Физика для летающей тарелки или квантовая теория гравитации

<< < (2/4) > >>

Евгений:
Про помилки традиційної теорії, або чого не міг знати Ейнштейн

Намагання використовувати енергію термоядерного синтезу упродовж шістдесяти років розбиваються о неможливість утримати плазму за допомогою магнітних полів. Таке рішення є нелогічним. В ході термоядерного синтезу вивільняється енергія сильної взаємодії, яка забезпечує цілісність атомного ядра. Магнітне поле породжується дією слабкої взаємодії, яка призводить електрон до руху. Тому намагання утримати плазму, народжену сильною взаємодією, за допомогою поля, породженого слабкою взаємодією можна порівняти з намаганням утримати слона за допомогою мурахі. Плазму слід утримувати за допомогою сильної взаємодії. В наступних розділах будуть розглянуті і цей спосіб, і більш прості способи вирішення енергетичних проблем.
Теоретичні витоки невдач термоядерного синтезу уходять в часи створення закону Бернуллі і закріплені теорією Ейнштейна. Порівняємо два закони збереження енергії Бернуллі та Ейнштейна
ρ v2/2 +ρ g h = const = Е =m c2………..(1)
В формулі Бернуллі ρ — щільність рідини; v — швидкість потоку; h — висота стовпчика рідини; g — прискорення вільного падіння.
В формулі Ейнштейна m – маса тіла; c - швидкість світла.
Приведемо формули до однакового вигляду (стосовно маси)
ρ v2/2 +ρ g h =ρ c 2 ………………………..…….(2)
Скоротимо щільність матерії
V2/2 + g h = c2 ………………………………………(3)
Перетворимо (3) до вигляду
g = (2c2 - v2)/2 h …………………………………...(4)
Наведені формули в приводять до наступних висновків:
1. З фізичної точки зору обидві формули (Бернуллі та Ейнштейна) не коректні. Сила, яка виникає в процесі руху твердого тіла пропорційна величині прискорення, з яким рухається це тіло, а не швидкості його пересування. Окремі молекули води, як і будь якої іншої речовини, є твердим тілом. Рівномірний і прямолінійний рух рідини не призведе до появи підйомної сили, але закон Бернуллі не передбачає зміну траєкторії пересування рідини. Швидкість світла також не може бути універсальним мірилом енергоємності фізичного процесу оскільки вона змінюється в залежності від параметрів середовища, в якому світло розповсюджується. Наприклад
Цитировать

«Донедавна найменша офіційно зареєстрована швидкість світла була трохи більшою за 60 км/год — з такою швидкістю світло рухається крізь натрій за температури —272 C» Light speed reduction to 17 m/c in an ultracold atomic gas

2. Формула (2) вказує на те, що енергія, яка виникає в ході фізичного процесу, пропорційна масі матеріального тіла. Але величина гравітаційного прискорення, з яким рухається тіло, від маси не залежить (формула 4). Звідси витікає висновок: питома сила гравітаційного тяжіння від маси тіла не залежить.
3. Обидві формули нехтують принципами молекулярного устрою матерії. Це твердження витікає з того, що маса молекули є величиною незмінною. Сили, які виникають під час їх руху можуть змінюватися виключно за рахунок зміни величини гравітаційного прискорення, яке на Землі для молекул змінюється в діапазоні від g до G. Але цього не враховує ні закон Бернуллі, ні формула Ейнштейна.
4. Теорія Ейнштейна виходить із постулату, що джерелом гравітаційної взаємодії є матерія. Звідси виникло припущення, що в центрі галактики має існувати надмасивне тіло - «чорна діра», яку ніяк не можуть віднайти астрономи. Це питання розглядалось вище і призвело до твердження, що матеріального об’єкту під такою назвою не існує. Це означає, що в межах нашої галактики теорія Ейнштейну не підтверджується. Перша помилка породжує другу. Аби забезпечити дзеркальний характер фізичних процесів народилася друга вигадка під назвою «антиречовина».
Чим відрізняються електрон і позитрон

Цей розділ є важливим щодо понять гравітаційне тяжіння і гравітаційне відштовхування і крім терміну гравітація пояснює сутність явища, яке називають антигравітацією. Висновки цього розділу будуть підтверджені на прикладі конвертора Годіна-Рощина.
Вище ми дійшли висновку, що електрон не володіє електричним зарядом. В такому випадку не існує і частинка з позитивним зарядом – позитрон; не існує субстанція, яку називають антиречовиною. Існує тільки речовина, яка може обертатися (спін) або в одну, або в іншу сторону. В природному стані під дією тяжіння Сонця всі електрони обертаються в одну сторону. Проте, коли в дослідах ядерної фізики стабільну речовину розстрілюють із надпотужних електронних гармат, то уламки речовини розлітаються у різні сторони і можуть обертатися в протилежних напрямках. Уламки, які обертаються в звичайному напрямку називають електронами. Уламки, які обертаються в протилежному напрямку називають позитронами. Розглянемо як виникають сили гравітаційного відштовхування, або тяжіння в цих випадках.

Мал 39. Коли виникає анігіляція
Мал 39а. Утворення сили гравітаційного відштовхування між двома електронами, які обертаються в одну сторону.
Мал. 39б Народження сили гравітаційного тяжіння між двома електронами, які обертаються в протилежних напрямках.
Мал. 39в. Конструкція електрону і схема сил, що діють на нього в процесі обертання навколо атомного ядра.

На мал. 39а два електрони рухаються у напрямку векторів V1 та V2. На лобових поверхнях утворюються зони енергетично ущільненого фізичного вакууму. На тильних поверхнях утворюються розрідженні зони, означені блакитним кольором. Одночасно електрони обертаються навколо власної осі з кутовою швидкістю J. В наслідок обертання грані женуть перед собою ударну хвилю, замальовану рожевим кольором і означену стрілками Vзустрічне. Ударні хвилі рухаються назустріч одна одній і відкидають електрони один від одного. Так виникає сила гравітаційного відштовхування між двома електронами, яку традиційна теорія називає відштовхуванням однойменно заряджених часинок.
Коли електрони обертаються в протилежному напрямку (мал. 39б) ударні хвилі спрямовані в попутному напрямку. При цьому виникає ефект, добре знайомий нам із аеро- та гідродинаміки. Достатньо провести простий експеримент. Візьміть два листки паперу. Піднесіть їх до роту і подуйте між ними. Листи паперу «злипнуться» - виникає сила гравітаційного тяжіння. Так само два кораблі, які рухаються паралельним курсом, занадто наблизяться один до одного, то внаслідок сили гравітаційного тяжіння вони неминуче зіштовхнуться бортами. Точно така сила тяжіння виникає між двома електронами. Якщо такі частинки опиняться поблизу одна одної, то породжена спіном сила гравітаційного тяжіння буде зближувати їх по спіралі Архімеда. При зіткненні огранена поверхня електронів зупинить їх обертання. Без руху не може існувати і каверна. Пропадає сильна взаємодія, яка забезпечує цілісність елементарних частинок. Електрони розсипляться на нейтрінний пил (від слова нейтріно). Так на сонці розсиплеться замок, побудований із мокрого піску. Дві каверни на тильних гранях (а можливо і три) схлопнуться, породжуючи два, або три кванти енергії.

Про існуючи технічні рішення створення гравітаційної взаємодії

Інерцоїд Толчина

Спосіб пересування інерцоїду є досі необґрунтованим (див. фот. 40). Толчин відносив принцип його роботи до дії сил інерції, що викликає наукові суперечки. В попередніх розділах було доведено, що сил інерції не існує. Сутність цього фізичного явища пояснювалася утворенням каверни на тильній поверхні тіла, що рухається. У випадку низько швидкісного обертання інерцоїду доречно говорити не про утворення каверни, а про зменшення щільності повітря, за рухомими деталями механізму.

Фото 40. Фотографія і схема роботи інерцоїду Толчина.

Розглянемо принцип руху інерцоїду на схемі, зображеній поряд з фото. За допомогою пружинного двигуна навколо осі 3 обертаються в протилежні сторони два грузики 5. На малюнку вони виділені сірим та коричневим кольором. Гальмівний механізм забезпечує обертання грузиків зі змінною швидкістю. В секторіα швидкість їх обертання є найбільшою, а в секторі β – найменшою. В процесі обертання сірий грузик пересувається із позиції 1а в позицію 1б та 1в за годинниковою стрілкою. Відповідно коричневий грузик пересувається проти годинникової стрілки із позиції 2а позицію 2б і 2в. В процесі руху за кожним грузиком утворюється розріджена зона повітря, означена синім кольором. В секторі α розрідження набуває найбільшого значення, що відображено збільшеною довжиною розрідженої зони Δ. В секторі β швидкість обертання грузиків є найменшою. Відповідно виникає і найменше розрідження повітря, означене довжиною розрідженої зони δ. Розріджена зона всмоктує в себе не тільки повітря, але і корпус інецоїда. Виникає сила гравітаційного тяжіння. В секторі α виникає найбільша за величиною сила, означена вектором +Fг.в
. Коли грузики пересунуться в сектор β виникне сила найменшого гравітаційного тяжіння Fг.в., спрямована в протилежну сторону. Коли грузики знаходяться в позиціях 1б и 2б сили гравітаційного тяжіння F1б та F2б нейтралізують одна одну. Під дією зазначених сил інерцоїд здійснює рух за принципом два кроки вперед, - один назад.
Принцип руху інерцоїду ідентичний процесу Броунівського руху молекул речовини. Традиційна наука пояснює виникнення вібрації дією теплової енергії, тобто дією електромагнітної взаємодії. Інерцоїд демонструє що електромагнітна взаємодія до цього процесу не має жодного відношення.
Розглянемо більш досконалий приклад, дію якого помилково приписують силі магнетизму.

Генератор Серла

Джон Серл працював над створенням генератору змінного струму. Несподівано для нього генератори почали самостійно улітати (ймовірно, в космос). Пояснюючи роботу генератора, Серл говорить про високошвидкісний рух електронів, про вакуум навколо пристрою, про надпровідність, левітацію і т. д. Але в цілому він обмежується констатацією набора фактів, які нічого не роз’яснюють. Сутність його пояснень зводиться до безпорадної фрази: «Диск хотів літати». При цьому винахід необхідно визнати геніальним вже навіть з тієї причини, що по суті генератор являє собою діючу модель атома матерії, в якій статор виконує роль атомного ядра, а ролики імітують принцип руху електронів. З точки зору електромагнітної динаміки винахід слід охарактеризувати, як ювелірну роботу. Нажаль пояснення Серла незрозумілі, тому чисельні намагання відтворити винахід залишаються не ефективними. В техніці є менш ефективний, але зрозумілий аналог цього процесу, здатний роз’яснити принцип роботи генератору. Це – гвинтовий авіаційний двигун. Задні поверхні лопотів, відкидаючи повітря від двигуна, створюють силу гравітаційного відштовхування. Перед пропелером іде більш складний процес створення гравітаційного тяжіння. Над спадною ділянкою аеродинамічного профілю утворюється зона розрідженого повітря, яка всмоктує пропелер вперед і призводить літак до руху. Але величина прискорення, з яким відбувається всмоктування повітря є низькою. Тому політ сучасного літака є низько ефективним. Аналогічний процес відбувається в генераторі Серла. При цьому ефективність створення тяглової сили підвищується на декілька порядків. Порівняння з двигуном підкреслює, що електромагнітна динаміка, електрони і магнітні поля, про які говорить Серл, носять в цьому процесі допоміжний характер. Геніальність відкриття полягає в тому, що Серл запропонував (хай випадково) більш ефективний спосіб створення підйомної сили без крил і без двигуна. Джон Серл на практиці довів справедливість твердження ядерної фізики про те, що в основі всіх фізичних процесів лежить фундаментальна гравітаційна взаємодія.

Розглянемо принцип роботи генератора Серла на фот. 41. Поряд зі світлиною надана схема, яка пояснює конструкцію генератора. Створення генератору потребує високої кваліфікації в царині властивостей магнітних матеріалів, але ці знання не здатні надати відповідь на питання, яка сила призводить генератор до руху? Зосередимося на невідомих аспектах проблеми. На схемі зображено статор діаметром D, який складається із магнітних сегментів а, b, с, затушованих для наочності рожевим кольором різної тональності. Число магнітних роликів, означених цифрами 1, 2, 3… має бути кратним кількості магнітних сегментів в статорі. Діаметр роликів означено літерою «d». Кількість соленоїдів (для спрощення малюнку не зображені) також має співпадати з кількістю сегментів в статорі. Простір між роликами зазначимо літерою «Р» і назвемо робочою зоною. В статичному стані генератора магнітні ролики мають зависнути на відстані «m» від статора. Ця забезпечується за рахунок магнітної подушки, утворення якої розглянемо на прикладі роликів 1, 2 і 3. Між роликом 2 і сегментом статора «b» діє сила магнітного тяжіння Fтяж. Під дією цієї сили ролик 2 намагається прилипнути до статору. Одночасно на нього з боку суміжних однойменно заряджених магнітних роликів 1 і 3
діють сили магнітного відштовхування, означені векторами F1 і F3 відповідно. Сумуючись, сили магнітного відштовхування утворюють результуючий вектор F1-3, який нейтралізує силу магнітного тяжіння Fтяж. Ролики зависають над статором. Вектор F2 демонструє, що на ролик 3 діє сила магнітного відштовхування з боку ролика 2 (значення цієї сили ми розглянемо пізніше). Необхідно надати відповідь на питання, навіщо статор зроблено складовим, а не суцільнометалевим?

Мал. 42 пояснює необхідність составної конструкції статора

Розглянемо фізичний термін «врівноважений стан». Фізика відрізняє три типи врівноваженого стану: стійкий, нестійкий та байдужний. Якщо статор виконати суцільнометалевим, то при відхиленні від горизонтального положення статора ролики будуть знаходитися в стані нестійкої врівноваженості. Під силою тяжіння Землі вони будуть скачуватися донизу. Для літаючої тарілки це неприпустимо. Вона має рухатися стабільно в будь якому положенні.
На мал. 42 а розглянемо ролик 2. В статичному стані, крім розглянутих сил, на нього діють сили магнітного тяжіння з боку суміжних сегментів «а» та «с», означених векторами Fа та Fс. При розрахунку зазору «m» (див мал 41 а) ці сили також слід приймати до уваги, але зробити це складно. Складність обумовлена змінним характером цих сил. Для розкрутки та гальмування генератору до ролика 2 прикладається сила ±F. Припустимо, що під дією цієї сили ролик із стійкої позиції 2 пересунувся в нестійку позицію 2'. Віддаляючись від стійкого стану в секторі «b» ролик віддаляється від сектору «а» і наближується до сектору «с». При цьому сила Fа зменшується до величини F'а, А сила магнітного тяжіння з боку сектора «с» збільшується до величини F'с. Виникає сила, яка збільшує силу F на величину ΔF (див. мал. 42б). Складова конструкція статору змінює систему врівноваженого стану роликів. Якби статор був суцільнометалевим, то ролики знаходилися б у стані байдужної рівноваги. Навіть невелике відхилення сили F від тангенціального напрямку здатне зірвати ролик з орбіти. Складова конструкція статору переводить систему в стан стійкої рівноваги. Якщо сила F виведе ролик із стійкого стану над сегментом «b», то під дією сили ΔF він спрямовується до нового стійкого стану над сегментом «с». Складова конструкція статору прискорено відновлює стійку рівновагу ролика над статором. В цій фразі ключовим є слово «прискорено». Якщо до ролика прикласти корисну силу F, то статор безперервно збільшує цю силу, чим викликає самостійний розгін генератора. Така дія статору є важливою на всіх етапах роботи генератора. При розкрутці генератору ця особливість забезпечує стабільний характер процесу. Але більш значущим цей процес стає в разі необхідності термінового гальмування. Магнітна система посилює будь яку сторонню силу ±F, але її дія має допоміжний характер. Розглянемо дію основної сили, яка забезпечує левітацію генератора. Сформулюємо основні вимоги до роботи генератора.
1. Аби генератор набув властивості створювати гравітаційну взаємодію поміж роликами має утворитися каверна (вакуумна зона). Прискорення кавітаційного схлопування каверни за роликом становить G = 5720 g. Розрахунок цього прискорення і методика розрахунку швидкості руху роликів буде надана пізніше. Спрощено можна сказати, що ролики мають обертатися навколо статора з надзвуковою швидкістю.
2. Для досягнення такої швидкості необхідно звести до мінімуму сили тертя. Магнітна подушка генератора забезпечує рішення цієї проблеми.
3. Гальмівна система має забезпечувати ефективну зупинку генератора на всіх режимах його роботи.

Евгений:

Мал. 43. Сила, що розкручує генератор Серла має аеродинамічне походження.

Звернемося до мал. 43а. Процес розпочинається з того, що ролик 3 примусово розкручують, докладаючи до нього силу F. За рахунок магнітного відштовхування між роликами ця сила передається від одного ролика до іншого, приводячи їх до обертання навколо статора зі швидкістю ω. Крім дії магнітних сил на ролики діють аеродинамічні сили, які забезпечать самостійний розгін генератора. Розглянемо цей процес. При обертанні роликів на лобових поверхнях виникає зона ущільненого повітря, означена червоним кольором. Ролик 1 зіштовхується з молекулами повітря «e» та «i» та відкидає їх в напрямку векторів Vвідб. Відкинуті молекули перетікають в зону за роликами в напрямку стрілок Vвсм. В аеродинаміці скажуть, що повітря змикається за роликами в режимі ламінарної течії потоку. На малюнку зона ламінарної течії замальована синім кольором. В міру збільшення швидкості роликів за ними утворюється турбулентна зона голубого кольору. Щільність повітря в ній поступово зменшується. Довжина турбулентної зони характеризується розміром «Т» і поступово збільшується. В момент, коли довжина зони заповнить простір між суміжними роликами (Т=Р; цей момент зображено на мал. 43б) турбулентна зона за роликом 3 почне всмоктувати в себе ролик 2 з силою Fвсм. Прискорення, з яким зона всмоктує в себе ролик перевищує величину g = 9,8 м/сек2. Про це йтиметься в розділі «Фізико-математична модель четвертого способу». Для ролика 2 з’являється сила F = Fвсм, про яку говорилось в коментарі до малюнку 42. Сила, величина якої прискорено збільшується під дією статора. Магнітний ролик 2 всмоктується в розріджену зону і за рахунок сили магнітного відштовхування (див. силу F2 на мал. 41а) передає ролику 3 додаткову силу. На ролик 3 починає діяти сила величиною (F+Fвсм), що призводить до збільшення швидкості ролика 3. Збільшення швидкості ролику, в свою чергу, призведе до подальшого зменшення щільності повітря за ним. Сила всмоктування з боку розрідженої зони збільшується… Виникає ланцюгова реакція самостійного розкручування генератора. В момент, коли швидкість повітря, всмоктуваного в розріджену зону, перевищить швидкість звуку за роликом з’явиться каверна. На мал 43б вона зафарбована білим кольором. Довжина каверни означена розміром «К». З цього моменту генератор починає створювати самостійну силу гравітаційного тяжіння. Він однаково взаємодіє і з Землею і з Сонцем. Оскільки сила тяжіння Сонця більш потужна, то починає зменшуватись вага генератора. Коли каверна повністю заповнить простір між роликами (К = Р) виникне левітація. В природі подібне явище називають смерчем. Відмінність від смерчу полягає в тому, що тут немає вітру. Замість молекул повітря у вихор закручені ролики.
Ланцюговим процесом необхідно керувати, аби вчасно його обмежити. Ймовірно Серл робив це за допомогою соленоїдів. Соленоїди генерують струм, частота і напруга якого ідеально синхронізовані зі швидкістю обертання роликів. Якщо в електричну схему ввести перетворювач частоти виробленого струму, то сила F (див. мал. 43а) діятиме в протилежному напрямку. Складова конструкція статору забезпечить прискорене гальмування генератора.
На основі цього винаходу Серл створив літаючу тарілку. Суттєвим недоліком якої слід вважати підвищену небезпечність у випадку, якщо ролики розлетяться з орбіти. Проте головна проблема полягає у відсутності теоретичного обґрунтування фізичного процесу. З цієї причини науковці не можуть відтворити генератор. Прикладом цьому є спроба російських вчених.

Конвертор Годіна Рощина або гравітація і антигравітація

Цитировать

Цитата розробників конвертора: «Конвертор являє собою нерухомий статор, навколо якого обертається ротор із закріпленими на ньому магнітними роликами ... Всі отримані результати вкрай незвичайні і потребують хоч будь-якого теоретичного обґрунтування. Нажаль, інтерпретація отриманих результатів в рамках загальновизнаних фізичних теорій не в змозі пояснити весь комплекс явищ, що спостерігаються» [10].

Мал. 44. Конвертор Годіна – Рощина.

В ході досліджень установка (мал. 44) набувала потужності 7 квт. і спостерігалося зменшення її ваги на 35%. Відбувалися й інші фізичні явища, які описує Серл: поява потужного магнітного поля, охолодження оточуючого простору, поява холодного світіння. Цей експеримент слід вважати частково успішним, оскільки він підтверджує твердження Серла. Проте, на певному етапі установка зупинялася. Промислово доцільного результату дослідники не досягли. Існують дві причини їхньої невдачі, які відображені в цитаті. Це – відсутність теорії, яка б пояснювала виникнення гравітаційної взаємодії. В свою чергу незнання фізичної сутності процесу призвело до грубої помилки в конструкції генератору. Аби підвищити рівень безпеки (можливість розльоту роликів з орбіти) дослідники вирішили «модернізувати» генератор Серла. Ролики закріпили у сепараторі 3.
Це свідчить про те, що дослідники не розуміють сутність фізичного процесу навіть на рівні механіки. Для забезпечення саморозгону мають існувати змінні параметри конструкції, які забезпечують постійне збільшення швидкості обертання роликів. Наприклад, в автомобілі для зміни швидкості використовують коробку передач. Повинна існувати можливість автоматичного змінення параметрів установки, які визначають принцип її роботи. В генераторі Серла ролики висять в просторі на магнітній подушці без будь якого контакту з суміжними деталями, що забезпечує можливість автоматичного змінення розмірів «Р» і «m» під дією сил, які виникають під час роботи генератора. (див. мал. 41а). Закріпивши ролики в роторі, дослідники унеможливили автоматичне самоналаштування генератору, тобто зробили неможливим безперервне збільшення швидкості роликів. Безпека фізичного процесу завадила подальшому збільшенню підйомної сили. Але несподівано вони отримали протилежний результат: коли генератор розкручували в протилежну сторону його вага збільшувалась. Тобто виникла додаткова сила тяжіння до Землі. Виникає питання, чим відрізняється гравітація від антигравітації?
Цитировать

Вікіпедія: «Антигравитация — предполагаемое противодействие вплоть до полного гашения или даже превышения гравитационного притяжения гравитационным отталкиванием. Теоретически, антигравитация запрещена как принципом эквивалентности сил гравитации и инерции, так и общей теорией относительности из-за отсутствия отрицательной массы, необходимой для создания отрицательной кривизны пространства»
(підкреслено автором).
В цьому твердженні теоретики керуються відомим в сучасній техніці способом створення антигравітації на нижній поверхні авіаційного крила, яка відкидає повітря донизу. При цьому виникає реактивна сила, яка штовхає крило вгору. Звідси витікає хибний висновок: якщо не існує відкидання повітря донизу, то виникнення підйомної сили стає неможливим. Генератор Серла і досліди Годіна – Рощіна доводять зворотне. Для перетворення гравітації в антигравітацію достатньо змінити напрямок обертання роликів. В теоретичному плані цей процес залишається утаємниченим. Розглянемо сутність цього явища.
В природному стані під дією гравітаційної взаємодії між Сонцем і Землею всі молекули повітря або води рухаються в одному напрямку. Циркуляцію повітря в циклоні, або злив води із ванни пояснюють дією сили Коріоліса. При цьому кажуть, що на північній і на південній півкулях Землі воронки обертаються в протилежних напрямках. Це є обманом спостереження, пов'язаним зі зміною системи координат.
Існують дві складові сили гравітаційної взаємодії між Землею та Сонцем. Першу складову визначає закон тяжіння Ньютона. (Теорія четвертого способу народження цієї сили пов’язує зі створенням каверни в процесі ї вібрації матерії на ядерному і молекулярному рівні.) Ця сила спрямована до центру Землі і не здатна забезпечити створення потоків рідини на поверхні планети. Вода або повітря приводяться до руху під дією другої гравітаційної складової. Крім вібрації кожний атом матерії в складі Землі рухається по орбіті навколо Сонця. За кожним атомом виникає чітко спрямована додаткова каверна, яка породжує силу, спрямовану в дотичному до земної орбіти напрямку. Сила гравітаційної взаємодії з Сонцем призводить до спрямованого руху води і повітря на нашій планеті. Цей рух є синхронним для всіх молекул атмосфери і спрямований в одному напрямку. Чому ж нам здається, що воронки обертаються в протилежні сторони?
Земля це - куля в якій ми спостерігаємо будь яке явище в сферичній системі координат. З переїздом через екватор нам здається що воронка стала обертатися в протилежному напрямку. Але ми не здатні спостерігати процес зі сторони. Утворення воронки слід розглядати в площині, дотичній до орбіти Землі. І тоді напрямок обертання воронки стає однаковим. Це спрощено можна пояснити в такий спосіб. Уявіть що два експериментатори стоять по різні сторони скляної двері обличчям один до одного і прикладають до двері два магніти. Магніти прилипають до двері. Один з експериментаторів веде свій магніт по колу, а інший - спостерігає. Другий магніт повторює рух першого. Один спостерігач скаже, що магніти рухаються за годинниковою стрілкою, а другий скаже, що вони рухаються проти годинникової стрілки. Проте сторонній спостерігач скаже, що обидва магніти рухаються синхронно і в одну сторону. Так і з воронками: для стороннього позаземного спостерігача вони крутяться в одну сторону. Але для того, щоб це «побачити» Земля має бути прозорою як скло, тож працювати має уявлення, а не зір. Більш детально до теми гравітаційного тяжіння Землі ми вернемося пізніше.
Отже, всі атоми рідини на Землі під дією гравітаційної взаємодії мають однаковий спін. В коментарі до мал. 39 ми дійшли висновку: якщо елементарні частинки обертаються в одну сторону, то між ними виникає сила гравітаційного відштовхування. Якщо вони обертаються в протилежні сторони, то між ними виникає сила гравітаційного тяжіння. Саме цей ефект спостерігали Годін і Рощін. Якщо ротор конвертора обертається проти годинникової стрілки, то виникає сила гравітаційного відштовхування, яка зменшує вагу конвертора. Якщо ж він обертається за годинниковою стрілкою, то вага збільшується.
Космічний апарат має бути універсальним. Генератор Серла забезпечує левітацію, а конвертор Годіна- Рощина підказує принцип, який забезпечує універсальний характер літального апарату, здатний створювати як силу гравітаційного тяжіння, так і силу гравітаційного відштовхування.

Гравітаційні аномалії Сонячної системи

Сонце і К°

Цитировать

Скорочені цитати: «…після того, як були вивчені 146 космічних систем, схожих на Сонячну ... виявилося, в кожній з них планети оберталися навколо власного світила, точно так же, як в Кеплер-33, розташовуючись у напрямку зниження від найбільшої до найменшої планети. І тільки в Сонячній Системі планети розташовані хаотично, за рахунок чого вона вибивається із загальної картини. Сонячну систему можна назвати космічної аномалією ... Вчені припустили, що Сонце і планети навколо нього розташовані в неправильному порядку штучно... Всі планети Сонячної системи ... налаштовані на Землю. Наприклад, Меркурій рухається синхронно з Землею, а раз в 116 днів утворює з Сонцем і Землею пряму лінію, при цьому, постійно виявляється поверненим до Землі однією і тією ж стороною. Незрозуміло поводиться і Венера. Вона раз у 584 дня наближається на максимально близьку відстань до Землі і завжди однієї і тієї ж стороною. Крім того, Венера - це єдина планета в системі, яка обертається проти годинникової стрілки ». Але сказати, чому так відбувається, вчені поки не можуть».
[url]http://from-ua.com/obzor-pressi/353497-solnechnaya-sistema-sozdana-iskusstvenno.html[/url]

Цитировать

«В теорії ... вісь обертання Сонця повинна була б бути перпендикулярної площини орбіт планет. Але насправді ... спостерігається відхилення в шість градусів. Вчені намагаються знайти відповідь на питання - чому це так? Пояснень було багато, але жодне з них не розкриває всіх особливостей поведінки об'єктів в Сонячній системі ». https://geektimes.ru/post/281752/

Аби пояснити аномалії вчені шукають дев’яту планету «Х», яка має існувати за математичними розрахунками. Але пошуки даремні такої планети не існує. Перш ніж вдаватися до математичних розрахунків, треба визначити фізичну сутність гравітації і тоді з’являється висновок про те, що всі учасники процесу вже відомі. Невідомою є фізична сутність гравітаційної взаємодії. Крім сили гравітаційного тяжіння існує сила гравітаційного відштовхування, яку математика до уваги не приймає. До того ж слід зауважити, що маса Сонця і планет в процесі гравітаційної взаємодії є третьорядним чинником. Як маленький електрон призводить до вібрації протон і нейтрон в атомному ядрі, так маленький Меркурій розгортає вісь Сонця майже перпендикулярно до площини своєї орбіти. Сонячна система створена за законами фізики більш складними, ніж то прийнято вважати.

Мал. 45. Сонячна система. Планети утворюють динамічно врівноважену систему гравітаційної взаємодії, яка створює на Землі умови для життя. Меркурій і Венера з однієї сторони і Марс – Нептун з іншої сторони «викривлюють» фізичний вакуум навколо Землі так, як про викривлення простору говорив Ейнштейн.

Перш ніж розібратися з кожною планетою, коротко сформулюємо принцип гравітаційної взаємодії планет. На мал. 45 за Сонцем голубим кольором зображено каверну, яка символічно відображає, що гравітаційна взаємодія прикладена не до центру мас, а з деяким ексцентриситетом, обумовленим рухом Сонця в галактиці. Меркурій силою гравітаційного тяжіння, на рівні електрослабкої взаємодії, (термін ядерної фізики) надає Сонцю потужного динамічного імпульсу, який розгортає нашу зірку на 7,25°. За третім законом Ньютона «будь яка дія призводить до протидії» - виникає реактивна сила, яка призводить до прецесійного обертання орбіти Меркурію.
Венера стабілізує імпульсний вплив Меркурію; вона надає динамічному імпульсу статичного характеру, чим забезпечує стабільний нахил осі Сонця. Сказане підтверджується тим, що в порівнянні з іншими планетами, орбіти Меркурію і Венери нахилені під кутом «-ω» в у відносно площини екліптики. При цьому вісь обертання Венери майже перпендикулярна площині екліптики. Таким чином, Земля опиняється в зоні стабільної гравітації, яка забезпечує можливість життя. Можливо, в зоні життя раніше знаходився Марс і обертався він в ретроградному напрямку, як Венера. Так було доти, доки Фаетон не спричинив катастрофу в Сонячній системі, яка примусила перейти Марс по другу сторону площини екліптики, додала йому два супутники і примусила обертатися навколо власної осі в протилежну сторону. Катастрофа приєднала Марс до зовнішніх планет Сонячної системи, які врівноважують динамічну систему трьох перших планет. Якби всі планети знаходились в площині екліптики, то динамічна система «Сонце і К0» знаходилася б в стані байдужої рівноваги. Нахил осі Землі 23,4о змінювався б під дією будь якого метеориту або комети. В наш час Марс замінив функцію, яку виконував до катастрофи Уран. Юпітер досі стабілізує Сонячну систему з зовнішньої сторони; його вісь майже перпендикулярна площині екліптики (як у Венери). Сатурн і Нептун, разом з Марсом як і до катастрофи, утворюють протидіючий крутний момент у напрямку ω, що забезпечує стабільний нахил осі Землі під кутом 23,4о (це пояснює наступний мал. 46). Щонайменше один раз така конструктивна особливість врятувала життя на нашій планеті. Чи випадковою була катастрофа Фаетону, чи ні, але на зміну стертим з лиця Землі цивілізаціям і динозаврам прийшла цивілізація Homo sapiens. Розглянемо роль кожної з планет.
Цитировать

«Ранее проведенные исследования показали: за последние 150 лет сила магнитного поля Земли уменьшилась на 10 процентов. За этот период северный магнитный полюс переместился на 685 миль в Арктике. За последнее столетие скорость перемещения магнитных полюсов увеличилась по сравнению с предыдущими четырьмя столетиями». [url]http://www.edgarcaysi.narod.ru/smeshenie_polusov.html.[/url]
Схема 46 пояснює утворення сили, яка призводить до вказаних змін.

Мал. 46 Планети Сонячної системи це – два магніти, які утворюють нахил земної осі.

Сонячна система представлена у якості двох кільцевих магнітів. Для наочності над Сонцем надано зображення такого магніту. Меркурій і Венера разом з Сонцем утворюють внутрішній магніт синього кольору, нахилений під кутом 7° до площини екліптики. Домінуючим в цій парі планет є Меркурій. Цитировать

«Интересно также, что, хотя ближайшими по расположению орбит к Земле являются Марс и Венера, Меркурий в среднем чаще других является ближайшей к Земле планетой (поскольку другие планеты отдаляются в большей степени, не будучи столь «привязанными» к Солнцу)». https://ru.wikipedia.
Меркурий. Марс, Юпітер і інші планети утворюють зовнішній магніт, розташований під кутом 1,85° до площини екліптики в протилежному напрямку; його виділено червоним кольором. Земля розташована між цими магнітами і під дією їх магнітних полів утримується під кутом 23,4о. Блукаючий характер магнітних полюсів Землі пояснюється тим, що зовнішній магніт повільно провертається відносно внутрішнього. Відповідно рідка магма в центрі нашої планети змінює напрямок свого обертання точно так, як під дією сили тяжіння Місяця на поверхні океанів відбувається приплив, або відплив води. Аби остаточно довести, що електромагнетизм є окремим проявом гравітації і, що електричний заряд не має жодного відношення до утворення магнітного (читай гравітаційного) поля Землі, повернемося до аеродинаміки.

Евгений:
Другою особливістю Венери е вітер.Цитировать

«Практически вся её атмосфера вовлечена в один гигантский ураган: она вращается вокруг планеты со скоростью, достигающей 120—140 метров в секунду у верхней границы облаков. Мы пока совершенно не понимаем, как это происходит, и что поддерживает это мощнейшее движение». https://ru.wikipedia.org/wiki/ Венера.
Напрямок урагану співпадає з ретроградним обертанням планети навколо власної осі. Народження урагану слід розглядати в трьох системах координат, в яких відбувається цей процес. Перша фаза відбувається в венеро-центричній системі координат. Обертання планети навколо власної осі в напрямку ω за рахунок сил тертя примушує повітря рухатися в цьому ж напрямку. Швидкість добового обертання планети дуже мала, тому цей рух породжує ледь помітний вітерець. При цьому, до руху приводиться лише тоненький пограничний шар повітря.
Далі процес переходить в геліоцентричну систему координат. Сила тяжіння Сонця посилює цей рух. На мал. 50 представлено вид на північний полюс Венери. Сила тяжіння Сонця Fг.в. прикладена до планети з ексцентриситетом «е». Так саме і з повітрям. Розглянемо дві молекули повітря 1 і 2, які розташовані на відстані R по різні сторони від центру планети. Разом з Венерою вони рухаються по орбіті навколо Сонця. За кожною молекулою утворюється власна каверна блакитного кольору. Сила тяжіння з боку Сонця прикладена до тильних поверхонь молекул з ексцентриситетом «r» - радіус молекули. При цьому для молекули 1 плече прикладення сили зменшується до величини (R-r), а для молекули 2 - збільшується до величину (R+r). Сила тяжіння Сонця в атмосфері створює крутний момент, який перетворює вітерець на вітер, який охоплює по висоті всю атмосферу планети. Далі процес слід розглядати в галактико-центричній системі координат. Планета летить разом з Сонцем у космічному просторі зі швидкістю Vвенери. Навколо неї зі швидкістю V дує вітер. В дію вступають принципи аеродинаміки. В верхній частині малюнку вітер обдуває планету зі швидкістю (Vвенери + V), а в нижній - зі швидкістю (Vвенери – V). На підставі закону Бернуллі зміна швидкості потоку призводить до зміни величини статичного тиску. Вітер із зони підвищеного тиску перетікає в зону зниженого тиску і утворює ураган.
Цитировать

«Венера не имеет магнитного поля. Причина его отсутствия не ясна, но, вероятно, связана с медленным вращением планеты или отсутствием конвекции в мантии. Венера имеет только индуцированную магнитосферу, образованную ионизированными частицами солнечного ветра. Этот процесс можно представить в виде силовых линий, обтекающих препятствие… Поскольку собственное магнитное поле планеты отсутствует, то следует считать, что в железном ядре нет перемещения заряженных частиц — электрического тока, вызывающего магнитное поле, следовательно, движения вещества в ядре не происходит, то есть оно находится в твёрдом состоянии».

Дослідники роблять висновок про відсутність у Венери магнітного поля. Таке твердження є рівноцінним до твердження, що планета не створює гравітацію. Забігаючи наперед, сформулюємо головну причину, за якою дослідники не можуть виявити гравітаційне поле Венери (магнітне поле). Науковці вперше зіштовхнулись з існуванням магнітного монополю (однополюсного магніту), існування якого наука заперечує. Зазвичай лінії магнітного поля мають замкнений характер і спрямовані від одного полюсу магніту до іншого. Виміряти потенціал магнітного поля можливо лише в тому випадку, коли вимірювальний прилад пересувається з однієї еквіпотенціальної лінії поля на іншу. Находячись на одній еквіпотенціальній лінії прилад завжди буде показувати нуль. Нам добре відоме подібне явище на Землі. Неможливо визначити вагу тіла в стані вільного падіння – воно знаходиться у невагомому стані. Точно так дослідницький зонд, який падає на Венеру. Він завжди буде рухатися по еквіпотенціальній лінії монопольного магнітного поля. При цьому сам зонд є другим полюсом цього поля. Якщо зонд увімкне двигун в намаганні перелетіти на іншу траєкторію, то разом з ним перелетить і «другий полюс» гравітаційного променю між Венерою і зондом.
Пояснення слід розпочати з Сонця, яке є головним джерелом гравітаційної взаємодії. Носієм цієї енергії є гравітон (фотон), який розповсюджує енергетичний імпульс в радіальному від Сонця напрямку. Потік гравітонів слід розглядати, як ефірний вітер, який обдуває Венеру (як це розглядає аеродинаміка при створенні підйомної сили). Зіштовхуючись з Венерою гравітони передають їй енергію лише в радіальному напрямку, тобто в напрямку лише однієї із трьох осей Декартової системи координат. Аби на планеті гравітація була повноцінною мають існувати додаткові чинники, які створюють гравітацію в напрямку двох інших координатних осей. Двовимірний характер гравітаційного процесу досягається за рахунок обертання планети по орбіті навколо Сонця. Планета врізається в ефірний (гравітонний) вітер, як авіаційне крило врізається в повітря. Рух планети по орбіті забезпечують атаку на гравітон збоку і надає процесу гравітаційної взаємодії динамічного характеру в напрямку другої координатної осі. Так за рахунок кута атаки крило літака створює підйомну силу. Третя (вертикальна) складова з’являється за рахунок нахилу осі обертання планети відносно площини, в якій лежить її орбіта. В свою чергу, нахил осі планети виникає під силою гравітаційного тяжіння супутників. У Венери супутники відсутні, тому вісь її обертання має бути перпендикулярною до інваріантної площини Сонячної системи (площини, в якій результуюча сила тяжіння всіх об’єктів Сонячної системи дорівнює нулю). Відсутність третьої гравітаційної складової унеможливлює теплову конвекцію магми в ядрі Венери. Динамо-ефект традиційної теорії виникнення магнітного поля в Венері стає неможливим. Крім цього, двовимірний характер гравітаційної взаємодії унеможливлює утворення міцних (тривимірних) кристалічних порід в корі Венери. Це зумовлює сланцеву (двовимірну, слоїсту) структуру кори планети. Якщо на Землі одночасно існують і м’який графіт, і твердий алмаз, то на Венері утворення алмазів є неможливим.

Мал. 50. Народження урагану на Венері.

Розглянемо фізичний процес утворення монопольного магнітного поля. Венера дуже повільно обертається навколо власної осі в напрямку ω (див. мал 51а) . Цей рух породжує невелику за величиною силу відцентрового розкидання магми від осі планети в радіальному напрямку. Величиною цієї сили можна було б знехтувати, проте два більш потужних процеси підсилюють та видозмінюють цей процес. На денній половині Венери під силою гравітаційного тяжіння Сонця магма починає рухатися до поверхні планети в напрямку вектору Fg (див. мал. 51г). При цьому напрямок руху змінюється з радіального на колінеарний. На нічній половині внаслідок обертання планети по орбіті навколо Сонця виникає каверна. На малюнку вона виділена лінією синього кольору і означена літерою «К». Каверна всмоктує в себе магму в напрямку колінеарних векторів FG. Цей процес можна, також, описати на засадах традиційної фізики, як дію відцентрової сили внаслідок обертання планети по орбіті навколо Сонця. Під дією цих двох сил магма розсмоктується від орбіти в протилежні від орбіти сторони. Обидва потоки спрямовані від осі планети. Під дією цих сил магма сочиться по тріщинах розшарованої кори і наче піт через чисельні пори витікає на поверхню планети. Колінеарні потоки розплавленої магми утворюють гравітаційні ланцюжки, довжина яких дорівнює радіусу Венери. Ці ланцюжки цілковито подібні лініям току, які виникають над верхньою поверхнею авіаційного крила (див. мал. 47а). Виникає та саме сила гравітаційного тяжіння, яка тягне вгору сучасний літак. Відмінність від магнітного поля Землі полягає в тому, що у Венери два південних магнітних полюси: лінії магнітного поля виходять від планети і не замикаються через другий полюс. Також стає очевидним той факт, що термін «електричний заряд» не має жодного відношення до утворення гравітації і магнітного поля, як її різновиду. Аби отримати остаточне підтвердження про непричетність «електричного заряду» електрона до магнетизму необхідно надати відповідь на питання, яка сила відкидає від Венери іони сонячного вітру? Адже саме цей факт доводить наявність магнітного поля планети. Забігаючи наперед, слід сказати: гравітаційне відштовхування народжує венеріанський ураган, відзначений на мал. 51г стрілкою червоного кольору Vур. На Землі ми часто спостерігаємо зіткнення повітряних мас. Тож немає нічого дивного в тому, що сонячний і венеріанський вітри створюють енергію гравітаційного відштовхування. Докладно ми розглянемо це явище на прикладі планети Уран.

Фотомонтаж 51. Розгляд «утаємничених» проблем Венери.
Мал. 51а. Переріз Венери. Ядро планети є рідким. Кора планети має сланцеву (розшаровану) структуру, що підтверджує фот. 51д. Через пори розшарованої кори під дією гравітаційних сил на поверхню планети постійно сочиться магма, утворюючи колінеарно розташовані жерла вулканів.
Мал. 51б Карта Венери http://galspace.spb.ru/kart-venus.html. Вважається, що на Венері є від ста тисяч до мільйона вулканів. Це пояснює високу температуру на Венері (477° С). Кількість вулканів, їх зовнішній вигляд і розташування гірської гряди вздовж екватору підтверджують припущення про колінеарний витік магми через кору планети.
Мал. 51в. Для порівняння вказано радіальне розташування жерла вулканів на Землі.
Мал. 51г. Магнітосфера Венери. Магнітне поле Венери являє собою магнітний монополь. Силові лінії магнітного поля мають не замкнений характер. Це зумовлено гравітаційними особливостями Венери. В центрі планети зображене рідке ядро, діаметр якого дорівнює ширині гірської гряди на мал. 51б. Відсутність вертикальної гравітаційної складової виключає можливість теплової циркуляції магми в ядрі. Магма постійно, але дуже повільно витікає на поверхню Венери колінеарними потоками. Це зумовлює появу монопольного магнітного поля.
Фот. 51д. Сланцева структура поверхні Венери свідчить про те, що гравітація на планеті ефективно діє лише в напрямку лише двох осей Декартової системи координат. В перпендикулярному до площини орбіти напрямку гравітаційна взаємодія на Венері є аномально малою.

Навіщо Землі потрібний Місяць?

Вище стверджувалось, що гравітація, як і світло не розповсюджується через тверду матерію, оскільки і гравітаційна енергія розповсюджуються гравітоном. Це означає, що гравітаційна взаємодія прикладена до зовнішніх поверхонь твердих тіл. В середину тіла гравітаційна енергія розповсюджується шляхом обміну енергією між молекулами шляхом створення поляризованих гравітаційних ланцюжків. Це твердження має доказ на прикладі гравітаційної взаємодії між Землею і Місяцем. Відомо, що Місяць до Землі завжди повернутий однією стороною. На мал. 52 жовтими лініями означено поверхні до яких прикладена сила гравітаційного тяжіння між Землею і Місяцем. Процес стає зрозумілим якщо уявити, що жовтим кольором означено магнітні поверхні, які притягуються одна до одної. А на зустрічне питання, чому Земля не відповідає взаємністю щодо Місяця? Відповідь дають приплив та відплив. На Землі функцію магніту виконують рухомі субстанції - повітря і вода. Вони послуговують демпфером, який пом’якшує жорстке тяжіння Сонця і Місяця. Місяць такого демпфера не має. Земля за розмірами схожа на Венеру. Під дією гравітаційного тяжіння Сонця Fg вона мала б обертатися повільно за годинниковою стрілкою. Проте Місяць примушує її обертатися швидко і в протилежному напрямку. Маса тіл в процесі гравітаційної взаємодії не є визначальним параметром. Потужність процесу визначається іншими чинниками, а саме:
1). Доцентрову силу гравітаційного тяжіння, крім закону тяжіння, можна розрахувати за відомою формулою F= m V2/R, тобто сила гравітаційної взаємодії залежить від швидкості, з якою планета рухається у Всесвіті, хоча більш правильно говорити - від прискорення. Сонце рухається в галактиці зі швидкістю 230 км/сек. Земля разом з Сонцем рухається зі швидкістю 230 ± 30 км/сек. Тут 30 це – швидкість руху Землі по орбіті навколо Сонця. Місяць в галактиці рухається зі швидкістю 230±31 км/сек і створює найбільш потужну питому силу гравітаційної взаємодії.
2). Сила тяжіння Сонця Fg прикладена до Землі в точці В з ексцентриситетом е = 800 метрів. Натомість сила тяжіння Місяця Fm прикладена дотично до кола радіусом С на відстані 4750 км від центру планети (відстань від центру Землі до загального центру мас Місяця і Землі). Має місце нерівність с ≫ е. Вказані фактори забезпечують обертання Землі навколо власної осі проти годинникової стрілки. Тут слід зробити зауваження. Технічно освічені люди вважатимуть, що сила тяжіння з боку Місяця прикладена до Землі в центрі миттєвого обертання, який співпадає з загальним центром мас. Це не так. Для сили тяжіння не існує центру мас. Якщо Сонце, чи Місяць закручують одну молекулу в певному напрямку, то за рахунок поляризації в цьому напрямку закручуються всі молекули планети. Це явище в ядерній фізиці характеризується терміном спін. На малюнку спін трьох молекул означено червоними стрілками ω. В цьому русі сила тяжіння Місяця перевищує силу тяжіння Сонця. Якби у Землі не було Місяця, то доба становила б, як на Венері – 3000 годин замість 24-ох, і Сонце сходило б на заході.

Мал. 52 Гравітаційна взаємодія між Сонцем, Землею і Місяцем.

Вплив Місяця на Землю має й інші фізичні наслідки. Протилежна за напрямком дія Сонця і Місяця створює можливість хаотичного руху повітря і води на нашій планеті. Виникає Броунівський рух молекул. Це змінює фізичні властивості газів. На інших планетах властивості газів і рідин є зовсім іншими. Наприклад, на Венері, ламінарний ураган дує завжди в одному напрямку зі швидкістю до 110 м/сек. Місяць вносить в жорстку гравітацію ту м’якість, коли вітер змінює свій напрямок, коли спека змінюється прохолодою. Місяць робить можливим життя на нашій планеті.

Меркурій

Цитировать

Вікіпедія «В 1859 году была обнаружена особенность движения планеты Меркурий, сыгравшая исключительную роль в истории физики. Это смещение оказалось первым движением небесного тела, которое не подчинялось ньютоновскому закону всемирного тяготения. Физики были поставлены перед необходимостью искать пути модифицировать или обобщить теорию тяготения. Поиски увенчались успехом в 1915 году, когда Альберт Эйнштейн разработал общую теорию относительности; из уравнений ОТО вытекало именно такое значение смещения, которое фактически наблюдалось»…

Ейнштейн запропонував складне математичне рішення проблеми. Але його фізична модель зводиться до надмірно простого твердження: біля масивних астрофізичних тіл відбувається викривлення простору і часу. Тобто гравітація з’являється у чарівний спосіб без будь якого фізичного процесу з боку матерії. Виникає серія питань: яку субстанцію викривлює матерія, в який спосіб вона це здійснює і яку форму має викривлений простір? Крім цього, у Меркурія, як і у Венери немає супутника. Тому він під силою тяжіння Сонця мав би обертатися навколо власної осі в ту саме сторону, що і Венера, але він обертається в протилежному напрямку. На ці питання теорія Ейнштейна відповіді не надає. Крім цього, у випадку з Меркурієм відбувається рідкісне, невідоме для сучасної науки явище – гравітаційне відштовхування астрофізичних тіл. Про це явище говорить квантова фізика. Меркурій і Сонце не тільки притягують один одного, але один раз на меркуріанський рік вони відштовхуються один від одного точно так, як притягуються або відштовхуються один від одного два магніти.
Для того, щоб зрозуміти рух Меркурію, фізичний процес слід розглядати в галактико-центричній (не в геліоцентричній) системі координат. Звернемося до мал. 53. Сонце рухається в галактиці зі швидкістю Vc і обертається навколо власної осі з кутовою швидкістю ωс. Навколо нього обертається Меркурій. Характерними в його орбіті є точки 5 і 9. На ділянці між точками 9, 1, 5 Меркурій рухається прискорено назустріч Сонцю зі швидкістю «- Vм». Галактична швидкість планети в точці 3 становить величину (Vc – Vм). Прискорений характер руху на цій ділянці свідчить, що наближення до Сонця відбувається під дією гравітаційного тяжіння. На ділянці орбіти 5, 6, 9 рух Меркурію є попутним і сповільненим; галактична швидкість в точці 7 становить (Vc + Vм). Сповільнений характер руху свідчить про те, що на цій ділянці тяжіння Сонця здійснює гальмівну функцію. Постає питання, дію якої сили гальмує тяжіння Сонця? На початку цієї роботи ми розглядали прискорений рух повітря перед пропелером і сповільнений рух за ним. Так само працює Сонце. Спочатку воно прискорено притягає Меркурій, а потому відкидає його, утворюючи астрофізичну круговерть. Можна надати ще одне порівняння: так летить кинутий в гору камінь. Вгору він летить сповільнено, в верхні точці зупиняється і прискорено падає на землю. Виникає питання: яка сила кидає Меркурій і, чому потому він не падає на Сонце?
Згідно з законом збереження кількості руху швидкість Меркурію в протилежних точках орбіти 3 і 7 має бути однаковою за своєю величиною. Але в дійсності в цих точках галактична швидкість Меркурію змінилась на величину 2 Vм. Згідно законів механіки зміна швидкості призводить до зміни величини доцентрової сили, яка утримує планету на орбіті. Аби забезпечити стабільність орбіти має відбуватися процес автоматичного само-налаштування динамічної системи Сонце - Меркурій. Виникає питання, в якому місці і в який фізичний спосіб відбувається цей процес? Розглянемо фізичний процес, який надає відповідь на поставлені питання.

Мал. 53. Фізична модель утворення прецесійного руху орбіти Меркурію.
Мал. 53а. Схема прецесійного обертання орбіти Меркурію.
Мал. 53б. Збільшена схема фізичного процесу в точках 4-6 на мал. 53а.

Під дією хаотичної вібрації елементарних частинок матерії на Сонці навколо нього утворюється статична каверна блакитного кольору. Внаслідок руху в галактиці зі швидкістю Vc за Сонцем утворюється динамічна каверна, виділена синім кольором. Ці каверни є тим викривленням простору, про яке каже Ейнштейн. Навколо Меркурію існують такі ж каверни. Його динамічну каверну зафарбовано салатовим кольором. В довільній точці 2 (мал. 53а) на Меркурій діють дві сили: сила тяжіння Fg, спрямована до Сонця з ексцентриситетом ас, і привідна сила Fτ (див. також мал. 48). Під дією сили тяжіння Fg має відбутися падіння планети на Сонце, крім цього, прикладена з ексцентриситетом ам, ця сила закручує Меркурій навколо власної осі за годинниковою стрілкою (як Венеру).

Евгений:
Привідна сила Fτ забезпечує обертання планети по орбіті і створює слабку за своєю величиною силу гравітаційного відштовхування Fвід, яка не здатна припинити падіння на Сонце. Розглянемо процес, який в точці 4 посилить силу відштовхування Fвід і примусить планету обертатися в протилежному напрямку (див. збільшену векторну схему на мал 53б). Досі ми розглядали рух Меркурію за допомогою законів механіки, притаманних руху твердих тіл. Але в цьому процесі приймає участь фізичний вакуум. До законів механічного руху додаються закони вакуумної динаміки, подібні до законів гідродинаміки. В коментарі до мал. 39 згадувався ефект виникнення сили тяжіння на прикладі кораблів, які рухаються в попутному напрямку. Між судами виникає сила тяжіння, яка зіштовхне їх бортами. Проте при зустрічному русі може виникнути сила гравітаційного відштовхування. Для цього необхідно, щоб планета оберталася навколо власної осі в одну сторону з Сонцем - проти годинникової стрілки, як то розглядалося для двох електронів на мал. 39. Розглянемо процес народження сили гравітаційного відштовхування, який не дозволить впасти Меркурію на Сонце і примусить обертатися його проти годинникової стрілки.
В точці 4 Меркурій входить в динамічну каверну за Сонцем (мал. 53б). В цей момент на лобовій поверхні планети виникає холодне сяйво, що відображено на виносці І (мал. 53а народження світла обґрунтовувалось в коментарі до мал. 31). Сяюча зона охоплює і денну, і нічну половину лобової поверхні планети. Це підтверджує:Цитировать

«Свечения на Меркурии варьируются со временем, хотя согласно традиционной модели, они должны быть постоянными из-за близости планеты к Солнцу. На темной стороне Меркурия в течение нескольких дней появляются и исчезают яркие коротковолновые излучения ультрафиолетового света». [url]http://radosvet.in/16580-fenomeny-planet.html.[/url]
Поява холодного світіння свідчить про те, що відбувся перехід від рівня макроскопічних фізичних явищ до рівня ядерної фізики; від рівня гравітаційної до електрослабкої взаємодії. З цього моменту діючи сили зростають. В точці 5, коли статичні каверни Сонця і Меркурію увійдуть в безпосередній контакт сила гравітаційного відштовхування зростає разів до сили електрослабкої взаємодії (за твердженням ядерної фізики різниця між цими силами збільшується в 1025 разів). Ця сила прикладена до Меркурію з ексцентриситетом «ам» від центру мас. Вона викидає планету із каверни і примушує обертатися проти годинникової стрілки. При виході з каверни зникає холодне сяйво і діючи сили від величини електрослабкої взаємодії повертаються до рівня гравітаційної взаємодії. Динамічний імпульс, набутий під час відкидання із каверни, під дією сил Fg і Fτ поступово зменшується. Рух на ділянці траєкторії між точками 6-7-9 стає сповільненим; змінною має бути і кутова швидкість обертання Меркурію навколо власної осі.
Розглянемо проблеми, пов’язані з магнітним полем Меркурія. Вісь обертання Меркурію перпендикулярна до площини, в якій він обертається навколо Сонця. Це означає, що у Меркурія(як і у Венери) відсутня вертикальна складова гравітації. Отже, в ядрі Меркурія неможлива теплова конвекція магми; неможливим стає динамо-ефект утворення магнітного поля. Замість теплової конвекції відбувається рух магми під дією сил гравітаційної взаємодії, як то розглядалося для Венери. В наслідок повільного обертання Меркурію навколо власної осі зі швидкістю ω виникає відцентрове розкидання магми від осі обертання в горизонтальному напрямку (мал. 54в). Більш потужні процеси гравітаційної взаємодії посилюють цей процес. Гравітаційне тяжіння Сонця і всмоктувальна дія каверни «К» розсмоктують магму в протилежні від орбіти сторони в напрямку колінеарних векторів Fg та FG. Зіштовхуючись з твердою корою планети, магма закручується у вісім турбулентних вихорів, означених на малюнку цифрами 1, 2, 3, 4… за кількістю вісьмох стереометричних секторів з тілесним кутом 90о, із яких складається куля (два сектори для наочності вирізані). Відповідно Меркурій утворює вісім магнітних диполів, що наочно підтверджується науковою візуалізацією на мал. 54а. Меркурій має два південних полюси S, розташованих горизонтально; на цитованому мал. 54а вони помилково означені різними літерами S та N. Причому вони не точкові; на поверхні планети вони утворюють дві плями розмір яких дорівнює діаметру розплавленого ядра планети d (на мал. 54б та 54в вони виділені лініями блакитного кольору). Північних полюсів Меркурій має чотири, проте більш правильно казати, що Меркурій має північну площину; на малюнку 54 в вона відображена червоними векторами N.

Мал. 54. Народження магнітного поля Меркурію.
Мал. 54а. Так науковці цілком правильно зображають магнітне поле Меркурію з вісьмома магнітними диполями. Проте наведене позначення S та N є помилковим: тут має бути однакове позначення S - S. Меркурій має не північний полюс, а північну площину, яку означив чотирма векторами N.
http://spacegid.com/magnitnoe-pole-merkuriya.htm
Мал 54б. На цьому зображенні дослідники називають магнітне поле Меркурію дипольним. При цьому вони не помічають різну густину магнітних ліній. Для Урану таке зображення називають квадрупольним (чотирьох полюсним). Тобто для науковців фізичний процес утворення магнітного поля Меркурію є незрозумілим настільки, що застосовується навіть різна термінологія і різні малюнки. До того ж, магнітне (гравітаційне) поле Меркурію має різко змінюватися в той момент, коли на зміну гравітаційному тяжінню приходить гравітаційне відштовхування.
Мал. 54в Утворення вісьмох магнітних диполів в рідкому ядрі Меркурію під дією сил гравітаційної взаємодії. Відтінками жовтого кольору означено розшарований характер течії магми, як слідство відсутності вертикальної складової гравітаційної взаємодії.
Мал. 54г. Магнітне поле, яке породжує розплавлене ядро Меркурію, за формою схоже на кумват – фрукт з чотирма дольками, при цьому кожна «долька» планети розбивається на два диполі. Для візуалізації форми поля навмисно обрано живий організм (фрукт), адже цей тип гравітації лежить в основі життєвих процесів. Розмір магнітного поля визначається радіусом дії гравітаційного відштовхування в напрямку S і силою гравітаційного тяжіння в напрямку N. Якщо для Землі диполь замикається на відстані між північним і південним полюсами Землі (πD/2), то для Меркурію ця відстань вдвічі коротша (πD/4). Крім цього асиметрична форма магнітного диполю забезпечує домінуючу дію гравітаційного тяжіння, коли гравітаційне відштовхування S відбувається в напрямку однієї координатної осі, а імплозія відбувається в напрямку двох координатних осей N. Розсіювання енергії супроводжується її схлопуванням подвійної потужності. На Землі такий тип гравітації притаманний живим організмам, що вдвічі зменшує енергетичні витрати на здійснення фізичного процесу.
Мал. 54д демонструє розмір магнітного поля Землі. В середині земної кулі може розміститися все магнітне поле Меркурію.

Аби зрозуміти фізичну сутність каверни слід провести аналогію з уявленнями електромагнітної динаміки. Сучасна теорія вважає що електрон є носієм електричного заряду, який створює у просторі статичне магнітне поле. Коли електрон починає рухатися він породжує у просторі динамічне електричне поле. Результуючу дію (статичну + динамічну) називають електромагнітним полем, або квантом електромагнітної енергії, який, відділившись від електрону, може існувати в просторі самостійно без будь якої участі з боку матерії. Те що традиційна наука називає електромагнітним полем, а квантова фізика - фізичним вакуумом є двома назвами однієї і тієї ж субстанції. Обидва напрямки сучасної фізики визнають існування цієї енергетичної субстанції. Народне прислів’я каже: «Як курку не називай, аби яйця несла», але знести яйце під назвою «гравітація» обидві «курки» не в змозі, оскільки приписують матерії властивості, якими вона (матерія) не володіє. А саме, електрон не володіє електричним зарядом. Особливістю, яка відрізняє електрон від інших частинок, є його стереометрична форма. Він має форму октаедра, а не кульки. Фахівці аеродинаміки при цьому б сказали, що він має дуже погані аеродинамічні характеристики. Обертаючись навколо власної осі електрон створює потужне обурення простору, яке в гідродинаміці називають турбулентним вихором. Інші частинки мають округлену форму і подібного обурення не створюють. Тобто енергією володіє не електрон, а фізичний вакуум навколо нього. Науковці вважають, що електрон володіє властивостями і матеріальної частинки, і хвилі на тій підставі, що при проходженні електронів через дві щілини (досліди Юнга та інших) виникає інтерференційна картина. Насправді ці досліди доводять існування ефіру, в якому рухається електрон. Електрон може пролетіти лише через одну щілину, а породжене ним обурення ефіру (хвиля чи квант) здатні пролетіти через дві щілини. Причиною, яка породжує це явище є існування ефіру, спін електрону та його огранена форма. (див. мал. 39). Отже, статичну каверну, яка народжується в атомному ядрі в наслідок вібрації елементарних частинок матерії, слід ототожнити з терміном «електричний заряд». Чим більше атомів входить в склад матеріального тіла, тим більше розмір статичної каверни, яку вони утворюють. В астрофізиці статична каверна має зазвичай сферичну форму.
Коли в додаток до вібрації матеріальний об’єкт починає спрямований рух, то наука (електромагнітна динаміка, гідродинаміка, фізика твердих тіл) починає говорити про динамічні процеси. При цьому обурення простору відбувається вже не у всі сторони одночасно, а спрямовано. На лобовій поверхні утворюється енергетичне ущільнення фізичного вакууму. На тильній поверхні утворюється енергетичне розрідження - динамічна каверна. На лобовій поверхні діє потужна, але короткодіюча електрослабка взаємодія. На тильній поверхні діє більш потужна сила гравітаційного тяжіння, яка має необмежений радіус дії. Результуюча каверна за формою набуває вигляду витягнутої дощової крапельки і може бути ототожнена з квантом електромагнітної енергії. На малюнку 54д каверна, яку породжує Земля, виділена червоною лінією. Вона – невидима, проте народження світла навколо неї і наукові виміри напруженості магнітного поля дозволяють скласти судження про її форму і розміри. На цьому малюнку надана художня візуалізація сучасних уявлень про «викривлення простору», проте на фот. 34б надане наукове фото, яке свідчить про існування гравітаційного променю між Сонцем і Землею.

Порівняння Венери та Меркурію приводить до несподіваного висновку. В обох випадках відсутня вертикальна складова гравітаційної взаємодії. У випадку з Венерою це призвело до утворення кори сланцевого типу. Низька механічна міцність і розшарована структура кори призводять до того, що через кору на поверхню планети просочується магма. Це, в свою чергу, призвело до утворення однополюсного магнітного поля Венери.
На Меркурії кора має міцну тривимірну структуру. Про це свідчать два чинники. Перший це - припинення вулканізму: магма не здатна здолати міцну кору планети. Більш вагомим є другий доказ. При прольоті Меркурію через каверну Сонця на зміну гравітаційному тяжінню приходить електрослабке відштовхування. Один раз на меркуріанський рік можливий зріст сили в 1025 разів (ця порівняльна цифра ядерної фізики навіяна помилковими уявленнями про уявну слабкість гравітаційної взаємодії). Аби витримати таке навантаження кора Меркурію має бути міцною. Якби кора Меркурію сформувалася за теперішніх умов, то в наслідок відсутності вертикальної гравітаційної складової кора мала б сланцеву структуру. В такому випадку Меркурій створював би однополюсне магнітне поле (як Венера). Проте Меркурій утворює вісім дипольних магнітних утворень. Отже кора Меркурію сформувалася в часи, коли він мав розвинуте магнітне поле, тобто коли навколо нього обертався власний супутник. Під дією супутника вісь Меркурію була нахилена під, кутом приблизно таким, як у Землі. Нахил осі забезпечував утворення повноцінної гравітації у напрямку трьох Декартових осей координат. В цих умовах сформувалася міцна кора планети. Але катастрофа в Сонячній системі знищила його супутник, призвела до утворення восьми-дипольного магнітного поля і перевела Меркурій на витягнуту прецесійну орбіту, на якій він знаходиться по теперішній час.

Фаетон – Уран –Сатурн – Юпітер – Марс – Меркурій - Нептун

У вигляді легенди про Фаетон до нас дійшли відомості про космічну катастрофу, яка змінила вигляд Сонячної системи. Виникла гіпотеза про те, шо пояс астероїдів сформувався внаслідок руйнування планети, яка існувала між Марсом і Юпітером. Проте сучасні вчені дійшли висновку, що Фаетон не міг бути планетою земного типу. Розглянемо іншу гіпотезу, яка має докази, надані головним учасником цієї події – планетою Уран і головними постраждалими – планетами Марсом та Меркурієм. На Землі (приблизно 16 млн років тому?) ця катастрофа ледь не призвела до загибелі життя. З тих пір Цитировать

«Уран вращается довольно странным образом, так как его ось вращения наклонена к перпендикуляру под углом больше 90°… Причины этого явления не известны. Предположение о том, будто планета подобного размера может «перевернуться» в результате столкновения с каким-то массивным объектом, кажется абсолютно неубедительным, но когда меня просят придумать лучшее объяснение, я вынужден признать своё поражение». [url]http://solmeh.na[/url]ωrod.ru/body7.htm.
Розглянемо катастрофу, яка відбулася у Сонячній системі на пам’яті людства (див. мал. 55).

Мал. 55а. Траєкторія пересування Фаетона і його уламків в Сонячній системі.
Мал. 55 б. Проходження і руйнація Фаетону в каверні Урану.

Від початку Уран був такою саме ретроградною планетою, як і Венера. Вісь його обертання була перпендикулярна до площини орбіти і обертався він за годинниковою стрілкою, доки не з’явився прибулець з поза меж Сонячної системи (або з її окраїн) Фаетон. Ця планета пролетіла дуже близько до Урану, але прямого зіткнення не відбулося. Процес, який призвів до руйнації Фаетону слід розглядати за фізичними принципами утворення гравітаційного тяжіння і гравітаційного відштовхування, викладених для Меркурію. Фаетон, який обертався навколо своєї осі в напрямку ω (за годинниковою стрілкою), під дією сили тяжіння пролетів занадто близько до Урану через нижню частину його динамічної каверни. До того ж він влетів в каверну не всім тілом, а лише своєю верхньою частиною, як то зображено на малюнках 55б та 56. Прольот через каверну породив світло і руйнування, які відчуло на собі людство і склало легенду про Фаетон. Нижня поверхня Фаетону опинилась під дією гравітаційного тяжіння Урану, а верхня частина – під дією електрослабкого відштовхування. Величина цих сил зумовлена прискоренням гравітаційної взаємодії G = 5720 g (розрахованої для Землі) становить
8,69/9,81 ⨯5720 = 5066 кГ/см2, тут 8,69 м/сек2 та 9,81 м/сек2 – величина прискорення вільного падіння для Урану і для Землі. Ці спрямовані в протилежні сторони сили розірвали планету. Уламки розлетілись по трьох траєкторіях і спричинили серію катастрофічних подій.
Нижня частина Фаетону, яка опинилась поза каверною, під дією гравітаційного тяжіння Сонця і законів механіки утворила два потоки уламків, означених кривими лініями помаранчевого кольору:
1. В наслідок обертання Фаетону навколо власної осі ω частина уламків під дією відцентрового розкидання віялом розлетілися в напрямку, означеному стрілкою Vрад (див. мал. 55б). До цієї частини уламків ми повернемося згодом.
2. Друга частина уламків продовжила свій шлях по параболічній траєкторії на підставі закону тяжіння Ньютона. Траєкторію їх польоту відображено на мал. 55а і 55б кривою лінією «Н» помаранчевого кольору. Частину цих уламків захопив Сатурн; так утворилось його кільце. По тому утворилося кільце Юпітеру. Значна кількість уламків утворила пояс астероїдів. Найбільш швидкісні уламки від руйнації Фаетону продовжили свій шлях до Нептуна, спотворили його так само, як і Уран і утворили кільце навколо нього. Решта улетіли далі.
3. Уламки, які утворились в каверні Урану, силою гравітаційного відштовхування були відкинуті по траєкторії, яку визначає закон фізики про рівність кутів падіння та відбиття від статичної каверни. На мал. 55б ця траєкторія відзначена стрілкою бірюзового кольору Vвід. На мал. 55а траєкторія їх польоту означена кривою «В» бірюзового кольору. Загалом уламки третього типу були розкидані віялом між траєкторіями «Н» та «В» і вразили внутрішні планети Сонячної системи Марс і Меркурій.
До цієї катастрофи Марс був такою ж ретроградною планетою, як і Венера. Потужне бомбардування http://www.dopotopa.com/velikaya_katastrofa_na_marse.html і два уламки Фобос і Деймос змінили напрямок обертання цієї планети. Падіння поодиноких астероїдів будь якого розміру не може змінити обертання планети на протилежне, навіть якщо імпульс від зіткнення буде достатнім для цього. Після зіткнення планета почне тимчасово обертатися в зворотному напрямку. Проте під дією сонячного тяжіння, прикладеного з ексцентриситетом в протилежну сторону, цей рух швидко згасне і згодом планета почне обертатися в належному їй напрямку. Для того, щоб імпульс від удару не згаснув необхідна наявність супутників, які б нейтралізували силу сонячного тяжіння (як то розглядалося для Землі і Місяця). Саме цю функцію досі виконують Фобос і Деймос.
Наблизившись до Меркурію уламки Фаетона знищили його супутник, про що йшлося в попередній главі. Крім цього, відлітаючи від Меркурію уламки силою гравітаційного тяжіння відтягнули планету від Сонця, надавши його орбіті сучасного вигляду. В перигелії Меркурій після цього періодично влітає в динамічну каверну Сонця. Це породжує силу гравітаційного відштовхування і примушує Меркурій рухатися по прецесійній орбіті.

Навигация

[0] Главная страница сообщений

[#] Следующая страница

[*] Предыдущая страница