного з ексцентриситетом в протилежну сторону, цей рух швидко згасне і згодом планета почне обертатися в належному їй напрямку. Для того, щоб імпульс від удару не згаснув необхідна наявність супутників, які б нейтралізували силу сонячного тяжіння (як то розглядалося для Землі і Місяця). Саме цю функцію досі виконують Фобос і Деймос.
      Наблизившись до Меркурію уламки Фаетона знищили його супутник, про що йшлося в попередній главі. Крім цього, відлітаючи від Меркурію уламки силою гравітаційного тяжіння відтягнули планету від Сонця, надавши його орбіті сучасного вигляду. В перигелії Меркурій після цього періодично влітає в динамічну каверну Сонця. Це породжує силу гравітаційного відштовхування і  примушує Меркурій рухатися по прецесійній орбіті.
     

[Евгений]

      Повернемося до подій під час руйнування, коли розірваний Фаетон ще знаходився в каверні Урану (див мал. 55б). За рахунок обертання у напрямку ω, під дією відцентрової сили частина уламків розлітаються в радіальному напрямку. Незначна частина уламків, які знаходились під каверною, викидаються в напрямку стрілки Vрад і утворюють кільце навколо Урану. Але на відміну від супутників Марсу та Землі супутники Урану підсилюють силу гравітаційного тяжіння Сонця, яке закручує Уран навколо осі в ретроградному напрямку (за годинниковою стрілкою). Якби в наслідок катастрофи не утворилося кільце Урану, то він не лежав би на боку. Під дією тяжіння Сонця він повернувся б до нормального положення і дуже повільно обертався б навколо вертикальної осі за годинниковою стрілкою, як Венера. Кільце і супутники визначають особливості Урану. Це стає зрозумілим, якщо порівняти Уран з Сатурном. Кожна частинка кільця Сатурну обертається навколо планети. Приймаючи до уваги велику відстань  від Сонця цей рух слід розглядати, як незначну вібрацію, коли кожна частинка  рухається періодично то до Сонця, то від нього. Кожний камінець то посилює гравітаційне тяжіння Сонця, то послаблює його. Так ми говоримо про обертання електрону, який призводить атом до вібрації. Цей рух призводить до появи Броунівської вібрації. Кільце Сатурну посилює Броунівську вібрацію і породжує мінливий характер фізичних процесів в атмосфері планети. Завдяки цій вібрації стає можливим турбулентний рух повітря в атмосфері планети. Саме цей фактор зумовлює наявність потужних вихорів в атмосфері Сатурну і інших «неретроградних» планетах Сонячної системи. Точно так Місяць робить мінливою атмосферу Землі.
      Не така ситуація склалася на Урані. Вертикально розташоване кільце Урану не змінює силу гравітаційного тяжіння Сонця. Під силою гравітаційного тяжіння кільця рух атмосфери Урану набуває спрямованого ламінарного характеру. Ми розглядали утворення аналогічного ламінарного урагану на Венері. Так саме народжується ураган на Урані. Під дією гравітаційного тяжіння кільця швидкість урагану на Урані збільшується до 240 м/сек. Турбулентність стає рідкісним винятком у ламінарному русі атмосфери Урану. При цьому виникає інший спосіб утворення «магнітного поля».
      Подальші пояснення пов’язані з проблемою магнетизму (гравітації) і  фізичними особливостями Урану. Він є рідкою планетою, верхня поверхня якої покрита льодовою корою. Над корою дує постійний за напрямком високошвидкісний ламінарній ураган. Інші особливості відображені на мал. 56, який є видом А на малюнку 55б. В наслідок катастрофи Уран розвернуло на 98°; він лежить на боку. Вісь магнітного поля змістилась від центру мас на величину Е (третину від його радіусу). Інша особливість магнітного поля полягає в тому, що у Урана два північних і два південних полюси. Це відображено на малюнку тим, що на південному полюсі S магнітні лінії розташовані щільно, а на північному полюсі N - зрідка. Таке поле називають квадрупольним, тобто на Урані діють два фізичних процеси, які породжують два магнітних поля планети.

о

Мал. 56. Сучасний стан Урану. Траєкторія прольоту Фаетону скрізь його каверну.

       Помаранчевою лінією на малюнку зображено траєкторію прольоту Фаетону скрізь каверну за Ураном. Напрямок обертання Фаетону навколо власної осі ω підкреслює той факт, що на момент катастрофи Уран  і Фаетон обертались в одну сторону - за годинниковою стрілкою, що викликало в каверні появу гравітаційного відштовхування. Це явище нам добре відоме на прикладі відштовхування магнітів.
       За аналогією з магнітом в науковому світі виникла гіпотеза народження магнітного поля під назвою «ефект динамо». Ця теорія стверджує: магнітне поле планети народжується в ядрі внаслідок теплової конвекції рідкої електрично зарядженої матерії. Теорія справедливо пов’язує магнетизм з рухом рідини і не справедливо приписує цей процес «електричним властивостям» матерії. Аби перевірити гіпотезу, необхідно провести виміри в ядрі планети, але це неможливо. Крім цього, таке обґрунтування магнетизму є наслідком примітивних уявлень про фізичну природу гравітації. Гравітація і магнетизм, як її різновид, народжуються на рівні ядерної фізики. Температуру і щільність, як вкрай незначущі фактори, квантова фізика не розглядає. Тож посилання на теплову конвекцію є недоречним. Так і про електрон можна сказати, що він рухається під дією теплової конвекції. До того ж теплова конвекція характеризується дуже низькою швидкістю процесу. Існують більш значущі фізичні процеси. Якби авіація базувалась на тепловій конвекції то її розвиток зупинився б на рівні повітряної кулі. Так і з гравітацією: розглядаючи народження магнетизму виключно  на рівні електрону наука не в змозі вирішити проблему гравітації.
      На Урані існують два типи магнітного поля. Одне народжується в ядрі, а друге – на зовнішньому обрії планети. Зовнішнє поле можна дослідити сучасними науковими засобами і це наочно спростовує електричну природу народження магнетизму.
      Венера та Уран наочно демонструють єдину не електричну природу гравітації (магнетизму). На Венері науковці не можуть виявити магнітне поле, але сила гравітаційного відштовхування, породжена ламінарним ураганом, відштовхує від планети «електрично заряджені» іони сонячного вітру так само, як вітер на Землі здатен зупинити людину. А народжений в ядрі магнітний монополь створює силу тяжіння на цій планеті. На Урані ламінарний ураган доповнює «магнітну» силу, народжену в центрі планети, і доводить, що «електричний заряд» в центрі планети має ту саме неелектричну сутність, що і ураган на зовнішніх обріях планети.

Мал. 57 Утворення магнітного поля на підставі ефекту динамо.

       На малюнку 57 приведено Уран у розрізі. Тут синім кольором означено рідке внутрішнє середовище планети; темно-синім - льодову кору; червоним - зону, де уламки Фаетону пробили кору. В рідкому ядрі накреслено поляризовані гравітаційні ланцюжки у вигляді силових ліній магнітного поля. Продовженням цих контурів є зовнішнє магнітне поле планети. Для того, щоб планета мала зовнішнє статичне магнітне поле кора або лід планети мають володіти магнітно-провідними властивостями. Молекули кори мають утворювати кристалічні решітки, поляризовані в радіальному від центру планети напрямку. Якщо поверхня планети не має поляризованої кристалічної структури і складається із злежалого пилу, чи снігу, або складається із аморфних речовин, то таке тіло володіє властивістю «бути притягуваним», але саме притягувати не здатне. Магнітним полем така планета володіти не буде
      Повернемося до катастрофи. Декілька «маленьких» уламків змусили Марс обертатися в протилежному напрямку. Виникає питання, чому в наслідок катастрофи, яка відбулася біля Урану ця планета зовні залишається неушкодженою? Якби на планеті виникли величезні кратери, то з’явилася б і турбулентність навколо них. Проте, спостерігаючи Уран, ми не бачимо жодних ознак турбулентності. Можливо, планета – рідка, то чому вона не розплескалася? Проте зрідка турбулентність все ж таки з’являється. Це означає що іноді кратери з’являються (ймовірно внаслідок падіння дуже великих метеоритів) і швидко зникають. Це призводить до висновку про існування тонкої льодової кори на планеті. Коли метеорит проб’є кору на поверхні з’являється розігріте море, яке породжує турбулентність. Коли море замерзне зникне і турбулентність.
      Частина уламків, які розліталися в радіальному напрямку V_рад (на мал. 55б) врізалися в тіло Урану, пробили льодову кору і утворили рідкий океан, зафарбований на мал 57 червоним кольором. Розплескатися планеті не дозволила льодова кора. Крім цього кожний уламок при пересуванні в рідині утворив за собою кавітаційний шлейф. Кавітація відновила цілісність порушеної молекулярної структури рідини з прискоренням схлопування кавітаційної бульки 6591797 м/сек² = 672632g (див. коментар до мал. 10б).
      Розглянемо події, які поклали планету на бік. Вторгнення уламків в рідину спричинило хаотичну турбулентність в центрі планети, яка зруйнувала ламінарні потоки рідини, які породжують магнітне поле. На деякий час магнітне поле пропало. Планета стала нестабільною - пропав так званий гіроскопічний ефект, пропала інертність. Пропала гравітаційна здатність опиратися дії сторонньої сили. Такою сторонньою силою була сила тяжіння, з якою уламки Фаетону ще деякий час тягнули за собою Уран вздовж траєкторії польоту. Під дією цих факторів льодова кора (в якій зберігся поляризований стан молекул) легко провернулася вздовж траєкторії польоту Фаетону. З такою легкістю провертається кільце підшипника. Поступово під дією сонячного тяжіння турбулентність в центрі планети згасла. Сила гравітаційної взаємодії з Сонцем відновила внутрішнє статичне магнітне поле планети, а новоявлені супутники зафіксували ретроградне обертання Урану.
      З часом розігрітий від удару  океан замерз, але льодова кора в цьому місці стала тонша. Зміна товщини кори змінила положення контурів магнітного поля в середині планети. Відбулося зміщення магнітної осі відносно зовнішньої  поверхні планети. На малюнку це зміщення означене розміром е₁. Цей факт доводить наявність льодової кори і підтверджується цитатою: :

«Фактически магнитный диполь смещён от центра планеты к южному полюсу примерно на 1/3 от радиуса планеты». https://ru.wikipedia.org/wiki  Уран_(планета).

Головною причиною зміщення е₁ є супутники і кільце. Тяжіння Сонця створює магнітне поле, подібне до того, що існує на Меркурії. Супутники додають цьому руху додатковий крутний момент. В площині їх обертання виникає додаткова циркуляція рідини в середині планети, перпендикулярна до того, що створює Сонце. В цьому русі циркулююча рідина підмиває льодову кору з середини планети; так на земних річках швидка течія води утворює промоїни у кризі. В такий спосіб утворилося зміщення результуючого магнітного поля Урану, відзначене на мал. 56 та 57.

«Магнитное поле Нептуна и Урана заметно отличается от магнитного поля Земли, Юпитера и Сатурна. Если магнитное поле Земли и ближайших планет-гигантов вызвано конвекцией в жидком ядре планеты и является дипольным по своей структуре (имеет один северный и один южный полюс), то…магнитное поле Урана описывается как квадрупольное (т.е. имеющее два южных и два северных полюса)». http://www.allplanets.ru/solar_sistem/uranus/uranus_statya.htm#magn

share photo

Мал. 58. Утворення магнітного поля Урану.

      Мал. 58а Традиційне тлумачення магнітного поля роз’яснює, як магнітне поле виникає в рідкому ядрі планети і відносить це явище на рух електрично заряджених частинок матерії. Перевірити цю гіпотезу неможливо тому, що заглянути на тисячі кілометрів в глиб планети людство нездатне. Проте крім цього поля на Урані виникає поле, народжене на зовнішньому обрії планети внаслідок надпотужного ламінарного  урагану. Не змозі пояснити це явище наука вдається до посилання на таємничі електромагнітні процеси, яких виявити не може.
      Мал. 58б. Схема гравітаційного поля, який створює ламінарній ураган Урану. Сила гравітаційного тяжіння цього поля ідентична всмоктувальній силі земного смерчу (див фотомонтаж 36)
      Мал. 58в. Художня візуалізація гравітаційного поля, яке створюють Уран та його супутники.

      В цитаті не вказана причина появи другого поля, але назва «магнітне» зберігається. Вчені вказують на те, що цей вид поля народжується на зовнішніх обріях планети, але при цьому все одно посилаються на невідомі електричні процеси, які протікають в рідині. Розглянемо процес, який призвів до утворення другого магнітного поля, і який до терміну «електричний заряд» не має жодного відношення.
    На мал. 58а Уран обертається навколо своєї осі в напрямку ω. Під дією сил, які виникають в галактико-центричній системі координат (розглядалося для утворення урагану на Венері) виникає ураган в напрямку стрілки V. За рахунок сили тяжіння супутників, які обертаються навколо Урану в напрямку V_су, потужність вітру посилюється і він перетворюється в надпотужний ураган. До того ж супутники унеможливлюють виникнення турбулентності. Під дією сили тяжіння Сонця і супер урагану виникає викривлення фізичного вакууму, зображене на мал. 58б, яке за своєю формою нагадує земний смерч. Хобот цього смерчу спрямований до Сонця. Повернемося до фот. З4б. Тут нижче земного гравітаційного променю ледь помітний слід залишив по собі Марс, промінь зеленого кольору належить Юпітеру, бордовий – Сатурну і фіолетовий належить Урану. Всмоктувальна сила космічного смерчу F_G, спрямована вздовж зображеного хоботу, і є тим утаємниченим викривленням простору, про яке говорив Ейнштейн.
 

[Евгений]

Технології майбутнього, чи минулого?

Принцип польоту літаючої тарілки

        Сутність створення гравітаційної взаємодії зводиться до наступного. Джерелом гравітаційної енергії є космічний або міжмолекулярний фізичний вакуум. Існують два різновиди народжуваної ним сили: гравітаційне тяжіння і гравітаційне відштовхування. В електротехніці цю дію приписують позитивному і негативному електричним зарядам. Сила гравітаційного відштовхування (позитивний заряд) з’являється на лобовій поверхні твердого тіла, яке рухається в вакуумі, в повітрі або у воді. Сила гравітаційного тяжіння виникає зазвичай за рухомим тілом. В побуті дія цих сил відома, як відкидання або всмоктування повітря. Першим винаходом людства, який використовує ці сили, став гвинт Архімеда, другим – аеродинамічний профіль крила. Обидва винаходи використовуються у сучасних літаках.  Гвинт Архімеда покладено в принцип роботи пропелера, який тягне літак вперед, а крило створює підйомну силу. Суттєвим недоліком цих винаходів є велика сила лобового опору, що є результатом домінуючого використання сили гравітаційного відштовхування. При цьому лобові поверхні літального апарату створюють перед собою зону ущільненого повітря. На початку цієї роботи розглядався протилежний спосіб пересування  меч-риби, яка створює перед собою розріджений стан води. За її прикладом навколо транспортного засобу необхідно створити квазістатичну каверну (розріджену зону), яка створює гравітаційну взаємодію з оточуючим середовищем. Також, було розглянуто спосіб створення розрідженої зони перед транспортним засобом на прикладі інерцоїда Толчина. Найбільш суттєвого результату в цьому напрямку було досягнуто в генераторі Дж. Серла. Фізичну сутність способу демонструє каміння, яке повзає по поверхні Землі та Місяця. Енергія, яка призводить їх до руху, черпається із вакуумного простору. Гравітація працює безшумно та екологічно чисто. Як пропелер тягне вперед літак, як меч-риба закручує воду своїм мечем у спіральний вихор, так однією фразою можна викласти сутність польоту літаючої тарілки. Аби тарілка злетіла, треба на мікроскопічно малому рівні закрутити її робочі поверхні у вихор, який утворює навколо транспортного засобу розрідження, близьке до абсолютного вакууму.

Мал. 59 Принцип роботи літаючої тарілки.

      Мал. 59а. Схема утворення квазістатичного вакуумного вихору над поверхнями літаючої тарілки.
      Фот. 59б. Сучасне фотомистецтво спростовує твердження аеродинаміки про неможливість кавітації у повітрі. На трьох фотографіях каверна приймає форму тарілки. Така форма обурення повітряного простору є природньою, а тому - найбільш ефективною. Саме з цієї причини невідомі нам цивілізації використовують таку форму літального апарату.
      Мал. 59в. Такий слід на землі залишає по собі літаюча тарілка — траву покладено силою гравітаційного відштовхування. Це вказує на недосконалість генератора Дж. Серла—створений ним диск виривав траву та землю, тобто його апарат створював лише силу гравітаційного тяжіння. Винахідник знизу тарілки був змушений застосувати заслінки, які зменшили ефективність і маневреність його апарату.

      Схема на мал. 59_а1 відображає принцип роботи літаючої тарілки. Уся зовнішня поверхня літального апарату покрита п’єзокристалічними елементами, зазначеними на збільшеній виносці цифрами 1, 2, 3, 4 (мал. 59 _а2). Всі елементи об’єднані в суспільну електричну схему і утворюють радіальні промені, означені літерами А, В, С D. Коли на пару протилежних променів С і D подається напруга всі п’єзокристалічні елементи збільшуються у розмірі на величину Δ або Δ₁. В цей же момент напруга відключається від пари променів А і В. Відповідні п’єзоелементи зменшуються у розмірі до початкового розміру. Так по черзі один за одним включається і виключається кожний промінь на поверхні тарілки. Виникають біжучі хвилі, наче вогники гірлянди на новорічній ялинці. По поверхні літального апарату в напрямку стрілок ω біжать хвилі твердої матерії.
      Під час роботи кожний п’єзоелемент під час зменшення розміру породжує вакуумну зону (каверну). На мал. 59 _а2. вона виділена білим кольором і означена розмірами Δ і Δ₁. Слідом за п’єзокристалічною  хвилею у кругове обертання залучається повітря. Навколо літального апарату утворюється високо розріджений смерч без вітру. П’єзокристалічна вібрація породжує гравітаційну взаємодію таку ж невидиму і безшумну, як вібрація молекул в природі.  Різний колір малюнку означає, що верхня поверхня створює силу гравітаційного тяжіння вдень до Сонця, а вночі – до Місяця. Нижня поверхня створює силу гравітаційного відштовхування від Землі.
      В сучасній техніці п’єзоелектричний ефект використовують в акустиці для створення звуків різноманітної частоти. При цьому швидкість вібрації з амплітудою Δ не перевищує швидкість звуку. Для літаючої тарілки швидкість динамічного імпульсу має бути надзвуковою. Але не слід перевищувати прискорення гравітаційної взаємодії G, оскільки це здатне призвести до руйнації кристалу. Аби запобігти його руйнації, додаткове збільшення швидкості пересування вакуумної зони досягається за рахунок обертання в напрямку ω. При цьому реалізується ефект, відомий під назвою «гільйотинні ножиці». Ця властивість стане в нагоді при пересуванні у відкритому космосі і на теоретичному рівні здатна забезпечити пересування літального апарату з надсвітовою швидкістю. При цьому над верхньою поверхнею в повітрі утворюється сила гравітаційного тяжіння подібна до сили, яка створюється в генераторі Дж. Серла. Під нижньою поверхнею утворюється сила гравітаційного відштовхування. Відмінність полягає в напрямку обертання п’єзоелектричної хвилі ω і ω₁, як це пояснювалось в коментарі до мал. 44 (конвертор Годіна- Рощина). Вам здається, що обертання двох п’єзокристалічних хвиль намальовано в одну сторону? Це – обман зору, пов'язаний зі зміною точок спостереження, з яких Ви розглядаєте тарілку. Насправді хвилі обертаються в протилежні сторони, створюючи протилежний спін молекул повітря.
      Тарілка створює гравітаційне поле подібно до того, як народжується магнітне поле в ядрі Землі. Сучасна теорія пов’язує народження магнітного поля з рухом електричних зарядів. Проте смерч і сучасний літак доводять, що підйомна сила ніяким чином не залежить від електромагнетизму. Урагани на Венері і Урані доводять, що магнітне поле народжується не лише за участі електронів, але і в наслідок руху електрично нейтральних молекул атмосфери. Меркурій і конвертор Годіна-Рощина доводять, що для макроскопічних тіл крім гравітаційного тяжіння можливим є гравітаційне відштовхування.
      Якщо гравітаційне поле Землі народжується за рахунок циркуляції розтопленої магми, то навколо тарілки замість магми біжать хвилі твердої п’єзокристалічної матерії. Рух п’єзокристалічних хвиль є більш швидкісним в порівнянні з течією магми. Відповідно це призведе до створення гравітації більш потужної, ніж створює наша планета. По суті літаюча тарілка являє собою звичайний магніт, в якому замість електронів (або замість магми) рухаються хвилі твердої пєзокристалічної матерії. Во скільки разів маса молекули гірського кришталю більша за масу електрону, во стільки разів гравітація є більш потужною, ніж магнетизм, породжуваний електроном. Також слід керуватися другим законом Ньютона, за яким сила гравітації пропорційна не тільки масі, але і величині гравітаційного прискорення G.

[Евгений]

Ковчег Завіту

      Розглядаючи політ літака, аеродинаміка застосовує термін «підйомна сила». Квантова фізика говорить про існування лише чотирьох фундаментальних взаємодій і термін «підйомна сила» в ній відсутній. Виникає розрив в усвідомленні сутності фізичного процесу. Всі процеси, які відбуваються на Землі, зумовлені дією фундаментальних сил гравітаційного тяжіння і гравітаційного відштовхування. Вище була розглянута сутність гравітаційного тяжіння. Не з’ясованим до кінця залишився процес гравітаційного відштовхування. Спеціалісти авіації говорять, що нижня поверхня крила відкидає донизу потік повітря, яке набігає на нього; при цьому виникає реактивна сила, спрямована вгору. Квантова фізика додає: молекули матерії в безпосередній контакт між собою не вступають — сила гравітаційного відштовхування не дозволяє молекулам зіштовхнутися, відкидаючи їх одну від одної. При цьому ефективність процесу, який використовує авіація залишається низьким. Виникає питання: чим відрізняються між собою просте «відштовхування», яке створює звичайний вентилятор, від «гравітаційного відштовхування», яке використовується в літаючий тарілці? Відповідь міститься у терміні «поляризація повітря». В коментарі до мал. 47 було розглянуто процес створення сили гравітаційного тяжіння над верхньою поверхнею крила в наслідок поляризації молекул повітря (примусове вишиковування молекул в гравітаційні ланцюжки, подібні до силових ліній магнітного поля). Але там же ж говорилося, що на нижній поверхні крила поляризація не створюється. Крило поодинці відкидає донизу тільки ті молекули пограничного шару, з якими воно зіштовхнулося. Якщо створити поляризований стан повітря під крилом, то відштовхуючи одну молекулу, крило буде відштовхувати довгий ланцюжок молекул. Це пропорційно призведе до збільшення підйомної сили. Поляризовані молекули повітря будуть вишиковуватися вздовж силових ліній магнітного поля Землі і виконувати ту саме функцію, яку в магнітах виконують електрони. Між Землею та літаючою тарілкою виникне сила гравітаційного відштовхування.
      Але поляризація виникає під всмоктувальною дією вакуумної зони. Здоровий глузд вимагає роз’яснень, яким чином на одній поверхні можна одночасно створити і гравітаційне відштовхування повітря і утворення вакуумної зони? З’ясуємо технологічні особливості народження «гравітаційного відштовхування». Розглянемо фізичний процес поляризації повітря, коли помах штучного крила стає невидимим і здатен руйнувати камінь, коли вода без зміни температури перетворюється на лід або набуває надтекучі властивості. Річ піде про технології майбутнього, проте є всі підстави вважати, що ці технології використовувались минулими, стертими з лиця Землі цивілізаціями.
 

«По одной из легенд, крепость Саксауаман, города Куско и Мачу-Пикчу построили виракочи — белые бородатые пришельцы-полубоги, владевшие искусством размягчения и отвердения камня. Но как они доставили эти глыбы сюда, за десятки километров остается непонятным… Мегалиты до сих пор являются самыми большими загадками древних цивилизаций и состоят из блоков весом до 200 тонн. Главная особенность мегалитов — огромные блоки из камня, подвергшиеся тщательной (возможно механической обработке). Каменные блоки плотно пригнаны друг к другу. Между камнями не видно даже следа раствора». https://adinah.wordpress.com/ (фот. 60).

Фотомонтаж 60. Мегалітичні споруди давнини.

      Фот. 60а. Тут від скали в невідомий спосіб наче пилою відрізали величезні кам’яні брили.
      Фот. 60б. Таку кладку неможливо зробити навіть за сучасними технологіями.
      Фот. 60в. Стіна і  креслення блоків із яких вона складена.  Такі блоки виготовити також не можливо. А яка сила проломила цю стіну та розкидала блоки, наче вони картонні?
      Фот. 60г. Так розкидати блоки вагою до 500 тон не міг навіть найпотужніший землетрус.

      Стосовно наведених фотографій виникає ряд питань, на які належить надати відповідь. Сучасному людству невідомий спосіб за яким були відрізані кам’яні блоки від цієї скали (фот. 60а), їх обробки (фот. 60б і 60в) і транспортування. Ймовірно ці технології використовувались, також, у військових цілях. На фот. 60г вага плит сягає 500 т;  чи не знищили наші  пращури самі себе в ході гравітаційних війн (фот. 60в і 60г)?
      Приклади використання подібних технологій описані  в Біблії. Наведу скорочену біблійну розповідь про перехід народу ізраїльського через Йордан і про руйнування стін Єрихону. В обох випадках іудеї використовували Ковчег Завіту, який слід назвати генератором гравітаційної взаємодії.

Мал.61 Ковчег Завіту

      Мал. 61а. Перехід іудеїв через Йордан: «… і коли носії ковчегу прийшли до Йордану, а ноги священиків, що несли ковчега, занурилися в воду скраю, то спинилась вода, що зверху текла, стала одним валом, дуже далеко від міста, а та, що текла до степу, до Солоного моря, стекла зовсім, і була відділена, а народ перейшов навпроти Єрихону. А священики, що несли ковчега заповіту Господнього, стали міцно на сухому посередині Йордану, і ввесь Ізраїль переходив по сухому, аж поки не скінчив переходити Йордан увесь народ. (Ісус Навин 3:15-17)
      Мал. 61б. Таким побачив ковчег археолог. «Крышка ковчега Завета и херувимы по бокам изготовлены из золота. Распростёртые крылья охватывают пространство над ковчегом, как будто защищают Ковчег и находящиеся в нем Скрижали. Смотреть на Ковчег Завета или прикасаться к нему считалось опасным для жизни» http://www.hveportal.org/christian-news/christian-news-of-the-world/1699 Ковчег Завета был найден.

      В цитаті до мал. 61а річ йде про два фізичних явища. З однієї сторони (застосуємо більш доречний російський переклад) «вода иссякла», а з іншої сторони «стала одним валом». Обидва фізичних явища відомі в фізиці і є проявом протилежних властивостей рідини це – надтекучість і кристалізація, але відбувалися ці процеси без зміни температури. Розглянемо засади фізичного процесу, який дозволяє робити подібні речі.
      Крила херувимів подібні до пташиних. Вони виконують ті самі функції, що і крила птаха. По різні сторони крила створюється гравітаційне тяжіння і гравітаційне відштовхування. Відмінність полягає в амплітуді і частоті коливань; процес відбувається на мікроскопічно малому рівні, який переходить до молекулярного (нано) рівня. По обидві сторони крил утворюються дві стоячі гравітаційні хвилі. Принцип формування цих хвиль подібний до того, чим займається сучасна акустика з деякими особливостями, про які піде річ.
      Для перетворення води на лід ковчег створює стоячу хвилю гравітаційного тяжіння. Поляризація молекул води призводить до посилення гравітаційної взаємодії між молекулами води, при цьому відбувається її кристалізація. Одначе дія Ковчегу цим не обмежується. У відповідності з третім законом Ньютона (будь яка дія визиває протидію) з іншої сторони крил виникає гравітаційне відштовхування, яке послаблює силу гравітаційної взаємодії між молекулами речовини; по іншу сторону ковчега вода набувала властивостей надтекучої речовини.  Ця сила пізніше призвела до руйнації стін Єрихону.

Скорочено.«І Господній ковчег пішов навколо міста, обійшов один раз. А сім священиків, що несли сім сурем із баранячих рогів перед Господнім ковчегом, ішли та все сурмили в сурми. І обійшли навколо міста другого дня один раз, та й вернулися до табору. Так зробили шість день. І сталося сьомого дня, і повставали вони рано вранці, як сходила рання зоря, і обійшли навколо міста за тим приписом сім раз. І сталося, коли сьомого разу засурмили священики в сурми, то Ісус сказав до народу: Закричіть, бо Господь віддав вам це місто! І закричав народ, і засурмили в сурми. І сталося, як народ почув голос сурми, і закричав народ гучним криком, то впав мур на своєму місці, а народ увійшов до міста, кожен перед себе. І здобули вони те місто». Ісус Навин 6:11-20

      На мал. 62а зображено ходу з Ковчегом навколо стін Єрихону. Факт руйнування муру має унікальну особливість. Зазвичай при штурмі стіни руйнуються всередину, але в Єрихоні стіни рухнули назовні, що підтверджено археологічними розкопками. http://www.propovedi.ru/resource/the-phenomenon-of-jericho/ .

uploads

Мал. 62 Руйнація муру Єрихону

      Мал. 62а. Під дією Ковчегу Завіту відбулася руйнація кристалічної структури каміння, з якого складався мур.
      Мал. 62б. На сьомий день ковчег поляризував крик тисяч людей і стіни обрушилися назовні.

Руйнація стін назовні має просте пояснення. Мур обрушився в сторону, звідки відбувся гідравлічний удар, породжений звуками сурм, гучним криком тисяч людей та поляризаційною дією ковчега. Розглянемо головну причину, яка зруйнувала кристалічну структуру до такого стану, що мур не витримав власної ваги.
В книзі «Вихід 25:10-11 » описані конструктивні і технологічні інструкції щодо виготовлення Ковчегу Завіту.

Скорочена  «І зроблять вони ковчега з акаційного дерева. І пообкладаєш його щирим золотом зсередини та іззовні. І зробиш вінця золотого  навколо над ним І зробиш віко (кришку авт.) зо щирого золота. І зробиш два золоті херувими. І будуть ті херувими простягати крила догори, і затінювати своїми крильми над віко. І покладеш те віко згори на ковчега, а до цього ковчега покладеш свідоцтво, яке Я тобі дам. І Я буду тобі відкриватися там, і буду говорити з тобою з-над віка з-посеред обох херувимів, що над ковчегом свідоцтва».

Це опис не ювелірного виробу, а технічного устрою, який працює в умовах потужної вібрації. Слабо навантажені деталі виготовлювалися методом лиття. Сильно навантажені деталі виготовлені шляхом кування з самого пластичного матеріалу – золота.
      В 1970 р. Еріх фон Денікен зняв фільм «Спогади про майбутнє». В ньому йшлося, що за цим описом студенти коледжу в Мінісоті в 1961 р. виготовили ковчег і отримали конденсатор, який заряджався від атмосферної електрики. Виникає питання, навіщо давнім євреям був потрібний конденсатор? До того ж в нього вкладалися «дві таблиці свідоцтва, таблиці кам'яні, писані Божим перстом» (Вихід ХХХІ:18). Таблиці (скрижалі), на яких були написані десять заповідей зроблені із каменю. Аби писати перстом по каменю його спочатку потрібно розм’якшити. Біблія не роз’яснює з якого саме каменю були висічені скрижалі, але пізніше ми побачимо фото кришталевого черепу, скрученого наче він із пластиліну. Отже зробимо припущення, що скрижалі було зроблено із кварцу (гірський кришталь, раухтопаз, цитрин…), який володіє п’єзоелектричними властивостями – здатністю змінювати свій об’єм під дією змінного струму. Таке припущення дозволяє говорити про Ковчег завіту, як про перший генератор гравітаційної взаємодії.
      Під час археологічних розкопок Рональд Уайетт побачив і сфотографував Ковчег Завіту (фот. 63а). Потужна гравітаційна вібрація спотворює зображення точно так, як знімок ультразвукової діагностики в медицині. Археолог відретушував світлину і написав супроводжуючі пояснення (див. фот 63б і мал. 63г). На підставі його досліджень було зроблено анімацію, представлену на мал. 61б та 63в. Надамо відповідь на питання, навіщо давнім євреям був потрібен конденсатор? Яку роль, крім моральної настанови людству, виконували скрижалі і навіщо херувимам пташині крила? Відповідь на ці питання здатна створити технології які переводять каміння і воду із одного агрегатного стану в інший без зміни температури.

Фот. 63. Ковчег Завіту, як його вдалося сфотографувати.

  Ковчег заповіту являє собою генератор гравітаційної взаємодії. Виготовлений із акації корпус ковчега, послуговує, як акустичний резонатор. Одночасно він є діелектричною прокладкою конденсатору. Золоте покриття внутрішньої і зовнішньої поверхонь виконує роль пластин конденсатору. В ковчег вкладалися дві скрижалі із п’єзокристалічного кварцу.
      Корпус і крила херувимів вібрують під дією різноманітних природніх факторів: поривів вітру, дзюрчання води, звуки сурм, розмова людей і т. і. При цьому корпус херувимів здійснює зворотно-обертальну вібрацію ω навколо точок «О» (див. мал. 64а), а їх крила вібрують в напрямку, означеному стрілками А і В навколо точок «а» і «б» (мал. 64в). За рахунок цих рухів крила херувимів імітують помах птичого крила. Мікроскопічно мала амплітуда коливань зумовлює квазістатичний характер народжуваної сили. Колінами херувими впираються у резонатор; їх крила «а» впираються у посох, а крила «в» впираються у резонатор в точці «d». Завдяки такій конструкції вібрація крил у напрямку ω передається через дерев’яний резонатор на кварцові скрижалі. Під дією змінного тиску з боку резонатора скрижалі генерують електричний заряд, який накопичується в конденсаторі. В міру збільшення заряду збільшується напруженість магнітного поля, яка посилює пульсацію п’єзокристалічних скрижалей. Скрижалі працюють, як підсилювач природньої вібрації крил. Одночасно змінюється частотна характеристика вібрації. Із всього набору тонів  вібрації кристали кварцу підсилюють той частотний діапазон, який є резонансним саме для кварцу. Саме з цієї причини на протязі шести днів обходу Єрихону людям було наказано мовчати. Відібрана в частотному діапазоні і посилена за амплітудою коливань, вібрація п’єзокристалів через корпус і кришку ковчега передається назад на крила. Крила посилено вібрують в частотному діапазоні властивому кварцу. За рахунок розмаху крил амплітуда коливань збільшується. Крила херувимів створюють в повітрі високочастотну вібрацію в резонансному для каменю діапазоні. Вібрація зі швидкістю поляризації повітря передає цю вібрацію будь якому камінню, яке знаходиться в радіусі дії генератора. Кварц по міцності є третім після алмазу матеріалом. Тому менш міцне каміння починає руйнуватися. Спочатку відбувається поверхнева руйнація, яка згодом проникає вглиб каміння. Судячи з біблійного опису знадобилось сім днів, аби зруйнувати мури Єрихону. На сьомий день укріплення міста були схожі на замок із піску. Голосний клич людей, посилений ковчегом, створив гравітаційний удар, який зруйнував мури Єрихону. Вони обрушились під власною вагою в сторону, де каміння перетворилося на пил.

[Евгений]

Про фізичну сутність процесу поляризації

      Звичайна акустична вібрація не здатна зруйнувати каміння. Загальноприйняте тлумачення, стверджує, що в кристалічних матеріалах молекули вишиковуються і створюють кристалічну решітку. Це - половинчасте твердження. Для того, щоб виникла кристалічна структура атом матерії має створювати особистий спрямований гравітаційний промінь. Тільки в цьому випадку молекули можуть орієнтуватись у просторі, утворюючи кристалічну решітку. Задля утворення гравітаційної взаємодії молекули повітря необхідно вишикувати в гравітаційні ланцюжки. Молекули повітря створюють слабкий гравітаційний промінь, не здатний створити кристалічну структуру. Проте, коли з’являється стороння сила, яка сприяє утворенню кристалічних структур, молекули повітря вишиковуються у кристалічні структури. Спочатку ці структури називають ламінарною течією потоку. Потому вони набувають замкнутої форми у вигляді турбулентного вихору. В авіації поляризуючу силу створює розріджена зона над верхньою поверхнею крила. Крило створює в повітрі гігантський турбулентний вихор, який в силу інертності повітря замкнеться далеко за крилом (див. фот. 47б). Таким чином, для створення гравітаційної взаємодії молекули повітря необхідно вишикувати в гравітаційні ланцюжки, в яких гравітаційні промені всіх молекул спрямовані в одну сторону. Цей процес тут названо поляризацією повітря. Крім цього, вібрація повітря повинна увійти в резонанс з вібрацією каменю. Гравітаційний генератор має створювати резонансну «стоячу хвилю».
      Термін «стояча хвиля» має на увазі, що молекули повітря вишиковуються в гравітаційні ланцюжки в процесі вібрації. На відміну від аеродинаміки, де поляризація виникає за рахунок швидкісного руху крила, крила херувимів залишаються начебто нерухомими. Потужна сила гравітаційної взаємодії молекул повітря призводить до народження холодного світіння, яке робить поляризовані ланцюжки повітря видимими (див. фот. 25г та мал. 64б). Повітря набуває властивостей кристалічної матерії і передає п’єзокристалічну вібрацію від кварцу до муру.
      Ультразвукова вібрація широко застосовується в сучасній акустиці. Але фізичний процес, який відбувається в ковчезі має принципову відмінність. По-перше, вібрація здійснюється з надзвуковою швидкістю. По-друге, до вібрації додається розворот молекул навколо власного центру мас, коли молекули займають у просторі однакове розташування. Швидкість розповсюдження коливань у повітрі дорівнює швидкості звуку (340 м/сек), а швидкість розповсюдження поляризації молекул в фізиці відома із спостережень за блискавкою і становить від 200 до 50000 км/сек.
Поляризація виникає за рахунок всмоктувального ефекту вакуумної зони. Раніше розглядалися два способи утворення вакуумної зони. В коментарі до мал. 47 розглядалося утворення вакуумної зони на задній (тильній) поверхні авіаційного крила. В коментарі до мал. 35 на прикладі лобового скла автомобілю було розглянуто ударний спосіб утворення вакуумної зони перед тілом, що рухається. Ковчег поєднує в собі ці два явища. На крилах херувимів вакуумні зони утворюються по обидві сторони крила. Відповідно і поляризація повітря відбувається по обидві сторони крила. Цей фактор відрізняє акустичну вібрацію від гравітаційної. Акустика надає повітрю спрямованого руху на мікроскопічному рівні, проте на молекулярному (нано) рівні вібрація молекул залишається хаотичною.
      Розглянемо принцип роботи ковчегу на мал. 64. Крила херувимів розташовані асиметрично (див. мал. 64в - вид на ковчег зверху). В наслідок вібрації по різні сторони крил стан повітря періодично змінюється. На зміну ущільненому стану повітря, означеному математичними знаками «плюс», приходить розріджений стан повітря, означений знаками «мінус». В умовах дозвукової вібрації за кожний цикл руху повітря на поверхнях крил періодично то ущільнюється, то розріджується. Так діє сучасна акустика. Ковчег створює асиметричний характер фізичного процесу. На зовнішній опуклій поверхні крил створюється постійний надлишковий тиск. На внутрішніх увігнутих поверхнях утворюється постійне розрідження. Відповідно опуклі поверхні крил постійно створюють силу гравітаційного відштовхування, а на увігнутих поверхнях виникає постійна сила гравітаційного тяжіння. Таке явище стає можливим в силу інертності повітря, коли повітря не встигає рухатися за вібруючим крилом. Відштовхуючи повітря крило ущільнює його і примушує рухатися з прискоренням, більшим за величину прискорення вільного падіння g = 9,8 м/сек². Самостійно рухатися з таким прискоренням повітря не здатне, тому в процесі зворотного руху воно відстає від крила. Виникає двоїстий стан: між ущільненим повітрям і крилом виникає каверна, яка всмоктує в себе молекули повітря, що не встигають рухатися за крилом. Під всмоктувальною дією каверни молекули повітря встигають розвернутися у просторі навколо власного центру мас, але не встигають рухатися за крилом. Повітря ще знаходиться в ущільненому стані, а крило починає вже наступний цикл ущільнення. Виникає ланцюгова реакція, в якій молекули вишиковуються в гравітаційні промені.
Розглянемо крило «а» (див. мал. 64г, д, е). За рахунок аеродинамічної форми і за рахунок рухів навколо точок «О» та «а» вібрація відбувається в напрямку стрілок А-А₁. Над верхньою випуклою поверхнею крила, як і на авіаційному крилі, поляризація виникає лише на спадній ділянці аеродинамічного профілю. Але в наслідок зворотно-обертальної вібрації крила лобова і спадна ділянки постійно міняються місцями. Це призводить до утворення безперервного характеру утворення вакуумної зони. Оскільки вакуумна зона утворюється лише на спадній половині аеродинамічного профілю, то це зумовлює «слабкий» характер гравітаційного відштовхування в порівнянні з процесом, який відбувається  на увігнутій поверхні крила.
      На увігнутій поверхні крила відбувається більш потужний фізичний процес. Тут каверна створюється по всій довжині аеродинамічного профілю, що забезпечує «сильний» характер гравітаційного тяжіння. Процес, який тут іде, забезпечує над кришкою ковчега постійну надзвукову декомпресію повітря.
Розглянемо це явище більш докладно на малюнках 64д та 64е. Крило здійснює зворотно-обертальний рух в напрямку стрілок А₁ та А навколо центрів обертання О та «а». Зовнішня поверхня крила є випуклою, а внутрішня – увігнутою. Під час вібрації на обох поверхнях відбувається мікроскопічно мале пересування повітря вздовж крила. Цей процес відображено на мал. 64г. Над випуклою поверхнею під час пересування із точки 1 в точку 2  повітря змушене огинати бугор заввишки «h». Перепона примушує повітря рухатися вгору. Це ущільнює повітря над крилом, збільшує силу тертя і призводить до гарантованого збільшення статичного тиску повітря. Над увігнутою поверхнею при перетіканні із точки 3 в точку 4 повітря рухається над ямою глибиною «Н». Це призводить до гарантованого зменшення статичного тиску. Тобто, по різні сторони крила перепад статичного тиску існує постійно і не залежить від напрямку руху крила. Над «Престолом Благодаті» ковчега створюється зона постійно розрідженого поляризованого повітря. В останньому реченні збережено термінологію археолога Рональда Уайета тому, що тут може йти процес не тільки створення гравітаційної взаємодії. В цій зоні стає можливим спілкування з Богом. Тут фізика наближується до сфери свідомості. Тут відчиняється інформаційний тунель простору. Особливо обдарований Вольф Мессинг в такому випадку говорив, що черпає інформацію із «вируючого космосу».
      Хоч ми і говоримо про створення стоячої хвилі, але не поверхні крил неминуче виникає рух повітря, обумовлений перетіканням повітря із зони підвищеного тиску в зону зниженого тиску. Виникає мікроскопічно мала течія повітря по траєкторіях, означених лініями току. Найвища ступень розрідження відбувається на крилах «а» в зоні, означеній літерою «с». Перекриття крил створює перепону для перетікання повітря в розріджену зону зверху. Натомість на крилах «b» в точках «d» така перепона відсутня. Тому виникає спрямована течія повітря від точок «d» до точки «c». Замкнутий контур цих ліній створює «магнітне поле», означене літерами S та N (див. мал. 64в), проте по цим траєкторіям рухаються не електрони, а більш масивні, молекули повітря, що пропорційно до збільшення маси збільшує силу гравітаційної взаємодії. Південний полюс створює силу гравітаційного відштовхування, а північний – гравітаційне тяжіння.
      Для створення гравітаційної взаємодії необхідно акустичний режим (який використовується в сучасній техніці) змінити на кавітаційний. Розглянемо механізм утворення поляризації. Звернемося до мал. 64д. Крила впираються у посох і знаходяться у стані попереднього натягу. Природня вібрація повітря не здатна здолати силу попереднього натягу. В міру зростання напруженості магнітного поля конденсатора п’єзокристалічні скрижалі збільшують амплітуду природніх коливань. Підсилена вібрація через резонатор передається на крила. Крила долають силу попереднього натягу, відриваються від посоху і починають рух в напрямку вектору V (див. мал. 64е).

uploads

Мал. 64. Ковчег Заповіту; конструкція і принцип роботи.

      В цей момент над крилом херувима відбувається той саме процес, що і на верхній поверхні авіаційного крила. Лобова поверхня підкидає повітря вгору і  утворює силу гравітаційного відштовхування. Вакуумна зона на спадній ділянці мала б утворити підйомну силу, але не встигає. На відміну від авіаційного крила крило херувима вібрує. Лобова і спадна ділянки постійно міняються місцями, тож крило встигає породити лише поляризацію повітря, але не встигає створити підйомну силу. Як наслідок над верхньою поверхнею крила  утворюється зона підвищеного статичного тиску, означена знаками «плюс».
      Під крилом по всій довжині аеродинамічного профілю утворюється розріджена зона, означена знаками «мінус».
      Під час зворотного руху крило буде обертатися навколо точки «а» в напрямку стрілки А₁ та вектору V’, (мал. 64д). В режимі акустичної вібрації над випуклою верхньою поверхнею мало б утворитися розрідження, а на нижній увігнутій поверхні мало б утворитися ущільнення повітря. Але цього не відбудеться. Ковчег забезпечить незмінний характер статичного тиску на всіх етапах руху крила.
      Розглянемо значення посоху в цьому процесі. На мал. 35 ми розглядали процес появи кавітації на лобовому склі автомобіля під час різкої зупинки. Аналогічно в момент зіткнення крила з посохом виникає розрідження аж до утворення кавітації. Там, де з першого погляду мало б відбутися ущільнення повітря, виникає зворотний процес – народжується ударна кавітація. По іншу сторону крила замість розрідження виникає гравітаційне відштовхування.
      Тут слід зробити зауваження. Постійний удар швидко зруйнує навіть золоті крила. Тому на практиці утворення зазору між крилом і посохом не потрібне. Достатньо вивести крило із режиму симетричної акустичної вібрації. Незначна попередня натяжка між посохом і крилом подібна до дії пружини, яка прискорює рух крила в одному напрямку і гальмує його в протилежному напрямку. Аналогічне рішення використано в інерцоїді Толчина на мал. 40.
Описана конструкція забезпечує таку вібрацію крил, при якій над випуклою поверхнею крил завжди створюється гравітаційне відштовхування повітря. Одночасно навколо увігнутих поверхонь крил постійно створюється гравітаційне тяжіння. В обох випадках на поверхнях крил з’являється каверна, яка створює поляризований стан повітря. Дві каверни по різні сторони крила створюють кристалічну структуру повітря навколо ковчега.
      Для того щоб зупинити води Йордану, священики мали нести ковчег так, щоби південний полюс «S» був спрямований проти течії. При вході у воду крила херувимів сприймають вібрацію, породжену водою і повітрям над нею. Природна вібрація, посилена крилами херувимів, через корпус-резонатор передається на п’єзокристалічні скрижалі. Кварц під дією вібрації виробляє електрику і заряджає акумулятор. Збільшення магнітної напруги призводить до збільшення амплітуди вібрації скрижалей. Посилена вібрація повертається на крила херувимів. Крила утворюють поляризовану вібрацію повітря, яка передається воді. Сила гравітаційного відштовхування зменшує міжмолекулярну відстань і призводить до поляризації молекул. Вода перетворюється на лід без охолодження. По іншу сторону ковчега поляризоване гравітаційне тяжіння навпаки послаблює міжмолекулярний зв'язок, що збільшує текучість води. Вода набуває властивостей надтекучої рідини швидко стікає і вбирається в землю. В цьому немає нічого фантастичного. Нам процес поляризації добре відомий на прикладі поверхневого натягу води, проте процес поляризації в цьому випадку відбувається лише в напрямку однієї із трьох Декартових осей координат. Більш ефективним є наступний приклад. Сучасні вчені навчились створювати в твердому тілі отвір, діаметр якого дорівнює розміру однієї молекули води. В такому отворі молекули можуть вібрувати лише в одному напрямку – вздовж осі отвору. Втративши можливість вібрувати в напрямку двох координатних осей, вода набуває властивостей металу. Ковчег Завіту створює тривимірну поляризацію.
Для того, щоб зруйнувати стіни Єрихону священики мали нести Ковчег північним полюсом «N» до муру. В цьому випадку потужне гравітаційне тяжіння руйнує кристалічну решітку каміння, перетворюючи його на пил.
      Ковчег Заповіту є потужним універсальним генератором гравітаційної взаємодії, який одночасно створює три способи обробки матеріалів.
      1. Руйнування кристалічної структури мінералу, за рахунок використання потужного гравітаційного тяжіння, як це було використано в Єрихоні, призводить до перетворення поверхневого слою мінералу на пил. Потому пил стирається, як то ганчіркою витирає пил домохазяйка під час прибирання. Таким чином каменю можна надавати будь якої форми.
      2. Регульоване гравітаційне тяжіння призводить до збільшення міжмолекулярної відстані, що призводить до зменшення сили гравітаційної взаємодії між молекулами кристалічних матеріалів. Камінь набуває властивостей пластиліну. В сучасній техніці подібне явище широко застосовують, нагріваючи метал або скло.…  Причина низької ефективності полягає в тому, що температурний нагрів супроводжується посиленням хаотичної вібрації молекул. Неможливо здійснити ефективний фізичний процес, посилюючи ХАОС. Гравітаційна взаємодія діє вибірково на кожний атом оброблюваного виробу, тож пластифікація стає можливою без застосування температурного нагріву.
      3. Застосування сил гравітаційної взаємодії в рідинах дозволяє здійснювати їх кристалізацію, або надавати їм властивості над текучої рідини без зміни температури.
Біблійні описи застосування ковчегу містять у собі інструкції з техніки безпеки: не торкатися, не підходити близько. В неробочому стані він мав накриватися грубою тканиною. В разі недотримання цих умов виникали випадки миттєвої смерті. Згідно наведеного вище опису гравітаційна взаємодія здатна перетворити кров людини або на лід, або на надтекучу рідину. Тривалий слабкий процес здатен призвести до розм’якшення кісток людини. В разі проведення дослідів слід пам’ятати про небезпечний характер поляризації. Людству наслідки прямого контакту з кавітуючим повітрям відомі в тих випадках, коли жива істота попадає в хобот смерчу - з неї здирає шкіру. Кожна кавітаційна булька вириває маленький шматочок плоті. Подібні травми завдає і контакт з кульковою блискавкою.

Кришталевий череп

       В 1927 р. Ф. А. Митчелл-Хеджес на руїнах міста Лубаантун, де колись жили майя, знайшов кришталевий череп - копію людського черепу в натуральну величину, яку було виготовлено із суцільного кристалу гірського кришталю (фот 65а). Також було знайдено рухому щелепу до нього. Виріб ретельно відполірований. В основі черепа і на дні  очних впадин вмонтовано відполіровані лінзи. Вважають що його було виготовлено 3600 р. тому в ритуальних цілях.

 

      Проте метою роботи є не містика, а фізика. Виготовлення черепу за використанням сучасних технологій майже неможливе так саме, як неможливе створення мегалітичних споруд, які розглядалися вище. Гірський кришталь за твердістю є третьою після алмазу речовиною і до того ж – надзвичайно крихкою.
      Викладена тут теорія виходить із того, що черепи є головною складовою генератора гравітаційної взаємодії. Виникає питання, навіщо йому ретельно підігнані очниці та такі ж поглиблення на місці вух?
Нам належить дати відповідь на питання, що «жував» цей череп; якщо, це - ритуальний виріб, то навіщо йому кришталеві очі? У черепа на фот. 65б шелепу виконано суцільною із черепом, проте на місці вушних раковин розташовані поглиблення, яких немає у людського черепа. Череп на фот 65 в. є прототипом універсального магніту, конструкцію якого буде розглянуто нижче. Конструкція нижньої частини черепу на фот 65 г свідчить, що в процесі роботи цей череп ретельно закріплювався. Якби не «зуби», то цей виріб взагалі не був би схожим на череп. З технічної точки зору зуби мають слугувати фіксуючим елементом конструкції, який стає наочним на фот. 66б. Перераховані особливості конструкції приводять до висновку, що  в отвори на черепі вставлялися відсутні нині деталі. Череп не тільки «жував», але і рухав «носом, вухами та очима»…
      Фот. 65д свідчить про те, що в давні часи, як і нині існував технічний термін брак – зіпсований виріб, який не піддається відновленню. Цей череп свідчить, що в процесі виготовлення використовувалось «розм’якшення» кришталю. Роздратований невдачею працівник, в пориві гніву скрутив розм’якшений кришталь, наче він – пластиліновий і відкинув бракований виріб у сторону. Під дією гравітаційного тяжіння Землі матеріал знов набув кристалічної структури, але при цьому (ймовірно) втратив п’єзоелектричні властивості, тому його й викинули.

[Евгений]

Фот. 66. Це - не прикраса, а головна деталь гравітаційного генератора, якій виробник надав містичного характеру.

      З точки зору «четвертого способу» це – готовий до використання головний вузол генератору гравітаційної взаємодії. Але в ньому не вистачає сімох деталей, які мали б вставлятися в отвори замість очей, вух і носа. Кольорові камінці, які ми вважаємо за прикраси, виконують функції протонних кварків в атомному ядрі (див. мал. 30). Під дією п’єзоелектричної вібрації черепу вони вібрують, створюють штучну гравітацію. Металева оправа, в яку зачеканено камінці, виконує три функції. Вібруюче каміння штовхає одне одного. Сітка, по-перше, передає вібрацію між камінцями. По-друге, в місцях контакту виникають значні механічні навантаження. Сітку виконано із пластичного металу, який виконує функцію демпферної прокладки між камінцями і гірським кришталем (це необхідно з огляду на крихкість кришталю). По-третіх, металева сітка це- електродне покриття п’єзокварцу, яким є гірський кришталь. Під дією змінного електромагнітного поля, створюваного сіткою, п’єзокварц створює пульсацію подібно до нейтрону в атомному ядрі. Білі камінці навколо черепа це – діелектричні ізолятори, які розділяють різнополюсні електродні покриття і утримують їх на черепі.
      П’єзоелектрична пульсація черепа в радіальному напрямку передається на дрібні камінці. В очниці та інші заглиблення мають вставлятися додаткові кристали: вставні лінзи, призми, рухома щелепа та ін. Вставні деталі також мають бути виготовлені із п’єзокристалічного матеріалу. Спряжені деталі мають бути ретельно підігнаними одна до другої. Найпростіше це зробити способом гравітаційного розм’якшення, коли кожна деталь вдавлюється в череп. При цьому виникає ідеальне сполучення суміжних деталей, необхідність якого буде розглянуто нижче. Під дією електромагнітного поля вони породжують свою вібрацію, спрямовану в дотичному до поверхні черепа напрямку. Скріплені металевою сіткою, кольорові камінці рухаються подібно до вібрації молекул в кристалічних матеріалах і створюють гравітаційне поле навколо черепа. Якщо таку конструкцію розмістити в центрі космічного кораблю, то череп буде створювати гравітаційне тяжіння, подібне до земного. При начебто хаотичному русі камінців вони створюють спрямоване гравітаційне поле, перпендикулярне до зовнішньої поверхні черепа.
      Задаймося питаннями, яку функцію виконують очниці і інші заглиблення на черепі, як виготовити такий складний виріб, якою має бути технологія гравітаційної пластифікації кварцу? Перш ніж надати відповідь розглянемо модель універсального магніту.

Універсальний магніт, або навіщо черепу очі?

       Останній череп створює силу гравітації в сферичній системі координат. Народжувана ним сила спрямована в радіальному напрямку во всі сторони одночасно і створює силу тяжіння подібну до земної. Цей виріб здатен створити штучну силу тяжіння в умовах довготривалої космічної невагомості. Конструкції інших черепів свідчать про різноманітність сфер їх застосування. Так череп на фот. 65а  може створювати пласке гравітаційне поле, яке діє в напрямку двох (із трьох) Декартових осей координат. Щелепи, які «жують» фізичний вакуум створюють плаский тип гравітації на 33% більш потужний, ніж сферична гравітація. Такий тип гравітації створюють скрижалі в Ковчегу Заповіту і крило сучасного літака. Сила гравітаційного «плаского» відштовхування зруйнувала мури Єрихону. Така вібрація може бути використана для обробки невідповідальних виробів на кшталт тих, що зображені на мал. 60. Але технології руйнування кристалічної структури матеріалу неприпустима для виготовлення самого черепу. Крім складної форми череп має зберігати п’єзоелектричні властивості. Фот. 65д свідчить, що процес змінення пластичних властивостей кварцу вимагає тонкого регулювання технологічного процесу. Мури Єрихону були зруйновані за рахунок використання енергії п’єзокварцу, проте виникає питання, яким чином слід обробляти сам кварц? Нам невідомі більш міцні матеріали ніж кварц, які б володіли п’єзоелектричними властивостями. Виникає необхідність створення більш потужного і регульованого типу гравітації, ніж «плаский». Таким є лінійчатий тип гравітаційної взаємодії; гравітація, яка спрямована в напрямку однієї осі Декартової системи координат. Такий тип гравітації нам добре відомий на прикладі багатьох фізичних явищ; лінійчата гравітація лежить в основі функціювання живих організмів (кров та деревний сік, які течуть по капілярах).
      Сила гравітаційної взаємодії народжується в процесі вібрації безлічі атомів матерії. Величина цієї сили залежить від ступеню впорядкованості вібруючих рухів. Найвища впорядкованість виникає при вібрації в напрямку однієї координатної осі. В природі така сила виникає в волокнистих структурах деревини. Конічна форма капілярів, по яким рухається сік деревини надає фізичному процесу асиметричність в вертикальному напрямку. При цьому виникає поляризація, спрямована вгору. Лінійчатий тип гравітації на 66% більш потужний, ніж сферичний. Тому дерево взаємодіє з Сонцем, або Місяцем і росте вгору наперекір тяжінню Землі. Сутність фізичного процесу, який відбувається в кожному капілярі деревини подібна до природи смерчу (фот. 67).

       Фот. 67. В формі дерева і смерчу віддзеркалюється єдина гравітаційна сутність світобудови. Ось вона «чорна матерія», яку намагаються виявити в дальньому космосі. В процесі гравітаційної взаємодії енергія світла знаходиться на задньому плані і в прямому, і в переносному сенсі слова.

       Цей же ж принцип покладено в схему гравітаційного генератора. На мал. 68а наведено вид на генератор зверху. На мал. 68б надано переріз А-А на мал. 68а. Мал. 68в демонструє схему утворення гравітації. На малюнках  68г, 68д, 68е відображена конструкція кульок.
      В металевому корпусі 1 на гумовому ізоляторі 2 встановлені чотири гранітних кульки 3 і 5, які відрізняються між собою кількістю виконаних в них сферичних заглиблень. Три кульки 4 виготовлені із гірського кришталю (п’єзокварц). Тіло кришталевих кульок зафарбовано синім кольором. Темно-синім кольором означено мідне електродне покриття, нанесене з двох сторін кожної кульки. За допомогою сферичних заглиблень сім кульок збираються в один блок. Електродне покриття кришталевих кульок під’єднано до генератора електричного струму високої частоти. На малюнку генератор струму не зображено.
      На електродне покриття кожної кришталевої кульки подається змінна напруга. Під його дією кожна кулька періодично то збільшується, то зменшується у розмірі від розміру «n» до розміру «n₁». Вібруючі кришталеві кульки штовхають гранітні і породжують вібрацію системи з амплітудою коливань Δ= (n-n₁)/2. І на гранітних, і на кришталевих кульках періодично виникають каверни у вигляді рожевого або блакитного серповидного утворення (див. мал. 68в).
      Наявність лунок потребує роз’яснення. Процес п’єзоелектричної вібрації кварцової кульки поділяється на два періоди. При збільшенні розміру, кульки відштовхують одна одну і розлітаються у просторі в протилежні сторони. Необхідно створити силу, яка поверне відкинуті кульки назад. При зменшенні розміру навколо кварцової кульки утворюються каверни виділені блакитним кольором. Каверни всмоктують в себе суміжні кульки і примушують їх здійснювати зворотній рух. Але із закону тяжіння Ньютона відомо, що сила тяжіння обернено пропорційна квадрату відстані між тілами, що притягуються. З метою збільшення сили гравітаційного тяжіння в кульках виконано лунки, які забезпечують мінімальну відстань між кульками і найбільшу площину контакту. Серповидна зона між сферичними поверхнями кульок, яку замальовано блакитним кольором (мал. 68в), породжує спрямований у вертикальному напрямку гравітаційний промінь. Цей промінь зафарбовано сірим кольором. На якісному рівні сутність описаного процесу роз’яснює квантова фізика, коли мова йде про різницю між слабкою і сильною взаємодіями. Сильна взаємодія діє на дуже малій відстані між елементарними частинками. При зменшенні відстані між тілами відбувається збільшення сили тяжіння. Не даремно в описі кришталевих черепів вказується, що кришталеві деталі ретельно підігнані одна до одної. Лунки переводять процес тяжіння між кульками на інший математичний рівень. Звісно, сильну взаємодію на макроскопічних тілах відтворити неможливо. Проте рівень, коли G = 5720g, як то буде обґрунтовано для гравітаційного тяжіння в кавітаційній бульці є досяжним навіть на рівні можливостей сучасної техніки.

Мал. 68. Конструкція універсального магніту.

      При розгляді роботи Ковчегу Заповіту вказувалось, що з метою створення поляризованого стану повітря необхідно порушити симетричний характер фізичного процесу. В універсальному магніті поляризація відбувається за рахунок обертання електромагнітного поля. Напруга подається на кожну кульку по черзі. Вакуумна зона передається від однієї кульки до іншої. В повітрі утворюється подоба смерчу. На відміну від природнього смерчу тут відсутній вітер. Генератор створює надзвуковий вихор вакууму  - смерч без вітру. Цей смерч всмоктує в себе будь яке тіло, яке знаходиться поруч – метал, камінь, воду… Регулювання сили тяжіння забезпечується шляхом зміни швидкості обертання магнітного поля.
      Крім зазначеного існує інше призначення лунок. В процесі вібрації кульки штовхають одна одну. В місцях контакту виникають великі сили. Кришталь  - дуже крихкий матеріал. Лунки збільшують площину контакту, що зменшує питоме навантаження. Мідне електродне покриття є одночасно демпферним шаром, який попереджує руйнацію кришталю.
      Цим функція сферичного сполучення кульок не обмежується. В сучасному машинобудуванні при виготовленні надточних виробів відбувається настільки близьке зближення сполучених деталей, що вони злипаються між собою за рахунок сили міжмолекулярної гравітаційної взаємодії. Це є прикладом створення статичної гравітаційної взаємодії. В черепі і кульках сили гравітаційного тяжіння збільшується за рахунок динамічного характеру фізичного процесу. При відносно невеликій точності сполучення між кульками знаходиться повітря. В процесі кавітуючої вібрації молекули повітря між камінням поляризуються і вишиковуються в гравітаційні ланцюжки. Поляризовані молекули повітря між камінням стають подовженням кристалічної структури каменів. Вони здатні передавати таке ж потужне зусилля, що і кристали каміння. Молекули поляризованого повітря виконують функцію потужної пружини, яка не дозволяє кулькам розлетітися. Чим коротше гравітаційний ланцюжок повітря, тим більшу силу він здатен передавати. Самий простий спосіб створити ідеальне сполучення деталей полягає в тому, щоб розм’якшити одну деталь, а іншу в неї вдавити. 

Про деякі супутні явища

      Слід відмітити особливість гравітаційної взаємодії в інших сферах науки. При польоті НЛО не виникають «сили інерції». Звернемося до мал. 68в. Вібрація кульок відбувається в горизонтальній площині, а сила гравітації виникає в вертикальному напрямку. Цей фактор робить другий закон Ньютону (будь яка дія породжує протидію) не актуальним. При створенні транспортних засобів  на принципах гравітаційної взаємодії не виникає реактивна сила, яка протидіє руху. Кажучи по іншому, пропадає фізичне поняття «сила інерції». Цей термін є здобутком минулих віків, коли фізика, не здатна була розтлумачити природу гравітаційного тяжіння. Теорія виникнення каверни за рухомим тілом і ударна кавітація перед тілом, що рухається, вичерпно роз’яснюють походження «сил інерції». Рух будь якого матеріального тіла за допомогою генератора гравітаційної взаємодії може бути зупиненим без катастрофічних наслідків і без прикладення гальмівного зусилля. Це відбудеться з тієї причини, що гравітаційний двигун тягне або зупиняє кожну молекулу транспортного засобу і кожну молекулу людини, яка в ньому сидить. Гальмівний шлях такого транспортного засобу дорівнює нулю.

Фот. 69. Фотомонтаж демонструє різницю між гравітаційним тяжінням і гравітаційним відштовхуванням.

      Фот. 69а. Гравітаційна взаємодія породжує явища, спрямовані в протилежних напрямках. Гравітаційне тяжіння (смерч) і гравітаційне відштовхування (блискавка) супроводжують одне одного, але їх дія спрямована в протилежних напрямках. Всмоктувальна сила смерчу спрямована вгору, а блискавка б’є в землю. Смерч породжує чорну темряву, а блискавка – світло. Дія обох сил має лінійчатий характер.
      Фот. 69б. Лінійчата сила гравітаційного тяжіння породжує дерево, яке тягнеться до Сонця.
      Фот. 69в. Блискавка – гравітаційний ланцюжок поляризованого повітря нагадує перевернуте дерево, яке тягнеться до землі.
      Фот. 69г. Приборкання плазми смерчем це – наочний посібник для фізиків-ядерників щодо створення регульованого термоядерного  синтезу.

      Людство біля шістдесяти років без успіху намагається освоїти енергію термоядерного синтезу. Намагання фізиків утримати плазму в установках термоядерного синтезу за допомогою магнітного поля, породженого рухом електронів, приречені на невдачу. Електрон має форму октаедра і створює два типи магнітного поля:
1а. За умов поступового руху за електроном виникає каверна. Всмоктувальна дія цієї каверни створює хоч і «слабке», але постійне за напрямком своєї дії поле. «Слабкість цього поля зумовлена незначною масою електрона. Кожний електрон в цьому русі залишає по собі дуже тонкий слід обуреного фізичного вакууму. Вся множина електронів створює дрібно дисперсну структуру «магнітного» поля.
2а. При обертанні навколо власної осі (спін, породжений тяжінням Сонця) вісім граней електрона породжують навколо нього симетричне восьми полюсне магнітне поле, подібне до магнітного поля Меркурію. За рахунок спіну між суміжними електронами виникає сила гравітаційного відштовхування, яку сучасна фізика називає відштовхуванням однойменно заряджених частинок (див. мал. 39). Відштовхуючи одне одного, електрони утворюють в магнітному полі першого типу дірки, чим порушують його суцільність. Результуюча дія цих полів призводить до появи електромагнітного поля, схожого на решето, через яке витікає плазма.
Нейтрон також створює два типи гравітаційного поля, але вони мають суттєву відмінність:
1 б. При поступовому русі нейтрону за ним у фізичному вакуумі утворюється слід в 10,3 рази ширше ніж слід електрону, що пропорційно поліпшує суцільність магнітного поля.
2 б. У нейтроні за один оборот п’єзокристалічної хвилі  виникає один імпульс гравітаційного тяжіння та один імпульс гравітаційного відштовхування (по відношенню до Землі). Цей фактор зумовлює асиметричний характер створюваного ним поля. Поле, яке створює нейтрон можна порівняти з монопольним магнітним полем Венери. При обертанні нейтронів навколо власного центру мас (спін) між суміжними частинками з однаковою ймовірністю виникає як гравітаційне тяжіння, так і гравітаційне відштовхування. Ці сили нейтралізують одна одну. Наука характеризує такий стан матерії терміном «нейтральний» заряд. Між траєкторіями їх руху не виникають дірки. Приведені фактори зумовлюють можливість створення суцільного і більш потужного поля, ніж електромагнітне поле, створюване електроном.
      Отже, для утримання плазми в генераторі термоядерного синтезу необхідно створювати гравітаційну пастку за допомогою пучка поляризованих нейтронів. Для поляризації і управління потоком нейтронів слід створити камеру, внутрішня поверхня якої покрита п’єзоелектричними елементами, які закручують потік нейтронів у гравітаційний вихор, як то було описано для літаючої тарілки та універсального магніту.

[Тэги:]

Украинский авиационный форум > Форум > Авиационный форум > Тема: Физика для летающей тарелки или квантовая теория гравитации