Физика для летающей тарелки или квантовая теория гравитации

(1/4) > >>

Евгений:

Мал. 19. Права сторона того ж самого кратеру випуклої форми свідчить, що прямолінійний рух сонячного вітру викривлюється під всмоктувальною дією каверни, яка утворюється за пагорбом. Сам пагорб проглядається за астронавтом праворуч від нього. Випукла форма кривої ВСА і змінний радіус кривизни свідчать, що рух сонячного вітру в вертикальному напрямку є прискореним.

      Запишемо умови задачі.
Дано: частинка сонячного вітру рухається у вакуумному просторі зі швидкістю V = 750000 м/сек. На відрізку ВЕ довжиною S = 11,8 м під дією гравітаційної взаємодії вона в вертикальному напрямку подолала шлях довжиною АЕ = h = 0,47 м.
Необхідно визначити величину прискорення гравітаційної взаємодії G, з яким сонячний вітер рухається в вертикальному напрямку. Дією прискорення вільного падіння на Місяці (g = 1,6 м/сек2) знехтуємо.
Рішення.
Для елементарної частинки, яка рівномірно рухається в горизонтальному напрямку запишемо формулу пройденого нею шляху
ВЕ = S = Vt , де t - час за який пролетить цей шлях частинка;
Час в путі становить
t = S / V…………….(1)
В вертикальному напрямку рух частинки є прискореним. Пройдений нею шлях АЕ визначається за формулою
АЕ = h = G t2/2;  звідси час в путі становить
t = (2 h / G)0,5…….(2)
Порівняєм (1) и (2) і визначимо прискорення
G = 2h(V/S)2
Підставимо вихідні умови і отримаємо
G = 3.500.000.000 м/сек2, що в 2,2 мільярди разів перевищує прискорення вільного падіння g на Місяці.
З таким прискоренням  може рухатися матерія в бідь якій точці космічного простору (включаючи фізичні процеси на Землі. Але це – ще не найвищий показник. Прискорення може бути більшим в процесах які супроводжуються народженням світла.

Чому повзає каміння по Землі і на Місяці


    В долині смерті повзає каміння. Характерними ознаками фізичного процесу є те, що перед каменем виникає кратер і навал землі, а за каменем залишається слід, як за бульдозером. На фот. 20а і на пояснювальних схемах вектором V означено швидкість вітру. Тут працює аеродинаміка з додатком, який традиційна теорія не враховує. Почнемо з того, як цей процес могла б роз’яснити аеродинаміка. Камінь віддалено нагадує аеродинамічний профіль крила, який обдувається потоком повітря. При цьому виникає підйомна сила, спрямована перпендикулярно до верхньої поверхні каменю. Ця сила одночасно зменшує вагу каменю і тягне його в напрямку вітру. На мал. 20 б ця сила відображена двома векторами. Вектор Fлам виникає на ділянці, де рух повітря є ламінарним. На крутій ділянці вектором Fтурб зазначена поява підйомної сили за рахунок утворення турбулентності. Ця сила за величиною більше, ніж сила на ламінарній ділянці. Під каменем іде інший процес, який теж відомий в авіації. В тріщинках землі вітер утворює повітряну подушку, яка додатково збільшує підйомну. Але далі пояснити процес аеродинаміка не в  змозі. Як виникає кратер перед каменем? Цей процес стає загадковим тому, що традиційна теорія не знає про роль пилу в цьому процесі.

Фотомонтаж 20. Повзучій камінь і схеми сил, які приводять його до руху.
Фото 20а. Камінь повзе по пустелі, наче бульдозер, утворюючи перед собою кратер і навал пилу.
Мал. 20б - Схема фізичного процесу. Мал. 20в – збільшена виноска І на мал. 20 б.

На малюнках 20б та 20в. під каменем пил зазначено цяточками коричневого, а над каменем -  зеленого кольору. Стрілками синього та чорного кольору означено рух повітря над каменем і під ним.  Пил, попадаючи в турбулентний вихор перед каменем, створює додаткову силу тяги, зазначену вектором Fграв. Пил більш як в тисячу разів важче за повітря. Він не може крутитися у турбулентному потоці з такою ж швидкістю, як повітря. За кожною пилинкою виникає вакуумне утворення (каверна). На мал. 20в  каверни за пилинками намальовані білим кольором. Каверна  всмоктує в себе і повітря і камінь. Це створює силу тяги, яка на декілька порядків вища ніж та, яку розраховує аеродинаміка.
На Землі таке явище спостерігається зрідка. Розглянемо такий саме процес на Місяці (фото 21). Тут немає повітря, але є сонячний вітер, який здіймає невидимі, але потужні пилові вихри. Їх походження розглядалося на прикладі утворення кратерів. Там розглядався процес, який відбувається за нерухомою горою або пагорбом. Але, коли вранці на межі між лобовою і тильною поверхнями Місяця опиниться камінь або уламок скелі, то він починає повзти. Масштабність цього процесу вражає. Скелі переповзають через пагорби. Розглянемо наведену схему. Місяць летить у космічному просторі зі швидкістю Vм. Вранці за скелею утворюється каверна, зафарбована синім кольором. Дотично до скелі пролітає частинка сонячного вітру 1 зі швидкістю Vсв. За нею існує власна каверна, зафарбована блакитним кольором. Коли частинка і скеля зблизяться між ними виникає гравітаційна взаємодія FG. Каверна скелі всмоктує в себе частинку 1 і викривлює траєкторію її пересування. В свою чергу блакитна каверна частинки сонячного вітру тягне скелю. Процес посилюється, коли частинка 1 зіштовхнеться з поверхнею Місяця в точці 2 і рикошетом відлетить у напрямку вектору V. При цьому вона вибиває із поверхні Місяця пилинки 3, які відлетять по траєкторії, означеній точками 3-4. Під всмоктувальною дією синьої каверни за скелею пилинка поступово гальмується.


Фото 21. Повзучі скелі на Місяці

Але доки вона рухається за нею існує власна каверна ( також замальована голубим кольором). Ця каверна всмоктує в себе скелю. До сили тяжіння сонячного вітру додається сила тяжіння місячного пилу. Міріади пилинок і частинок сонячного вітру тягнуть скелю за собою в напрямку вектору FG. В точці 4 пилинка зупиниться і почне зворотній рух до каверни, яку утворює скеля. В точці 2 вона зіштовхнеться з поверхнею місяця і утворить кратер, замальований темно синім кольором і означений точками 2-5. За скелею утворюється кавітаційно-пиловий вихор, в якому скеля, частинки сонячного вітру і пил взаємодіють між собою. Внаслідок взаємодії пил не здатен улетіти за межі Місяця, а скеля під силою гравітаційного тяжіння пилу починає повзти. Побачити цей вихор неможливо, але доказом сказаному може бути наявність кратеру перед скелею, означеного точками 5 і 2. На нижньому фото 21 кратер абразивно-кавітаційного походження перед скелею свідчить про динамічний характер процесу. Скеля руйнується і повзе вперед і вгору. Такий саме кратер і навал пилу ми спостерігаємо на фот. 22а.

Фотомонтаж 22. В процесі пересування каміння набуває характерної форми.

      Фот. 22а. Камінь на Місяці. Кратер перед ним дозволяє виміряти довжину каверни, зазначену на мал 21б точками 2-5.
      Фот 22б. Типову лобову поверхню місячних каменів називають карнизом. Він формується під впливом абразивно -кавітаційного руйнування і поступово набуває форми аеродинамічного профілю. Докладно про це йдеться в повноформатній статті (5).
      Фот. 22в. Природний аеродинамічний профіль. Вчених дивує пласка підошва таких каменів. Камінь стерся внаслідок довгого повзання по Місяцю. А колись він, можливо, був скелею.

Фотомонтаж 23. Етапи руйнації скелі.
Фот. 23а. Нещодавно це була ціла скеля. Її свіжий розлом ще іскриться на сонці, а зовнішня поверхня вивітрилась під впливом абразивно-кавітаційного вихору, який постійно утворюється навколо скелі. Скеля повзла під дією описаного процесу, доки на її шляху не опинився кратер. Повзуча скеля нависла над кратером і розкололася. Уламки впали в кратер.
Фот. 23б. Комп’ютерна реставрація скелі. Автор «підняв» уламки із кратеру і повернув їх на місце. Цей фотомонтаж відтворює момент, коли скеля під своєю вагою тріснула.
Фот. 23в. Така доля чекає скелю в майбутньому. Поступово руйнуючись, скеля перетвориться на пил.

Фотомонтаж 24 підтверджує теорію вже на рівні, який досліджує ядерна фізика. Коли астронавт побачив цей камінь (фот. 24а), то здивовано скликнув: «Він світиться»! Астронавт стоїть в тіні і пускає світловий зайчик на камінь. Астронавт зайшов не просто у тінь за скелею. Він увійшов в каверну і опинився в зоні, в який за твердженням квантової фізики діє слабка взаємодія, в зоні, де народжується світло.

Фотомонтаж 24. Народження світла у каверні.

Фот. 24а. Навчений на засадах матеріалістичної фізики, астронавт вважав, що світиться камінь. Але в такому випадку світловий зайчик не може бути більш ярким, ніж поверхня каменю, яка начебто випромінює це світло. Отже, світло генерує каверна – обурений простір за каменем. Турбулентний рух всмоктуваного нею сонячного вітру та пилу породжує світло.
Фот. 24б. Це світлину використовують, як «аргумент шахрайства» щодо польоту Аполлону на Місяць. Нема ніякого шахрайства. Тут так саме світиться простір за посадочним модулем. Довга тінь свідчить, що світлину зроблено вранці. В цей час за модулем утворилася каверна і здійнявся кавітаційно–пиловий вихор. Астронавти його навіть не помітили. Проте згодом науковці дійшли до висновку, що всі технічні прилади на Місяці швидко виходять з ладу.
Фот. 24в (знизу). Світіння місячного кратеру і світіння за каменем мають одну фізичну природу.
Фот. 24г (зверху). Світіння води на нічному пляжі на Землі.
На Місяці немає повітря, тому процес розсіювання світла стає неможливим. Тіньова сторона каменю має бути практично чорною, проте ми спостерігаємо, що вона освітлена. Простір за каменем сяє так сильно, що годинник на руці астронавта віддзеркалює світловий зайчик. Фот. 24а доводить, що світло народжується в каверні за тілом, що рухається у просторі. Згідно викладеної теорії, тут бушує невидимий пиловий вихор, породжений сонячним вітром. Атоми сонячного вітру і мікроскопічно малий пил, який він вибиває, ми бачити не можемо, проте ми бачимо великий об’єм простору, яке генерує світло. Виникає припущення, що світло генерує фізичний вакуум, обурений рухом частинок матерії. Це припущення доводить фот. 24б. Тут тіньова сторона посадкового модуля віддзеркалює відблиски, породжені фізичним вакуумом за модулем. Але фотограф сам знаходиться в середині зони, яка генерує світло. Тому побачити світіння самої зони фотограф (і ми разом з ним) не можемо. Звернемося до фот. 24в. Тут фотограф знаходиться поза зоною, яка генерує світло. Стає видимим гігантський об’єм фізичного вакууму, який генерує світло у місячних кратерах. Раніше було зроблено припущення що світло народжується в процесі обурення фізичного вакууму в ході турбулентного руху матерії. Як довести, що причиною народження світла є саме турбулентність? Звернемося до фот. 24г. Тут ламінарний рух води на пляжі залишається таким же ж чорним, як морок космічної темряви. Проте коли ламінарна хвиля набігає на берег, то в процесі турбулентного закручування води виникає світіння. Але сама по собі вода світитися не буде. Турбулентність є необхідною, але не достатньою умовою виникнення світіння. Необхідна наявність домішок у воді, наприклад мікроорганізмів. Домішка не може рухатися з тією ж швидкістю, як і вода. Тому за нею утворюється каверна. Схлопування каверни народжує світло. Подібний процес розглядався на фот. 9б при народженні і схлопуванні кавітаційної бульки.
      Попередній висновок. Ми розглянули докази того, що каверна, яка виникає за тілом, є енергетичним джерелом гравітаційної енергії; вона викривлює траєкторію польоту сонячного вітру. Це породжує кавітаційну руйнацію поверхні астрофізичних об’єктів і призводить до народження кратерів абразивно-кавітаційного типу. Розглянули рух каміння і скель, як на Землі, так і в космосі. За певних умов в каверні внаслідок турбулентного руху матерії народжується світло. Теорія четвертого способу передбачає, що народження гравітації і світла це – два взаємопов’язаних фізичних процеси – дві сторони однієї медалі. Утворення каверни за тілом призводить до появи гравітаційної взаємодії і світла.
      Але тут виникає головна проблема. Світло народжується в тіні за каменем та за модулем, де відсутні фотони світла, які розповсюджуються від Сонця. Це означає, що народження світла напряму не пов’язане з енергетичними властивостями фотона. Виникає підстава для твердження, що фотон не є носієм світла. Це призводить до необхідності подальшого аналізу щодо енергетичних властивостей фотона. Тобто постає ряд питань, на які необхідно надати відповідь: де, коли і як народжується світло? Що таке фотон і чому наука не може виявити носій гравітаційної енергії під назвою гравітон?

Три причини за якими сучасна наука не здатна вирішити проблему гравітації.


        Проведіть простий експеримент. Візьміть чорний лист паперу і на його тлі під лампою подивіться на свою руку. Ви бачите лампу і свою руку. Проте на фоні чорного паперу ви не бачите фотони світла в проміжку між лампою і рукою. Тобто елементарна частинка світла, яку називають фотоном, є невидимою. Ми зіштовхуємось з логічним парадоксом – носій світла (фотон) є невидимим. В природі не існує видимої частинки світла під назвою фотон. Для того щоб абстрагуватися від фізичного явища, яке називають розсіюванням, сутність світла слід розглядати у космосі.
 
Фотомонтаж. 25  демонструє єдину блакитну сутність холодного світіння.


      Фот 25а. Якщо закрити Сонце, то ми бачимо тоненьку корону розжареної плазми на тлі чорного космосу. Плазма швидко охолоджується; спочатку вона набуває синього кольору, а потім перестає бути видимою і утворює сонячний вітер. Виникає питання, чому ми не бачимо підсвічений сяянням Сонця сонячний вітер, який розлітається у всі сторони від Сонця? Фотони світла мають наздогнати і при зіткненні освітити іони сонячного вітру. Але цього не відбувається. Тобто процесу розсіювання світла не існує.
      Фот. 25б Холодне світіння народжується в вакуумі за твердим тілом. Іони сонячного вітру, не видимі до зустрічі з кометою, стали видимими в іонному хвості. Якщо гази це - прозора і невидима субстанція, а в хвості комети вони почали генерувати світло, то існує лише одне рішення, яке роз’яснює народження світла. Ламінарний до зустрічі з кометою потік сонячного вітру був невидимим. За кометою сонячний вітер закрутився у турбулентний вихор. Висновок: турбулентний рух молекул газу породжує світло.
      Фот. 25в. Ламінарний рух води є таким же ж чорним, як космічний вакуум перед кометою. Проте турбулентний рух народжує світло. Світло народжується в момент, коли перетинаються траєкторії, по якій рухаються молекули речовини. Цей висновок в подальшому обґрунтовує фізичний процес народження світла в атомі матерії (на рівні ядерної фізики)
Фот. 25г. Світлові промені навколо хмаринки свідчать, що світло не розсіюється в повітрі. Все відбувається навпаки. Перепона у вигляді хмаринки посилює хаотичну вібрацію повітря навколо неї – світло меркне. Проте сила тяжіння між Сонцем і Землею відновлює квазікристалічну структуру повітря. Виникають гравітаційні ланцюжки молекул повітря. Самі молекули ми побачити не здатні (вони дуже малі), проте вони обурюють фізичний вакуум навколо себе. Виникає більш масштабне явище - світіння міжмолекулярного простору, яке ми спостерігаємо у вигляді променів світла.
Висновок. Якщо фотон світла є невидимим (фот.25а), якщо не існує процесу розсіювання світла на іонах сонячного вітру перед  кометою (фот. 25б), якщо світло народжується в процесі гравітаційного відштовхування молекул у турбулентному вихорі (за кометою на фот. 25б, у воді на фот. 25в  і у повітрі на фот. 25г), то з цього витікає висновок. В експерименті, коли ви під лампою розглядаєте власну руку, ви спостерігаєте фізичний процес народження холодного світла. Поглинаючи енергію невидимих фотонів світла, які виходять від лампи, кожна молекула Вашої шкіри генерує власне холодне світіння тілесного кольору. Світло народжується в міжмолекулярному просторі між молекулами вашої руки і суміжними з ними молекулами повітря. Це твердження суперечить традиційному тлумаченню природи світла, тому його слід обґрунтувати.
      1. Сучасна наука висунула припущення, що світло це – електромагнітна хвиля. Хвиля це - зрозуміла для нас річ тому, що ми спостерігаємо її на воді та вимальовуємо у вигляді синусоїди. Але тут відбувається фізично-математичний підлог, підміна понять, які призводять до того, що наука зайшла в глухий кут, щодо теорії гравітаційної взаємодії.
        Уявіть, що ви сидите у човні на озері. Навколо вас –вода. Раптом здіймається вітер і виника хвиля. Кажуть, що хвиля здатна перекинути човен. Це – не коректне висловлювання, яке приховує фізичну сутність явища. Фізика розглядає три матеріальні субстанції: човен, зроблений із твердого матеріалу, воду і повітря. Не існує субстанції під назвою хвиля. Хвиля це – образне висловлювання, яке описує траєкторію пересування води під дією вітру та інших фізичних чинників. Розглянемо хвилю на мал. 26. Синусоїда передбачає пересування хвилі у напрямку осі Х. Але при цьому реальна молекула води «А» рухається вздовж осі Y. Вона пересувається в вертикальному напрямку із точки А в точку А1 з амплітудою а під дією сили гравітаційної взаємодії ±F між водою і повітрям (стрілки синього кольору). Хвильова теорія розглядає зміну форми води, але не розглядає «підйомну силу», яка примушує воду рухатися в вертикальному напрямку. Хвиля народжується на межі двох субстанцій (води і повітря). До того ж, існує більш масштабне явище, коли вода підіймається чи опускається під впливом гравітаційного тяжіння Місяця.

Евгений:

Мал. 26. Відмінність між хвильовою теорією електромагнітного поля і вихровою теорією утворення гравітації.


      Підсумуємо стосовно світла: існування електромагнітної хвилі в космосі можливе лише на межі двох субстанцій. Не може хвиля сама себе деформувати, бо це буде новий закон фізики, автором якого був барон Мюнхгаузен, коли витягав сам себе із болота за чуба разом із кобилою. Хвиля виникає на межі твердого тіла і ефіру (фізичного вакууму, або тверді, як то вказувалося в цитаті із Біблії). За твердженням квантової електродинаміки фізичний вакуум володіє енергією, щільність якої визначається за формулою
W = a∫0Vmax1/2 hν·ν2 dν, де h – постійна Планка, a – коефіцієнт, ν – частота.
Особливість цієї теорії полягає в тому, що вона вказує шляхи зміни щільності фізичного вакууму з метою використання енергії вакууму на користь людства. Але при цьому слід змінювати  не частоту, як це пропонує наведена формула, а величину гравітаційного прискорення G.
       2. Крім хвильового існує вихровий тип руху. В квантовій фізиці це – квант енергії (фотон), в гідродинаміці - кавітаційна булька, турбулентність, водоверть, смерч, у аеродинаміці – куляста блискавка. Для вихору Декартова система координат э непридатною. Наприклад, для повітряного вихору слід застосовувати циліндричну. А для кавітаційної бульки справа є більш складною. Під час народження бульки фізичний процес розвивається в сферичній системі координат, а от колапс бульки відбувається в тороїдальній системі координат. Зміна системи координат свідчить, що народження і колапс бульки відбувається під дією протилежних за фізичною сутністю процесів. Розростання бульки відбувається під дією сил гравітаційного відштовхування. Колапс бульки відбувається під дією проти направленої гравітаційного тяжіння. У вихорі, намальованому у вигляді синього кола, діє доцентрова сила гравітаційного тяжіння Fg, яка завжди спрямована до центру вихору (див. мал. 26). Тут рух від центру стає неможливим; для доцентрової сили не існує знаку плюс, чи мінус. З переміщенням вихору переміщується і центр системи координат, бо в природі не існує сили яка здатна подолати всмоктувальну силу каверни в центрі вихору.
Хвильова теорія електромагнітного поля описує відцентрові фізичні процеси, тобто процеси, які спрямовані від центру Декартової системи координат (див. силовий вектор +F і його складові Fτ та Fn). Хвильова теорія поля відкидає з розгляду процеси доцентрового руху і тому не здатна описати процес гравітаційного тяжіння, коли рух відбувається до центру циліндричної, або тороїдальної системи координат. Гравітація подібна гумовому канату, який пов’язує між собою молекули матерії, а не синусоїді. Тому електромагнітна теорія, заснована на хвильовій, або квантово-хвильовій теорії розповсюдження енергії, для процесів гравітаційного тяжіння є неприйнятною.
Зробимо висновок: крім твердого тіла, води та повітря між молекулами існує ЧЕТВЕРТА субстанція, яка примушує молекули приймати велику різноманітність видів руху. Під дією цієї субстанції матерія набуває різних форм від хвилі до цунамі, від приливу до відпливу. Історично цю субстанцію називають ефіром, фізичним вакуумом, торсіонним полем і т. д. Назва не має значення. Але електромагнітне поле входити в цей перелік не може.
        3. Для процесу розповсюдження енергії у просторі традиційна теорія розглядає четверту субстанцію під назвою «електромагнітне поле» у вигляді хвилі або кванту енергії. Стверджуючи, що фотон існує тільки в динамічному стані, електромагнітна теорія заперечує нерухомий стан четвертої субстанції. Тобто на поверхні океану теорія розглядає хвилю, а наявність нерухомої води заперечує. Як може існувати рухома хвиля без нерухомої води?

Чому наука не може виявити гравітон?

      Повернемося до фотону. Перш ніж казати, що фотон це –квант треба назвати субстанцію, яка змінює свою форму. Оберемо історично першу наукову назву четвертої субстанції - ефір. Під терміном ефір науковці минулого мали на увазі «нематеріальний газ» - субстанція яка володіє фізичними властивостями газу. Після цього необхідно роз’яснити фізичний процес, під дією якого ця субстанція набуває певної форми. І це має бути не тільки хвиля світла, але і квантово-хвильове Рентгенівське випромінювання, і квантове гамма випромінювання. Проте і таке уявлення буде не повним. Необхідно роз’яснити більш потужний процес – гравітацію, адже наука стверджує, що повз чорної діри не може пролетіти навіть фотон світла.
       Розглянемо рішення, яке здатне роз’яснити процес народження світла і гравітації. Квантова фізика стверджує, що елементарна частинка енергії фотон є носієм електромагнітної енергії, яка зі швидкістю світла розповсюджується у просторі. В минулій главі роз’яснювалося, що не може існувати рухома хвиля без нерухомої води. Так саме не може існувати рухомий квант енергії без нерухомої субстанції під назвою ефір. Виникає питання: що являє собою фотон? Мудрість Божого творіння полягає в тому, що кожному явищу в світі елементарних частинок існує аналог в світі макроскопічних тіл, які ми можемо спостерігати. В воді ми розглядали розповсюдження світла в кавітаційній бульці. В повітрі аналогом може слугувати куляста блискавка, але для науки вона являє собою тайну.  Цитировать

«Найбільш відомою і розробленою раніше інших є теорія академіка П. Л. Капіци, яка пояснює появу кульової блискавки і деякі її особливості утворенням короткохвильових коливань у просторі грозовими хмарами і земною поверхнею. Але Капиця так і не зміг пояснити природу цих короткохвильових коливань…» [4].
Забігаючи наперед слід пояснити: куляста блискавка це – кулястий вихор повітря. Його особливість полягає в тому, що повітря у ньому рухається з надзвуковою швидкістю. Пізніше ми розглянемо появу кулястої блискавки в авіації. А на прикладі генератора Серла розглянемо процес коли матерія входить в режим само розгону, коли швидкість рухомого тіла збільшується самостійно без додаткового впливу людини. При цьому виникає світіння, охолодження простору і утворюється потужне електромагнітне поле – всі ознаки кулястої блискавки.
Фотон є динамічною формою існування ефіру, енергетичною частинкою, яку науковці назвали «квантом електромагнітної енергії». Термін «електромагнітна» правильно суміщає два протилежних за своєю фізичною сутністю явища. Але теорія не роз’яснює відмінність між магнітним і електричним полями і механізм їх народження. Тим паче вона не роз’яснює, що таке гравітація і як вона розповсюджується у просторі? Аби розтлумачити походження гравітації традиційна теорія висунула гіпотезу про існування енергетичного утворення під назвою гравітон, але виявити його не можуть. Гравітон є таємницею тому, що традиційна теорія в черговий раз переплутала причину і слідство. Частинка енергії, яку називають фотоном, насправді є носієм гравітаційної енергії, а не світла. Потреби пересування світла (від Сонця до Землі) не існує. Світло народжується в будь якій точці простору, де гравітаційна енергія фотону посилює рух елементарних частинок матерії. Такі приклади розглядалися в попередніх главах. Аби виявити гравітон достатньо поміняти назву фотон на гравітон (надалі замість терміну «фотон» застосовується термін «гравітон»). Постає задача розтлумачити фізичну сутність і механізм народження цієї елементарної частинки енергії.

Мал. 27. Гравітон і його аналоги.
Мал. 27а відображає стереометричну форму гравітону і форму електрона у вигляді октаедру.
Мал. 27б. Веретеноподібний вихор навколо меч-риби.
Мал. 27в. Кавітаційна булька і смерч в середині неї.
Фот. 27д. Куляста блискавка в режимі самовідновлюваного руху. В наукових лабораторіях спостерігають, що в процесі колапсу вона набуває тороїдальної фори, що є цілковитим аналогом кавітаційної бульки.

      Звернемося до мал. 27, де зображено гравітон у вигляді вихору. Він має три аналоги, про які йшлося вище. За формою і за способом утворення він подібний до вихору води, який створює навколо себе меч-риба (мал. 27б). За сутністю фізичного процесу він нагадує кавітаційну бульку, коли під час колапсу в ній народжується смерч (мал. 27в). По тривалості існування і по способу утворення самогенерованого руху енергії він є подібним до кулястої блискавки, в який виникає самогенерований рух повітря (мал. 27г).
На мал. 27а схематично зображено процес народження гравітону за участю електрону. Електрон перетворює хвильовий рух ефіру на квантовий. Більш докладно про це йтиметься далі; тут обмежимося скороченим описом. Електрон має форму октаедра і обертається навколо власної осі зі швидкістю J (спін). На нього зі швидкістю V набігає ламінарний потік ефіру, який утворює в атомному ядрі нейтрон. В позиції, означеній цифрою 1, електрон вкручується в хвилю ефіру, наче шуруп у дошку. Його гранчаста форма накручує на себе ефір, як нитку на веретено. За чверть обороту (1/4 J) він із позиції 1 опиниться в позиції 2. Тут електрон своїм гострим ребром відсікає від хвилі квант і, відштовхуючи від ядра відправляє його у мандрівку зі швидкістю 3·105 км/сек. Так народжується гравітон.
Рожевий колір малюнку символізує ущільнений стан ефірного вихору. Ця енергія реалізується у вигляді гравітаційного відштовхування (тепла, світла, електричного поля). Голубий колір символізує енергетично розріджений стан ефіру, який призводить до народження гравітації, яка супроводжується охолодженням простору і появою магнітного поля, яке є окремим випадком гравітаційного тяжіння. Білий колір символізує стан найвищого розрідження ефіру – каверну, означеною буквою К. В традиційній фізиці такий стан ефіру приписують матерії і називають терміном «чорна діра». Всмоктувальна енергія цієї найменшої за розміром «чорної діри» забезпечує пересування гравітону у нерухомому ефірі зі швидкістю 3·108 м/сек. Зіштовхуючись з матерією гравітон передає їй блакитну енергію гравітаційного тяжіння та рожеву енергію гравітаційного відштовхування. Наприклад, підлітаючи до атома гравітон всмоктує в себе електрон (так реактивний двигун літака іноді всмоктує в себе птицю) і через своє «сопло» відкидає його від себе. При цьому фізика каже: «Електрон перейшов на більш високу орбіту». А зіткнувшись з ядром атома гравітон віддає йому залишок енергії відштовхування, збільшуючи вібрацію протонів і нейтронів.
      Магніт створює сили гравітаційного тяжіння та відштовхування в квазістатичному стані матерії. Людство навчилося відділяти тепло від холоду за допомогою холодильника. Нижня поверхня авіаційного крила створює енергію гравітаційного відштовхування, а на верхній поверхні виникає сила гравітаційного тяжіння. Проте сучасний авіаційний двигун по суті є гвинтом , який винайшов ще Архімед. Тож, не зважаючи на значні досягнення техніки, ми де в чому сповідуємо принципи більш ніж двох тисячорічної давнини.
      Викладемо те, чого не зміг роз’яснити академік Капіца, але про що йдеться в наведеній цитаті із Біблії про створення світла і тверді. Розглянемо дві головні проблеми фізики.


Ядерно-кінетична теорія гравітаційної взаємодії
[/size]

    Якщо читачеві важко зрозуміти судження про властивості ефіру або фізичного вакууму, то уявіть, що розмова йде не про вакуум, а про повітря. В ядерній фізиці відбуваються подібні явища тому, що молекули повітря не мають своїх власних законів руху: вони рухаються за законами фізичного вакууму між ними. Тому, якщо річ буде йти про енергетичне ущільнення або про розрідження вакууму, то достатньо уявити собі цей процес у повітрі. Відмінність полягає лише в тому, що замість молекули повітря ми розглядаємо елементарну частинку під назвою «ефір». Ця елементарна частинка, ймовірно, утворює нейтріно, останній в свою чергу утворює електрон, нейтрон і т. д.
       Термін «взаємодія» передбачає наявність двох субстанцій: матерії і фізичного вакууму. Матерія не може взаємодіяти сама з собою, бо це буде ефектом від барона Мюнхгаузена. Найменшим генератором гравітаційної взаємодії є атом матерії, який складається з протонів, нейтронів і електронів. Вважається, що протон і електрон є носіями електричного заряду. Призначення нейтрону невідоме. Проте відомо: Цитировать

«Нейтрон — єдина із елементарних частинок, яка має масу покою, для якої безпосередньо спостерігалась гравітаційна взаємодія — викривлення в полі земного тяжіння траєкторії добре колімованого пучка холодних нейтронів» [5].
Також в ядерній фізиці спостерігають утаємничений ефект нейтронного гало, коли нейтрон суттєво виходить за межі атомного ядра.
На підставі цих фактів висунемо гіпотезу про основну фізичну властивість нейтрону. Нейтрон є частинкою матерії, яка володіє зворотною п’єзокристалічною властивістю – здатністю змінювати свій об’єм під дією змінного «електромагнітного поля». Але вище було з’ясовано, що субстанції під назвою «хвиля» не існує і що енергією володіє фізичний вакуум. Тобто електрон, або протон не володіють «електричним зарядом». Всі фізичні процеси, які ми спостерігаємо в природі вичерпно пояснюються силою гравітаційної взаємодії. Надалі нам жодного разу не прийдеться зіштовхнутись з необхідністю застосовувати терміни електромагнітне поле і електричний заряд. Необхідність в них відпадає. Теорія четвертого способу використовує лише один термін - гравітаційна взаємодія. Тож нейтрон змінює свій об’єм під гравітаційною дією обуреного фізичного вакууму.
        Питання про народження вібрації, на якому спотикнувся академік Капиця є другорядним. Існує перше невирішене питання фізики. Яка сила призводить до руху електрон на ядерній орбіті і Землю навколо Сонця? Фактично «вічний двигун» існує, але фізика це питання замовчує. Розглянемо рішення обох проблем.
        На мал. 28 а зображено атом дейтерію. Тут протон, нейтрон і електрон означені літерами p, n, е відповідно. Вібрація в атомі з’являється внаслідок дії трьох фізичних процесів:
1. За електроном, що рухається по орбіті навколо ядра утворюється каверна (на малюнку виділена
    блакитним кольором). Каверна всмоктує в себе будь яке тіло, що знаходиться поряд з нею. Виникає
    сила гравітаційного тяжіння. В позиції 1 вона всмоктує в себе нейтрон з силою Fслабке, під дією якої
    нейтрон збільшує свій об’єм і починає рухатися до електрону. За нейтроном (з правої його сторони)
    виникає своя блакитна каверна, означена літерою А. Ця каверна всмоктує в себе протон. Нейтрон
    разом з протоном починають рухатися до електрону в напрямку вектору Vn. Коли електрон
    перелетить в позицію 4 його каверна починає всмоктувати протон. Процес повторюється в
    протилежному напрямку, означеному вектором Vp. Вище ми розглядали, що величина сили тяжіння
    визначається другим законом Ньютона F = аmG. Прискорення, а не маса матерії є визначальною
    характеристикою процесу гравітаційної взаємодії. Тому немає нічого незвичайного в тому, що
    маленький електрон тягне за собою нейтрон разом з протоном, які в порівнянні з електроном є майже
    нерухомими. Коефіцієнт а, використовуючи термінологію аеродинаміки, відображає обтічні
    характеристики електрона та нейтрона. Габаритні розміри нейтрона змінюються в наслідок
    пєзокристалічної вібрації. А електрон в наслідок своєї ограненої форми має дуже погану «обтічність».


Мал. 28 а. Ядерно-кінетична модель народження гравітації в атомі дейтерію.
Мал. 28б. Таким має бути електрон.

      2. Під дією гравітаційного тяжіння з боку електрону по поверхні нейтрону пересувається п’єзокристалічна хвиля матерії точно так, як відбувається приплив або відлив океану на Землі під силою тяжіння Місяця. Під дією слабкої взаємодії нейтрон від первинного розміру d збільшується до розміру D. На малюнку збільшення розміру зазначено зміною кольору з синього на блакитний. Обертаючись за електроном нейтронна хвиля відштовхує від себе протон. За законами механіки нейтрон і протон розсуваються у просторі на відстань (D-d)/4. Вони мали б розлетітися в різні сторони, але цього не відбудеться. Коли електрон пролітатиме в точці 4 між нейтроном і електроном опиниться протон. Сила гравітаційної взаємодії народжується і розповсюджується в фізичному вакуумі і не розповсюджується через тверде тіло протону. Хвиля на поверхні нейтрону пропадає і він зменшується до розміру d. Зменшення нейтрону призводить до утворення на ньому двох каверн, означених літерами А та А1 (по різні сторони  нейтрона). Каверна А всмоктує в себе протон з силою Fсильне, яка не дає улетіти протону від нейтрону. Під дією електрону і нейтрону протон здійснює зворотно-поступальну вібрацію. За протоном також виникає каверна, але виникає вона періодично лише на одній стороні протону – або на лівій, або на правій, що означено на малюнку однією літерою В і виділено світло-рожевим кольором. В місці контакту в точці «А» каверну по черзі утворюють то нейтрон, то протон. Тут каверна існує постійно, тут народжується сильна взаємодія, означена векторами Fсильне. Ця сила не дозволяє розлетітися ядру в різні сторони. На зовнішніх поверхнях нейтрону і протону каверни виникають періодично то з однієї, то з іншої сторони ядра. Ця сила залучає електрон в обертальний рух навколо ядра і не дозволяє йому улетіти від ядра.
      В вертикальному напрямку між нейтроном і протоном не існує перепон для розповсюдження гравітаційної взаємодії. Атом створює гравітацію не во всі сторони рівномірно, як то прийнято вважати, а в напрямку променю, який на малюнку зафарбовано сірим кольором. В подальшому цей промінь будемо називати гравітаційним проминем. Завдяки цій особливості молекули мають можливість вишиковуватись в лінійчаті структури і утворювати кристалічні структури в твердих тілах, а в рідинах – лінії току. В твердих матеріалах стає можливим утворення магнетизму, а в рідинах виникає підйомна сила. Тому головною метою техніки, щодо створення штучної гравітації, має бути створення таких умов, при яких молекули вишиковуються в лінійчаті структури. Авіація цю властивість повітря використовує, але - не ефективно. Гравітацію намагаються створити за рахунок збільшення швидкості літака. Природні ж процеси (від птаха до молекули) базуються на вібрації і спрямовані згідно другого закону Ньютона на збільшення величини прискорення, а не швидкості.
      3. Процес гравітаційного відштовхування не дозволяє впасти електрону на ядро. В наслідок п’єзокристалічного ефекту по поверхні нейтрону біжить хвиля твердої матерії. Перед нею утворюється ударна хвиля ефіру. З наближенням електрону до точки 2 хвиля знаходиться зверху нейтрону. В цей момент нейтрон і протон рухаються на зустріч один одному. На лобовій поверхні протону також утворюється ударна хвиля. Зіштовхуючись в сірій зоні дві ударні хвилі відкинуть електрон від ядра.
Побачити народження гравітації неможливо. Але цей процес супроводжується народженням світла. Відомо, що світло народжується за участю електрону в процесі його обертання по ядерній орбіті. Але це відбувається не в будь якій точці орбіти, а - при проходженні електрону через гравітаційний промінь в точках 2 і 3. В цих точках зустрічаються три ударні хвилі, які утворюють одночасно електрон, протон і нейтрон. Електрон своїм тілом врізається в зону ущільненого ефіру. Відбувається те саме явище, яке ми спостерігаємо при падінні метеориту. На його лобовій поверхні народжується світло.

     

     

Евгений:
        На мал. 28б зображено електрон у вигляді октаедру. Крім обертання по ядерній орбіті електрон обертається навколо власної осі SS1 (спін). Коли електрон врізається в ущільнений потік ефіру відбувається наступне:
1. Своїм гострим ребром він розсікає ефір на дві частини (так авіаційне крило розсікає повітря).
2. Верхня поверхня електрону відштовхує ефір вгору; одночасно за рахунок спіну його гранчаста поверхня закручує ефір у спіральний вихор, який ми розглядали в попередньому розділі. Народжується квант енергії, відомий під назвою фотон. Проте ця назва є помилковою, оскільки ця частинка є носієм гравітаційної енергії, тому його слід називати гравітоном. Виявити гравітаційну енергію неможливо. Розріджений стан ефіру в центрі цього вихору є тим, що в сучасній фізиці  називають «чорною дірою», а в цій теорії названо каверною. Вона всмоктує в себе все що може   слугувати інформацією про її фізичну сутність. Щоби вивчити природу гравітації треба опинитися в центрі «чорної діри». Але в цьому немає жодної потреби: не існує процесу нескінченого всмоктування. На зміну гравітаційному тяжінню в чорній дірі (в каверні) приходить процес гравітаційного  відштовхування, про який йтиметься нижче. Каверна викидає із себе все, що вона перед цим всмоктала. Тож гравітон всмоктує і відкидає від себе нерухомий ефір і, наче реактивний двигун,  несеться у просторі зі швидкістю світла.
3. Нижня поверхня електрону відкидає ефір до ядра, що призводить до створення гравітаційного відштовхування, яке не дає впасти електрону на ядро. Точно така сила виникає на нижній поверхні авіаційного крила.
        На фотомонтажі 29 і на фот. 12 представлена фотографія атому водню. Атомне ядро містить в собі три протонних кварки. Навколо них обертається невидимий електрон, утворюючи електронний оболок. Внаслідок гравітаційної взаємодії між електроном і кварками ефір між ними генерує світло, яке робить видимими кварки і висвітлює траєкторію польоту електрону. Атом слід розглядати, як стереометричну конструкцію, в якій кварки розділяють простір на чотири тілесних сектори — три радіальних і один осьовий. На малюнках вони затушовані чотирма кольорами у відповідності з кольорами спектральних ліній водню на мал. 29д. Три радіальних сектори зафарбовані фіолетовим, салатовим та зеленим кольорами. Четвертий осьовий сектор червоного кольору спрямований вздовж осі Z. Відповідно на малюнках вони означені літерами Ф, С, З та Ч. Під час прольоту електрона через ці сектори на його лобовій поверхні виникає світло відповідного кольору.
        Фотографія атому є складною для сприйняття. Тому на малюнках вважається, що три кварки розташовані в площині фотографії (в площині X-Y декартової системи координат). Осьовий тілесний сектор Ч спрямований майже перпендикулярно до площини фотографії з невеликим відхиленням від осі Z. Верхня половина осьового сектору Ч накладається на горизонтальний сектор З, а нижня частина сектору Ч накладається на сектори Ф та С (мал 29 в). Труднощів додає «чорний хрест», який ділить сяючу зону на чотири ділянки. Поява чорного хреста зумовлена стереометричною формою електрона у вигляді октаедра. (мал. 29 г). Аби визначити значення гранчастої форми електрона, повернемося до висновків, які були зроблені при аналізі фізичних процесів навколо комети Галлея. В процесі руху навколо ядра в напрямку V на тильній поверхні електрона утворюється головна каверна, яка породжує силу гравітаційного тяжіння. Його лобова поверхня ущільнює ефір, утворюючи силу гравітаційного відштовхування яка здатна породжувати світло. Проте гранчаста форма електрона забезпечує утворення каверни навіть на лобовій поверхні електрона. Подібний ефект розглядався на прикладі астероїда Веста та Місяця, де за рахунок обертання навколо власної осі за горою утворювалась місцева каверна. Точно в такій спосіб за рахунок спіну J за кожним ребром електрона утворюються вісім місцевих каверн, які посилюють дію гравітаційного тяжіння у всіх напрямках одночасно. На мал. 29 е результуюча каверна, зафарбована голубим кольором, охоплює 70% всієї поверхні електрона. Спін електрона вносить в фізичний процес асиметрію, яка призводить до того, що створювана ним сила гравітаційного тяжіння стає домінуючою. Цю особливість традиційна теорія помилково приписала електрону і назвала «електричним зарядом». Насправді «електричний заряд» є властивістю не маленького камінця під назвою електрон, а — обуреного ефіру навколо нього.
Крім цього, сили гравітаційної взаємодії електрона з протоном прикладені не до центру мас, а до граней електрона і до тильної поверхні протона (як то розглядалося для комети Галлея). Наслідки цього розглянемо в коментарі до наступного малюнку.
        Продовжимо розгляд народження світла в атомі водню. Уявіть що електрон рухається у повітрі. Коли він рухається гострим ребром вперед, лобовий опір його руху є незначним. Світіння простору майже не виникає. Коли він розвернеться пласкими гранями вперед лобовий опір зростає. Це призводить до народження світла. Так спалахує метеорит при вході в земну атмосферу. За один оборот на ядерній орбіті електрон провертається навколо власної осі (спін) на один оборот, тобто при перельоті з одного сектору до другого він провертається на 1/4 обороту. В момент переходу між секторами він рухається гострими ребрами вперед. Світло майже пропадає і електрон залишає по собі чорний хрест. Але якщо придивитися уважніше, то в одному із секторів спостерігається ледь помітне світіння, яке робить видимим траєкторію його польоту. На мал. 29б видні п’ять витків архімедової спіралі, по якій електрон поступово наближується до атомного ядра. Подібний слід ми бачимо в небі під час падіння метеориту.

Фотомонтаж 29. Народження світла в атомі водню

      Мал. 29 а. Фото атому водню з пояснювальною схемою. Праворуч зверху – ретушоване зображення трьох кварків. Вони не лежать в площині фотографії, що робить видимим існування світіння в секторі Ч.
      Мал. 29 б. Збільшена виноска на мал. 29а. П’ять витків спіральної траєкторії польоту електрону спростовують термін «орбіталь» і інші уявлення сучасної фізики.
      Мал. 29 в. В кожному з трьох радіальних тілесних секторів народжуються 10 променів світла. Червоним кольором намальовано четвертий – осьовий сектор.
      Мал. 29 г. Форма електрона у вигляді октаедру забезпечує його обертання по ядерній орбіті і утворює спін.
      Мал. 29 д. Спектр водню. Кількість спектральних ліній співпадає з кількістю тілесних секторів атомного ядра.
      Мал. 29 е. Графічне зображення атому водню. Тут 1 – чотири гравітони; 2 – електрон; 3- три кварки. Червоним кольором між кварками означена «чорна діра», в якій народжується сильна взаємодія. На фот. 12 вона означена літерою А і генерує потужне світло. Це доводить, що світло народжує ефір, а не матерія.
      Мал. 29 ж. Розгортка А-А на мал. 29 е демонструє форму осьового тілесного сектору Ч. Електрон обертається на орбіті зі швидкістю Ω. Одночасно він обертається навколо своєї осі зі швидкістю J. Врізаючись у гравітаційний промінь електрон відсікає від нього гравітон і одночасно закручує його у спіральний вихор j.

      Під всмоктувальною дією каверни електрона ядро приходить в обертання в напрямку стрілки Ψ. За кожним кварком утворюються каверни, які на мал. 29 е зафарбовані світлими тонами фіолетового, салатового та зеленого кольорів. Ці каверни всмоктують в себе електрон, тобто обертання ядра в напрямку Ψ забезпечує створення постійно діючої сили тяжіння яка утримує електрон на орбіті.
Мал. 29 ж пояснює форму осьового тілесного сектору «Ч». Тут в точці О (в «чорній дірі») народжується  гравітаційний промінь сильної взаємодії (мал. 29е). Сильна взаємодія існує завжди і розповсюджується одночасно вздовж осі ±Z в двох протилежних напрямках. В інших секторах сила слабкої взаємодії народжується періодично на бокових поверхнях кварків і розповсюджується лише в одному радіальному напрямку. Тож саме сектор «Ч» є вирішальним у створенні гравітаційної взаємодії між атомами і молекулами. В напрямку осі Z молекули мають можливість взаємодіяти між собою і створювати кристалічну структуру твердої матерії. В рідинах молекули утворюють гравітаційні ланцюжки і утворюють «лінії току», породжуючи ламінарний і турбулентний рух рідини.
Момент народження гравітонів відображено на малюнках 29е та 29ж. Тут електрон врізається в обурений кварками ефір. За рахунок гранчастої форми електрон закручує ефір у вихор і відкидає від атому. Так хвиля, породжена вібрацією кварків, перетворюється у квант.
Аналіз фотографії водню приводить до наступних висновків. Повний цикл обертання електрону складається із двох пів-циклів по 5 обертів в кожному. За повний цикл електрон робить 10 обертів і повертається в початкову точку свого руху. Цей висновок зроблено за числом гравітаційних променів в кожному радіальному секторі на мал. 29а і додатково пояснюється малюнком 29 в. Під дією гравітаційного тяжіння з боку кваркових каверн електрон рухається по спіралі Архімеда наближуючись до ядра. За 5 обертів діаметр орбіти зменшується від розміру D до розміру d (див. мал. 29а). Електрон неприпустимо зближується з ядром. Виникає сила гравітаційного відштовхування, яка відкидає електрон на орбіту D по траєкторії N (фот.29а). Знов електрон робить 5 обертів по спіралі, знов ядро його відкидає. Цикл завершено. Виникає спектр водню, представлений на фот. 29 б.
Висновок. Кількість спектральних ліній в атомі водню визначається геометричними параметрами атомного ядра. Три  кварки ділять оточуючий їх простір на 4 тілесні сектори. Ці сектори відрізняються різним ступенем енергетичної щільності фізичного вакууму. Кожний із цих секторів породжує одну лінію в спектрі світіння. В процесі наближення електрону до ядра атом водню за повний цикл виробляє по 10 гравітонів різної потужності, які здатні утворити світло чотирьох кольорів у видимому діапазоні випромінювання. При гравітаційному відкиданні електрон перелітає на найбільшу орбіту за чверть обороту і в двох полу-циклах народжує два гравітони ультрафіолетового випромінення.
Сказане підтверджують спектри гелію та літію. Ядро гелію містить у собі 12 кварків. Аби зайняти найменший об’єм в просторі вони розміщаються в два поверхи по шість кварків. Разом кварки гелію розбивають простір на 12 радіальних тілесних секторів, що дорівнює кількості ліній в спектрі. Так саме з літієм. Його ядро містить в собі 42 кварки. Відповідно в його спектрі мають бути 42 лінії світіння.
Водень – єдиний елемент, в якому нема нейтрону. Звідси витікає призначення нейтрону – створення атому, в якому ядро не обертається навколо центру мас під тягловою силою електрону. Електрон утримується на орбіті за рахунок обертання пьезокристалічної хвилі, що «біжить» по поверхні нейтрону. Нейтрон забезпечує існування твердої матерії і кристалічних матеріалів.

      На прикладі атома дейтерію на мал. 30 розглянемо фізичний процес, який примушує обертатися електрон по ядерній орбіті і одночасно навколо власної осі. Ядро дейтерію складається із трьох нейтронних і трьох протонних кварків, які розташовані один над одним в два поверхи. Для більшої наочності фізичного процесу на мал. 30 а протон і нейтрон зображені в спрощеній одноповерховій конструкції. В процесі вібрації кварки утворюють шість гравітаційних променів. Кількість спектральних ліній у видимому діапазоні має становити шість. За рахунок гравітаційного відкидання електрону від ядра має існувати випромінювання в ультрафіолетовому діапазоні. Крім цього в зонах перетинання гравітаційних променів виникають промені радіоактивного випромінювання, зафарбовані жовтим кольором. Квантове Рентгенівське випромінювання виникає як наслідок зворотно-поступової вібрації протонних кварків. П’єзокристалічні хвилі нейтронних кварків, накладаючись на їх зворотно-поступову вібрацію утворюють квантово-хвильове гамма випромінювання. Більш зрозумілим цей процес стає на мал. 30б, де наведене реальне розташування кварків в ядрі у два поверхи. На нижньому поверсі між трьома нейтронними кварками в «чорній дірці» Кγ, виникає утвореній трьома нейтронними кварками промінь гамма-випромінювання. Протонний кварк, розташований над ними спрямовує енергію чорної діри в одному напрямку (від читача), утворюючи потужний промінь гамма-випромінення. На верхньому поверсі в каверні КR, породженій протонними кварками, народжується промінь рентгенівського випромінювання. Він розповсюджується в двох напрямках одночасно на читача і між нейтронними кварками - від читача. Це робить рентгенівське випромінення менш потужним, оскільки енергія каверни розсіюється в дві сторони одночасно.
uploads
Мал.30. Схема сил в атомі дейтерію.

      Сила гравітаційного тяжіння між електроном і нейтроном (або протоном) виникає не в радіальному напрямку, як то вважається в сучасній теорії, а по дотичній прямій до їх тильних поверхонь. В будь якій точці траєкторії електрон знаходиться під всмоктувальною дією шести каверн. Спрощено розглянемо всмоктувальну дію двох каверн Г4 і Г5. Ці каверни всмоктують електрон з силою гравітаційного тяжіння F4 та F5 відповідно. Вони складаються і утворюють результуючий вектор F (див. мал 30а). В свою чергу вектор F розкладається на нормальну FG і тангенціальну Fτ складові. Вектор Fτ забезпечує рух електрону на ядерній орбіті. А вектор гравітаційного тяжіння FG, прикладений до тильної грані електрону примушує обертатись його у напрямку J, утворюючи спін.

Гравітаційна аномалія, яку не помітив Ейнштейн

Народження холодного світіння


       Народження холодного світіння відбувається в наслідок прискореного руху частинок матерії скрізь фізичний вакуум. Вище ми розглянули народження світла в атомному ядрі. Завершальну функцію в цьому процесі виконує електрон. Народження холодного світіння ми розглядали на прикладі іонного хвоста комети, коли іони сонячного вітру невидимі до зустрічі з кометою стали видимими після зустрічі з нею. Іони позбавлені електрону, отже народження холодного світла відбувається без його участі. Воно виникає на рівні міжмолекулярної взаємодії і при русі мікроскопічних частинок матерії як то пил, мікроорганізми і т. і.

Мал. 31. Народження холодного світіння за кометою і на Землі.

       Розглянемо більш детально процес народження холодного світіння. Розглянемо утворення іонного хвоста комети на мал.31. Комета рухається зі швидкістю V і обдувається потоком сонячного вітру. Під всмоктувальною дією каверни «К», яка утворюється на тильній половині комети, частинки 1 та 3 змінюють траєкторію свого пересування і на деякій відстані від комети траєкторії їх пересування перетинаються. Цей момент розглянемо на збільшеній виносці. Рух частинок стає прискореним; за кожною з цих частинок утворюється власна каверна, означена літерою «С». Під час прольоту частинки 3 через каверну за частинкою 1, на її лобовій поверхні виникає сила гравітаційного відштовхування, яка відкидає частинку із каверни. Цей процес супроводжується народженням кванту холодного світіння. Зона жовтого кольору на малюнку символізує момент його народження. Проте розлетітися у просторі частинки вже не зможуть. Каверни притягують їх одну до одної. Між частинками виникає гравітаційна взаємодія, яка закручує їх у спіральний вихор. Кожного разу, коли їх траєкторії перетинаються світло народжується знов і знов. Спостерігати цей процес на молекулярному рівні ми не здатні.
       Розглянемо подібне макроскопічне явище на фот. 32а. Астронавт сфотографував метеорит, який мить тому пролетів під орбітальним модулем Аполлону і ще не встиг зіштовхнутися з Місяцем.
 
Фотомонтаж 32. Народження світіння за метеоритами на Місяці.

      Фот. 32 а. Смерть у вигляді метеорита пролетіла під орбітальним модулем. Фотограф зробив знімок метеориту, який щойно пролетів у нього під ногами. Можливо це – єдиний випадок, коли вдалося сфотографувати  каверну - «чорну діру».
      Фот. 32 б. Падіння метеориту сфотографував  астронавт, який мандрував поверхнею Місяця. Тут траєкторія польоту метеориту означена синьою стрілкою. На горизонті видний пагорб. За ним має бути кратер абразивно-кавітаційного походження, в якому вирує пиловий вихор. Метеорит пролетів через його верхівку і призвів до турбулентності, яка породила світіння.

      Фот. 32 а подібна до ситуації, яка розглядалася на мал. 31, начебто частинку сонячного вітру сфотографовано ззаду в напрямку стрілки А. В зафіксований момент метеорит пролітає над кратером, в якому вирує абразивно-кавітаційний пиловий вихор. Лобова поверхня метеориту розкидає перед собою пил, породжуючи яскраву «голову» метеориту. В цьому випадку працює енергія гравітаційного відштовхування. Чорна цятка в центрі сяючої зони це – навіть не метеорит; це –каверна за ним. Тут відсутнє світіння. Про  властивість цієї зони каже квантова фізика: повз «чорної діри» не пролетить навіть фотон світла. Каверна всмоктує у себе світло і пил, розкиданий лобовою поверхнею, і залучає його у турбулентний вихор за метеоритом. При цьому утворюється хвіст подібний до іонного хвоста комети. Тут народжується холодне світіння, яке стає менш яскравим і звужується в міру віддалення від метеориту. Звуження світіння свідчить про потужну силу гравітаційного тяжіння між розкиданими пилинками і підтверджує висновок про те, що сила гравітаційного тяжіння залежить не від маси, а від прискорення з яким пилинки рухаються одна відносно одної. Фотографія метеорита підтверджує: «гаряче» світло народжується на лобовій поверхні комети внаслідок гравітаційного відштовхування. В хвості народжується холодне світіння під всмоктувальною дією каверни, яка закручує пил у спіральний турбулентний вихор.

Евгений:
Физика для летающей тарелки или квантовая теория гравитации (продолжение часть 4)


Про фізичну сутність магнітного поля

Цитировать

«…физическая сущность магнитного поля, как и электрического поля, остаётся до сих пор неизвестной, а вектор индукции «В»
определяется опытным путём. По этой причине, очевидно, совершенно отсутствует теория взаимодействия постоянных магнитов и, как это ни удивительно, нет даже экспериментальных данных по этому взаимодействию. И это можно понять, потому что, не имея теории, невозможно анализировать результаты экспериментов». http://energy-source.ru/-v-----/s3-.html [6]
Із наведеної цитати слід зробити висновок: людству не відома фізична сутність не лише гравітації, але і сутність магнітного і електричного полів. Теорія четвертого способу приводить до висновку:
1. Поля електричного типу створюються за рахунок того, що тверде тіло (наприклад електрон) своєю
    лобовою поверхнею передає фізичному вакууму енергію динамічного напору. В цьому випадку
    максимальна швидкість обуреного фізичному вакууму є величиною визначеною це – швидкість
    розповсюдження звуку в повітрі, в воді або в твердому тілі. В фізичному вакуумі цей імпульс
    розповсюджується зі швидкістю світла.
2. Поля магнітного (гравітаційного) типу виникають за твердим тілом в наслідок зменшення щільності
    водного або повітряного простору. Чим більше ступінь розрідження середовища, тим більша за
    величиною виникає всмоктувальна сила. У відношенні фізичного вакууму слід сказати так:
    енергетичне розрідження фізичного вакууму збільшує його потенційну енергію. Найбільш розрідженим
    станом матерії на Землі є каверна. В попередніх розділах розраховано величину гравітаційного
    прискорення G для її дочірнього утворення – кавітаційної бульки. Для прискореного всмоктуваного
    руху в «чорну діру» не існує визначеної величини швидкості пересування. Швидкість світла в цьому
    випадку не може бути константою. Швидкість пересування під всмоктувальною дією каверни може
    перевищувати 3·108 м/сек. Це підтверджують фізики, коли говорять: повз чорної діри не
    може пролетіти навіть фотон світла.
       Магнетизм є різновидом сили гравітаційного тяжіння. Особливість магнетизму полягає в тому, що в його створенні приймає участь найменша з елементарних частинок – електрон, яка має можливість спрямовано рухатися від одного атому до другого. Але електрон рухається не самостійно, а під силою гравітаційної взаємодії, яка народжується в атомі. Атом матерії є елементарним (найменшим) генератором гравітаційної взаємодії. Під дією спрямованої гравітаційної взаємодії молекули здатні утворювати кристалічні структури в твердих тілах, а в рідинах під дією гравітаційної взаємодії молекули здатні утворювати лінії току.
       Електричне поле є антиподом магнітного. Антиподами ці явища є тому, що рух ефіру в них відбувається в протилежних напрямках. Тому, що вони відбуваються по різні сторони частинки, яка рухається скрізь ефір. Поле електричного типу виникає на лобовій поверхні тіла. Поле гравітаційного типу утворюються на його тильній поверхні. Під час руху лобова поверхня примусово ущільнює ефір. За твердим тілом ефір самостійно схлопується. Сила, з якою енергетично розріджений простір відновлює свою цілісність в тисячі разів перевищує силу, яка визвала це обурення. Третій закон Ньютону тут не працює. Каверна всмоктує в себе не лише матерію. Вона всмоктує в себе навіть кванти енергії, охолоджуючи простір. Відомий вислів, що повз «чорної діри» не пролетить навіть фотон світла працює не десь у космосі, а - у звичайному холодильнику.
Твердження теорії відносності, що швидкість будь якого тіла не може перевищувати швидкість світла є не справедливим в силу наступних причин:
1. Це твердження базується на способі передачі гравітаційної енергії шляхом утворення гравітону (фотону), але при цьому не розглядається фізичний процес його утворення. Вище був розглянутий механізм утворення гравітону за посередництвом електрону, який володіє вкрай поганими обтічними властивостями. Цей спосіб передбачає створення механізму безпровідної передачі енергії. Але він не спрямований на створення оптимального способу пересування самого електрону в просторі. Ба навіть навпаки, огранена форма електрону визиває найбільш потужне обурення ефіру. Для оптимізації процесу пересування необхідно поліпшувати обтічні властивості твердого тіла, як це робить авіація, вдосконалюючи обтічність літака. Але існує й інший спосіб…
2. Цей спосіб демонструє меч-риба. Вона створює перед собою розріджений простір, який всмоктує її вперед. Риба розсмоктує нерухоме середовище перед собою в той час, як електрон його розштовхує.
3. Розглянемо інше твердження сучасної фізики: «навіть фотон світла не здатен вилетіти за межі чорної діри». По-перше, з точки зору четвертого способу це твердження не відповідає дійсності. Не існує процесу нескінченого гравітаційного тяжіння (всмоктування). На певному етапі на зміну тяжінню приходить гравітаційне відштовхування. Якщо чорна діра всмоктує в себе світло, то вона його й викине, перетворюючи на Рентгенівське, гамма-, або інший вид випромінення. Цей процес спостерігається в квазарах. Якщо «чорна діра» в нашій галактиці Чумацький шлях не здатна всмоктувати світло, то вона його й не відкидає. По-друге, наведене твердження означає, що в природі існує більш потужний фізичний процес, ніж народження фотону. Тобто потужність сили гравітаційного тяжіння може перевищувати силу гравітаційного відштовхування, яка породила фотон, і здатна всмоктати його (фотон) в чорну діру. Це означає, що для процесів гравітаційного тяжіння і відштовхування третій закон Ньютона є не актуальним. Сучасній фізиці це відомо. Але вона вважає, що порушення симетричності фізичного процесу відбувається за швидкості, наближеної до швидкості світла. При цьому фізика виявила випадок перевищення матеріальною частинкою швидкості світла https://iz.ru/news/501733 [7]. Це означає, що швидкість світла не є константою, яка може визначати максимальну потужність фізичного вакууму. Тому четвертий спосіб стверджує інше— потужність фізичного вакууму визначається величиною прискорення гравітаційної тяжіння G, а не швидкістю світла. Велике прискорення фізичного процесу за малої швидкості здатне забезпечити пересування зі швидкістю більшою за 3·108 м/сек. Якщо на лобовій поверхні транспортного засобу створити каверну (розрідження, а не ущільнення), то виникне сила гравітаційного тяжіння (сильна взаємодія). Енергетично розріджений простір буде всмоктувати в себе транспортній засіб вперед з невизначеною на сучасному етапі розвитку техніки швидкістю. До праці включається «чорна діра». Спосіб її створення має суто механічний характер, як то розглядалося на прикладі електрону або нейтрону. По поверхні транспортного засобу необхідно пропустити п'езокристалічну хвилю твердої матерії, як то відбувається у нейтроні. При цьому спрацює метод надсвітового руху, відомий, як «гільйотинні ножиці».
      Традиційна теорія приписує електрону (або протону) енергетичні властивості. Начебто рух електричного заряду, яким володіє електрон породжує електромагнітне поле. Це твердження позбавлене логіки. Наведемо аналогію. Якщо в воду кинути камінь, то звукова хвиля в воді буде розповсюджуватись зі швидкістю 1500 м/сек. Розповсюдження звукової хвилі є властивістю води, а не каменю. Енергію до каменю приклала людина, яка кинула цей камінь. Камінь віддав воді те, що йому надала людина. Камінь ляже на дно, а хвиля буде далі розповсюджуватися у просторі. Камінь сам по собі ніякою енергією не володіє. Так саме і електрон. Перш ніж казати, що він володіє якимось зарядом, необхідно з’ясувати, яка сила кинула сам електрон. За цієї аналогії розглянемо наступні твердження традиційної теорії.
Цитата. «Движущийся заряд — это электрический ток, а вокруг тока существует магнитное поле. Значит, движение заряда приводит к появлению магнитного поля…
1/ε0μ0 = c2…………..…..(1), де
ε0 — это электрическая постоянная, μ0 - магнитная постоянная, с – скорость света.
Fm/Fel= (v / c)2………….(2), де
Fm и Fel – силы магнитного и электрического взаимодействия;
V и C – скорость электрического заряда и скорость света соответственно.
Это очень важные формулы. Формула (1) ещё раз подтверждает существование глубокой связи электрических и магнитных явлений... В электрических моторах движущиеся в их обмотках электроны взаимодействуют именно магнитными силами. Именно за счет магнитных сил приводятся в движение двигатели»[8].
      Зробимо більш суттєвий висновок. Наведені формули встановлюють зв'язок магнітного і електричного полів з властивістю фізичного вакууму розповсюджувати енергетичний імпульс зі швидкістю світла. Тут не вказана маса тіла, який начебто несе цей заряд. Це означає, що маса (головна фізична характеристика матерії) до самого заряду не має жодного відношення. «Заряд» це – властивість фізичного вакууму, навколо електрону або протону. Величина сили, яка при цьому виникає, залежить від прискорення, з яким вони рухаються і не залежить від маси. Якщо маса не визначає енергетичні можливості матерії, то це призводить до висновку, що в процесі гравітаційної взаємодії не існує поняття інерції. Про відсутність сил інерції піде річ в наступному розділі.
      Висновок. Для діючої теорії не відомим є механізм народження електричного і магнітного полів. Вона не відрізняє протилежну фізичну природу їх походження.  Ця теорія використовує термін «електромагнітна хвиля» і не вказує на субстанцію, яка набуває форму хвилі. Послідовники традиційної теорії не визначились остаточно, яка субстанція є носієм енергії: матерія, чи фізичний вакуум? Внаслідок сказаного теорію електромагнітного поля слід вважати не обґрунтованою.
Зважаючи на те, що електрон не володіє електричним зарядом, розглянемо процес руху електрону, не прибігаючи до термінів електромагнітної взаємодії. Повернемося вже до знайомої схеми ядра дейтерію на мал. 33. Розглянемо на мал. 33а взаємодію двох атомів. В точці 3 електрон знаходиться під дією сильної взаємодії, яка діє в протилежних напрямках. Оскільки нейтрон и протон складаються із трьох кварків кожний, то це визначає асиметричну компоновку ядра і асиметричний характер сил, які при цьому виникають. На малюнку це відображено векторами Fсильне різної довжини. Змінний характер цієї сили відображає умовна діаграма сил у вигляді овалу. На мал. 33б наведені дві силові діаграми для суміжних атомів, намальованих для мал. 33а. Векторна діаграма демонструє, що сила гравітаційного тяжіння для кожного атому в різні сторони діє з різною силою. Таким схематичним зображенням ми будемо користуватись аби пояснити різні види аномальної гравітації. Під дією більшої сили електрон зривається з орбіти і утворює потік вільних електронів, які по спіралі рухаються поміж сусідніх атомів. Виникає електричний тік – перший «аномальний» вид гравітаційної взаємодії.
      Якщо два суміжних атоми рухаються синхронно (мал. 33а і 33б), тобто протони і нейтрони рухаються одночасно в одну сторону, означену векторами Vn і Vp, то в такому випадку обурення фізичного вакууму посилюється.

Мал. 33. Утворення електропровідних матеріалів (мал. 33а та  33б) і діелектриків (мал 33в і 33г).

      На мал 33в і 33г відображено асинхронна вібрація атомів. В верхньому атомі нейтрон і протон розсуваються у просторі, а в нижньому вони в цей час зближуються. Для нижнього атому в цей момент сильна взаємодія пропадає.
      Наведені схеми є характерними для твердих тіл, які мають кристалічну структуру. Тверда матерія синхронного типу набуває струмопровідних властивостей. Асинхронна конструкція атому є характерною для діелектриків.
      Сказане має таке пояснення. Для синхронно вібруючих атомів двічі за один оборот електрону виникає сильна взаємодія, яка утримує атоми на близькій відстані «С» один від одного. При цьому стає можливим перехід електрону від одного атому до іншого. Для асинхронно вібруючих атомів в момент, відображений на мал 33в і 33г, під дією гравітаційного відштовхування відстань між атомами збільшується до величини «С1». Велична гравітаційної взаємодії не достатня для того, щоб зірвати електрон з орбіти. Такі матеріали мають меншу щільність і відзначаються діелектричними властивостями. Проте обидва різновиди матерії утворюють кристалічні структури, які здатні утворювати силу тяжіння.
      Під дією сторонньої сили може змінюватися відстань між молекулами у напрямку гравітаційного променю. Так з’являються п’єзокристалічні матеріали.
Узагальнюючі висновки.
       Будь який рух матерії пояснюється виключно гравітаційними властивостями каверни, яка утворюється за тілом ,що рухається. Вона притягує (всмоктує) до себе будь який вид матерії.
Не існує позитивного заряду у протона і негативного заряду електрону. В енергетичному плані обидві частинки є нейтральними. Енергією гравітаційного тяжіння і відштовхування володіє фізичний вакуум, скрізь який рухаються ці частинки.
       Формула (1) в вищенаведеній цитаті являє собою закон збереження енергії для фізичного вакууму і визначає його енергетичний потенціал. І формула (1), і формула (2) вказують на те, що енергія електромагнітного поля не залежить від маси матеріальних частинок, які начебто є носіями заряду. Тобто енергія (заряд) не є властивістю матерії. Не встоїть будинок, що розділився сам в собі. Не здатна будівля традиційної фізики вирішити проблему гравітації, якщо одна формула цієї теорії пов’язує енергію з властивістю матерії (E=mc2), а інша формула цієї ж теорії (1/ε0μ0=c2) цей зв'язок спростовує.

Про відсутність сил інерції

 Вікіпедія.Цитировать

«Існування інерціальних систем відліку в класичній механіці постулюється першим законом Ньютону».
Термін постулат означає, що це твердження прийнято на віру без доказів. З проблемами теорії можна ознайомитися за адресом http://nbrilev.ru/chto_est_inertia.htm. Розглянемо цей процес як результат дії сили гравітаційного тяжіння.
share photo

Мал. 34. Особливості гравітаційної взаємодії.
      Мал. 34 а. Перший варіант народження «сили інерції.»
      Фот. 34 б. Фото Землі, з околиці Сонячної системи, зроблена Вояджером. Сонце і Земля пов’язані між собою гравітаційним променем, який стає видимим внаслідок народження холодного світіння сонячного вітру.
      Мал. 34 в демонструє схему сил гравітаційного тяжіння між елементарними частинками матерії.

Першою прокоментуємо фот. 34б. Сонце випромінює гравітони і розкидає елементарні частинки сонячного вітру, які рівномірно по прямолінійній траєкторії розлітаються в усі сторони. При цьому в напрямку Землі і інших планет Сонячної системи виникають світлові промені, які ми спостерігаємо на фото. Розглянемо процес народження гравітаційного променю на атомарному рівні (див. мал. 34в.). Світло народжується  подібно тому, як то розглядалося для іонного хвоста комети. Дві частинки сонячного вітру під дією гравітаційного тяжіння Землі прискорено рухаються в напрямку векторів V та V1. За кожною з них утворюється каверна, означена блакитним кольором. Між кавернами виникає сила гравітаційного тяжіння F, яка закручує частинки у турбулентний вихор.
Сили гравітаційного тяжіння прикладені до поверхонь a і b, виділених чорними жирними лініями. Лінії c і d формують контур гравітаційного променю, який їх повязує. Із малюнка видно, що ці сили прикладені не до центру мас, а з деяким ексцентриситетом е, та е1. Тобто сила тяжіння забезпечує притягнення  частинок одна до одної і одночасно розкручує їх навколо власного центру мас. При прольоті однієї частинки через каверну за іншою частинкою народжується квант холодного світла (див. мал. 31). Це робить процес гравітаційного тяжіння видимим.
      На мал 34а зображено ракету, яка прискорено летить в космосі до зеленої планети за рахунок реактивної сили, яку створює двигун. При цьому кажуть, що сила інерції F1 вдавлює космонавта в крісло. З точки зору викладеної тут теорії сила F1 виникає внаслідок гравітаційного тяжіння. Прискорений рух ракети призводить до утворення каверни «К» за кожною молекулою, яка входить в склад і ракети і, космонавта. Струю газу, який відкидає двигун, означено однією молекулою 1. За нею також утворюється каверна голубого кольору, яка всмоктує в себе (притягує до себе) кожну молекулу ракети і космонавта. Ця сила вдавлює космонавта в крісло. Можна погодитися з твердженням закону тяжіння Ньютона, який стверджує, що сила тяжіння пропорційна масі тіла. Маса і кількість молекул пропорційно пов’язані між собою, тому в простих випадках для розрахунку сили тяжіння це не має суттєвого значення. Але теорія четвертого способу вносить інше твердження: ця сила пропорційна кількості молекул на тильній поверхні космонавта і не залежить від їх маси.

Евгений:
Розглянемо більш складний випадок на фот. 35, коли традиційна теорія не здатна роз’яснити хід фізичного процесу.
 
Фотю 35. Три стадії кавітаційного руйнування лобового скла автомобіля.
      Фотомонтаж 35 а. Тут для наочності графічних креслень видалено об’єкт, з яким зіштовхнувся автомобіль.
      Фот. 35 б. Утворення кавітаційної зони на лобовому склі.
      Фот. 35 в. Початок руйнування скла.

      У відповідності з традиційними уявленнями сила інерції має співпадати з напрямком вектору Fін (фот. 35а). Але це – не так. На фотографіях видні уламки лобового скла, які розлітаються віялом вгору і навіть назад (уламок означений стрілкою 6). Фото свідчить, що природа цього явища має характер кавітаційного руйнування. Розглянемо чотири характерних молекули повітря, означені цифрами 1, 2, 3 і 4 в синіх кружечках, які увійдуть в контакт з капотом і склом автомобіля. Лобова поверхня автомобілю розділить повітря на дві частини. Нижній ряд молекул залишиться під днищем автомобілю. Верхній ряд молекул пройде вздовж капоту і лобового скла. Молекула 1 символізує нерухоме повітря на деякій відстані від автомобіля. Ще до того, як автомобіль увійде з нею в контакт, ударна хвиля розсуне повітря в вертикальному напрямку. Молекула 2 опинилася на капоті автомобілю. За нею утвориться каверна, означена зеленим кольором. Швидкість молекули 3, яка увійшла в контакт з лобовим склом збільшується. Збільшується і потужність каверни за нею. Швидкість молекули 4 буде найбільшою, а каверна за нею – найбільш потужною. Таким чином на лобовій поверхні скла зосередились високо енергійні молекули повітря, які в рядовій ситуації створюють силу лобового опору. Раптом назустріч вилітає інший автомобіль. Удар - скло розбивається. Уламки летять віялом і добре видні на тлі чорної хмари. Нижній уламок в точці 5 летить у напрямку стрілки 5-5. Верхній уламок 6 летить в напрямку стрілки 6-6. Тобто інерція не діє на уламки скла. Вони всмоктуються відповідними кавернами молекул 3 і 4. Уламки і летять перпендикулярно, а в верхній частині – по дотичній траєкторії до лобової поверхні скла. Сумарний ефект всмоктування по всій поверхні скла спрямований в напрямку вектору Fграв, який є бісектрисою між відрізками 5-5 і 6-6. Кавітаційний оболок спочатку розірвав скло. Увірвавшись в салон всмоктувальна сила розрідженої зони спрямована перпендикулярно до днища автомобілю. Кавітація закручує вгору сам автомобіль. Саме про таку послідовність свідчить фото. Уламки скла встигли пролетіти чотири метри, перш ніж сила гравітаційного тяжіння почала підіймати зад автомобілю. Цей факт свідчить, що гравітація не розповсюджується через тверде тіло (скло). Тобто провідником гравітаційної взаємодії є фізичний вакуум, а не матерія. Посилання на закони аеродинаміки не можливе, оскільки ця наука заперечує можливість кавітації у повітрі. Традиційна аеродинаміка не бажає бачити кавітаційний оболок перед лобовим склом який чітко видний на фот.35б. Тут скло ще ціле. На фот.35 в скло потріскалося, стало мутним; кавітація вирвала тільки перші уламки скла, які виділені рожевими обрисами.
     
Крім гравітаційного тяжіння в цьому випадку працює одночасно гравітаційне відштовхування. Перед автомобілем утворюється ударна хвиля, яка призводить повітря до руху ще до того, як молекули повітря увійдуть в контакт з автомобілем (див збільшену виноску на мал. 35а). Молекула повітря 3 на випередження віддаляється від скла із позиції 5 в позицію 5'. В нормальній ситуації точка скла 5 мала б переміститися в точку 5'. Але внаслідок зустрічного удару скло залишилось на місці. Утворився розрив повітряного простору, означений точками 5-5'. Перед склом утворилась додаткова каверна, означена червоним кольором. Саме ця каверна утворює кавітаційну зону.  Невидима до цього каверна стає видимою і набуває вигляду легкої хмаринки. Видимість оманлива. В наступну мить імплозія (вакуумний вибух, спрямований усередину вакуумної зони) розірве скло на дрібні уламки і розкидає їх віялом. Утворення кавітаційного оболоку і віяльний політ уламків скла доводять, що фізичний термін «сила інерції» не відповідає дійсності.
      Зі сказаного слід зробити більш суттєвий висновок. В попередніх главах розглядалося утворення каверни (вакуумної зони) позаду рухомого тіла. Каверна на лобовій поверхні автомобіля утворилася в наслідок ударної зупинки автомобіля. Тому цей тип кавітації слід назвати терміном ударна кавітація. Утворення вакуумної зони на лобовій поверхні транспортного засобу здатне забезпечити пересування транспортних засобів зі швидкістю, наближеною до швидкості світла. Про це йтиметься при описанні принципу роботи ковчега Завіту і літаючої тарілки.
Що таке «чорна діра»

       Виходячи із припущення, що гравітація є властивістю матерії сучасна теорія висунула гіпотезу про те, що в центрі галактики має існувати надмасивне матеріальне утворення, якому дали назву «чорна діра». Цитировать

Цитата (рос): «Стрелец А*. Вглядываясь в самое сердце тьмы. Фото NASA. Учёные подсчитали, что центральная черная дыра в нашей галактике Млечный путь потребляет в десять тысяч раз меньше материи, чем считалось ранее. Астрономам давно известно, что в центре Млечного Пути находится сверхмассивная черная дыра, известная как Стрелец A*. Астрономы при помощи рентгеновской обсерватории «Chandra» сделали снимок Стрельца А*. … Изображение так же показывает ряд таинственных потоков X-излучения, некоторые из которых могут быть огромными магнитными структурами, взаимодействующими с потоками энергичных электронов, образующихся от быстро вращающихся нейтронных звёзд» [url]http://planetologia.ru/chernye-dyry/1514-------50000-.html.[/url]
.
       Проте виявити «чорну діру» науковці не можуть. З точки зору четвертого способу її не виявлять ніколи тому, що матеріального тіла з такими властивостями не існує. Гравітація э властивістю фізичного вакууму, а не матерії, тож в центрі галактики існує енергетична воронка розрідженого фізичного вакууму. Форма такого утворення пояснюється на фотомонтажі 36. Сутність космічного (фот. 36а) і земного вихорів (фот. 36б) подібна. Смерч всмоктує в себе все що опиниться на його шляху. Інколи цілі озера разом із рибою всмоктуються в його хобот і летять вгору. Але в космос вони не улетять. В протилежному напрямку від стратосфери відбувається зустрічне всмоктування (фот. 36в). Два зустрічних напів-вихори зустрінуться у хмарах. Не існує нескінченого процесу всмоктування. На зміну гравітаційному тяжінню приходить гравітаційне відштовхування. Риба і вода через деякий час впадуть назад на землю.
       Подібний процес відбувається і в космічному вихорі. Вище розглядалися маленькі земні аналоги цього процесу. Найменшу чорну діру ми спостерігали на фотографії атома водню (мал. 12). В центрі атомного ядра між трьома кварками відсутній будь який різновид матерії. Проте фізичний вакуум генерує світло. Аналогом чорної діри є кавітаційна булька на мал. 11б, до утворення якої ми ще повернемось.


      Фот. 36а. Гіпотетичне фото нашої галактики з «чорною дірою Стрілець А» в центрі.
      Фот. 36б. Земний вихор, яким ми бачимо його знизу.
      Фот. 36в – вид на око циклону із космосу. Очевидною є чорна воронка в центрі. Меш помітним є темно-сірий зовнішній контур цього утворення, який все ж таки виділяється на фоні сірих хмар. Разом обидві поверхні утворюють тор. Чорна діра це – воронка смерчу земного чи космічного.
      Фот. 36г. Надмасивна чорна діра в центрі гігантської еліптичної галактиці Мессьє 87 в сузір'ї Діви.
      Мал. 36 д. Схема фізичного процесу утворення чорної діри.

      На фот. 36 г представлено світлину, яку науковці вважають першим офіційно визнаним доказом існування чорної діри [9]. Читач, задайте собі питання: чим з геометричної точки зору відрізняється ця світлина від фот. 36в? Нічим —обидві являють собою тор. Чи існує якась фізична відмінність між цими процесами? Існує — в земному циклоні у вихор залучені молекули повітря, а в космічному циклоні — зірки, тобто різниця полягає лише в масштабності цих процесів. То ж з якої причини в космічному вихорі має існувати «чорна діра», якщо в земному циклоні вона не існує? Відповідь одна — для астрофізичних об’єктів наука визнає існування сили гравітаційного тяжіння і приписує її властивостям матерії. А для молекул повітря фізика цю силу вважає такою незначною, що не приймає її до уваги. То що ж являє собою реальна чорна діра? Відповідь може бути дуже короткою: чорна діра це – дірка від бублика. Але реальний процес значно складнішій і детально буде розглянутий пізніше. На мал 36д надане спрощене тлумачення фізичного процесу. Тут зображена внутрішня поверхня тору, який утворився навколо чорної діри, тобто фізичний процес відбувається в тороїдальній системі координат. Декілька мільярдів років тому в точці К виникла первинна каверна. В науці її називають чорною дірою, а в цій роботі — енергетично розрідженим фізичним вакуумом; в Біблії її названо порожнечею. Каверна всмоктує в себе пил міжгалактичного простору. Під силою гравітаційного тяжіння каверни FG виникає рух матерії, означений стрілками червоного кольору у зустрічному напрямку. В каверні ці потоки зустрічаються і утворюють більш масивні тіла: метеорити, астероїди, планети, зірки. Силою гравітаційного відштовхування FR каверна викидає ці новоутворення в напрямку стрілок жовтого кольору утворюючи тор, який ми бачимо на фот. 36 г. Але це утворення лише зовні нагадує тор; його сутність протирічить засадам стереометрії і уявленням сучасної фізики. Більш детально цей процес буде розглянуто в розділі «Фізико-математична модель четвертого способу» на прикладі колапсу кавітаційної бульки.

Народження сили тяжіння на Землі


      В ході новітніх досліджень космосу виявлена особливість гравітації, яка свідчить про те, що гравітація це – процес більш складний, ніж це вважає традиційна теорія. Стало відомо, що переважна більшість малих планет сонячної системи володіють якістю «бути притягуваними іншим тілом», але при цьому не здатні притягувати до себе інші тіла. Розглянемо умови, за яких матерія набуває властивість притягувати інші тіла. Для того, щоб це пояснити будемо міркувати від зворотного — від матерії, яка за уявленнями сучасної теорії начебто не володіє силою тяжіння — від газів. Таке припущення виникло на тій підставі, що в статичному положенні молекули рухаються хаотично і, начебто, дуже слабо взаємодіють одна з одною. Проте вони чутливо реагують на силу, яка намагається упорядити хаотичний рух молекул. Так вода реагує на тяжіння з боку Місяця. Гравітаційні властивості молекул рідини демонструє мал. 37а.

Мал. 37. Утворення гравітаційних ланцюжків матерії, які забезпечують народження гравітаційного тяжіння.
Мал. 37а. Утворення гравітаційних ланцюжків в рідинах.
Мал. 37б. Утворення кристалічних і струмопровідних матеріалів.
Мал. 37 в. Утворення магнітних матеріалів.

       На схемах використовується символічне зображення молекул, прийняте на мал. 33. Вектори чорного кольору Fтяж означають силу тяжіння з боку Сонця, або Місяця. Невеличкий нахил молекул верхнього ряду демонструє ефект соняшника, коли слідом за Місцем молекули орієнтуються у просторі і утворюють приплив. Горизонтальні вектори червоного кольору Fграв демонструють гравітаційну силу, яка утворює поверхневе натягнення води. Верхній шар води створює гравітаційну тінь. Тому на нижні шари води тяжіння Сонця вже не діє. Але молекули води взаємодіють між собою і вишиковуються в гравітаційні ланцюжки в вертикальному напрямку (на малюнку означені тонкими лініями червоного кольору), по яким сонячне тяжіння передається вниз до центру планети. Нижній шар молекул демонструє, що під дією сторонньої сили природня взаємодія між молекулами змінюється. Проте існує спосіб відтворення і посилення гравітаційного тяжіння між молекулами, який використовують при створенні підйомної сили.
      Стабільним характером гравітаційної взаємодії може володіти тверда матерія. Наука стверджує що сонячна система виникла із пилової туманності. Але пил - не рідина. Сили тертя не дозволяють пилинкам самостійно орієнтуватися в бік Сонця, не дозволяють вишиковуватися в гравітаційні ланцюжки, які передають тяжіння Сонця до центру планети. Хаотичне розташування пилу не здатне створювати тяжіння в радіальному напрямку. На етапі формування пилового клубка планета здатна бути притягуваною, але не здатна самостійно притягувати. Такий стан зберігався доти, доки в Землі не утворилось рідке ядро і магма не вирвалась на поверхню планети. Розплавлена матерія володіє властивістю рідини орієнтуватися в гравітаційні ланцюжки. Коли лава застигла вона зберегла орієнтоване на Сонце розташування молекул. Затверділі кристали твердої матерії здатні передавати гравітацію в радіальному напрямку. Вулканічна активність на планеті забезпечила народження нової фізичної властивості: на ній з’явилася сила власного тяжіння. Це в свою чергу створило можливість для народження життя.
Висновки.
      1. Космічні тіла, які утворилися із злежалого пилу і ніколи не володіли розтопленим ядром, створювати власну силу тяжіння не здатні.
      2. Утворення розтопленого ядра є необхідною, але не достатньою умовою виникнення власної гравітації. Пилоподібна тверда поверхня планети є гравітаційним ізолятором між Сонцем і розтопленим ядром. Планета має пройти період вулканічної активності. Магма, яка виливається на поверхню, формує кристалічну поверхню планети (кору). Проте, навіть коли вулкан перестане вивергати магму, то його кристалічне жерло залишається провідником гравітації від ядра до океанських вод і повітря, а через них і до інших астрофізичних об’єктів.
      3. Сила тяжіння залежить не тільки від маси тіла, але і від форми гравітаційних ланцюжків. В місцях їх розриву або викривлення виникають гравітаційні аномалії.
В повноформатній статті розглядаються умови за яких народжувались поклади металевих руд, коли молекули вишиковувалися в колінеарні структури (мал. 37б), або у замкнуті структури магнітних матеріалів (мал. 37в), утворюючи магнітні аномалії.
Розглянемо на фот. 38 одну із гравітаційних аномалій. Колись тут була горизонтальна пласка скеляста поверхня, доки в наслідок землетрусу вона не потріскалася і не утворила сходинки, як то зображено на фот. 38а, створивши подобу складених один до одного пласких магнітів. Лінії магнітного поля змістилися, що умовно показано тонкими лініями червоного кольору. Виникає питання, яка сила тягне або гальмує велосипедиста?


Фот 38. Спантеличено посміхаючись, велосипедист накатом їде вгору, а з гори старанно крутить педалями.

      На світлинах зображені силові діаграми молекул повітря. Сильна взаємодія між молекулами (довгі вектори сил) вишукувала їх вздовж ліній гравітаційного поля і утворила гравітаційні ланцюжки. Виникла гравітаційна поляризація молекул повітря. За рахунок спрямованої орієнтації молекул повітря сила слабкої взаємодії (відображена короткими векторами) утворює силу тяги. Кожна молекула повітря притягує до себе кожну молекулу велосипедиста. Цей випадок може слугувати прикладом для створення гравітаційних технологій, коли машина може їхати вгору накатом, як велосипедист. Проте в протилежному напрямку виникає сила гравітаційного відштовхування (див. фот. 38б), яка протидіє руху велосипедиста.
     В цій аномалії немає нічого дивного. Саме така сила виникає над верхньою поверхнею авіаційного крила. Відмінність полягає в тому, що тут утворення гравітаційних ланцюжків виникає не внаслідок швидкісного руху крила, а в наслідок створення поляризації повітря статичним шляхом. Нам належить дати відповідь на питання: яким чином виникає поляризація в начебто нерухомому повітрі?

Навигация

[0] Главная страница сообщений

[#] Следующая страница